Про що вона думала? Коли б хто був став перед нею в тій хвилі і завдав їй таке питання, вона, певно, була б видивилась на нього зчудуваними очима та не найшла б відповіді. Вона ні про що не думала, хоча, проте, її мозок працював, її нерви не могли вспокоїтись. Мов у годиннику, в котрім попсується котвиця, пружина без перешкоди починає розвиватися, всередині йде шум, молотки починають прискорено бити, дзвоники дзвонять, колісця крутяться, ваги з шумом посуваються вниз, доки енергія механізму не вичерпається — от так було і в її душі в хвилях отих вечірніх самотніх прогулок по саду. Котвиця її волі, сильна і ціпка задня, нараз робилася мов глиняна, тратила свою силу, пропадала зовсім, і в голові невдержимо починали шуміти та пересуватися без ладу, без зв'язку тисячні вражіння, думки, образи гарячкової уяви, привиди, виплоджені всіми гарячими та несповненими бажаннями, ошуканими надіями її життя. Вони плили бурливою пестрою течією, нічого по собі не лишаючи, крім болю голови і прискореного биття серця. Надаремно думка силувалася ловити на лету сей або той образ, придивитися йому, прослідити його зв'язок з іншими. Нові напливаючі хвилі того потоку швидко поривали з собою, затоплювали той один образ, на його місце насували десятки нових — сумних, веселих, ненависних, рівнодушних, заповнювали ними весь кругозір, затіснювали всю атмосферу на те тільки, щоби в слідуючій хвилі оп'ять змінити все, затемнити старі а наперед висунути нові картини.
Була се дійсно якась слабість. Пані Олімпія зразу не звертала на неї уваги, тим більше, що симптоми її зразу були майже незначні. Але тепер напади сеї слабості за кождим разом були дужчі, довші. Вони заповідалися завсігди якоюсь таємного тривогою; в груді починало не ставати повітря, віддих робився частіший. В такім разі пані ні за що не могла видержати в покої, не могла всидіти ані встоятись на однім місці. Звичайно йшла в сад, і хоча сумерк та холод саду не вспокоював її, то все-таки тут вона якось найлегше, незамітно для нікого могла перебути напад своєї нервової немочі, ходячи, "снуючись", як мовляв садівник, не раз годину або й дві поміж деревами.
Ось вона на хвилину зупинилася на полянці. Знає, що довше хвилини не постоїть, що зараз мусить іти далі. Зирнула вверх; крізь густу сітку конарів і гілляк дерев видно шматок ярко-рожевого неба. Де-де прозирають зорі. Довга, рівна, тонка хмарка, мов гладко вичесане пасмо м'якого прядива, зависла якраз надїї головою. Зирнула вниз: довкола понурою стіною стоять сумерки попід розлогими деревами, літають світляки, мов золоті іскорки. Та ні! Отут, у найтемнішім місці, роз'яснюється. Якесь бліде-бліде світло розливається. Се не світло, а висока жіноча постать, уся в білому, з розпущеним на плечах чорним волоссям, З замкненими очима, іде звільна, мірно, з простягнутою наперед правою рукою. В лівій руці держить свічку — ні, світлячка, що мигоче тихим зеленкуватим світлом. Мертва тиша довкола. Чути мірне, голосне, сонне сапання постаті. А? Се Моджеєвська в ролі леді Макбет! Ось вона присідає, збирає росу з трави, миє руки...
— Ще одна пляма! Ще ота одна пляма!
Пані Олімпія виразно, виразнісінько чує її сонний шепт. Отут десь близько, над ухом, а може, навіть внутрі власного уха. Вона не боїться, не дивується, знає, що се Моджеєвська, котру вона бачила в тій ролі недавно на львівській сцені, — а що вона робить у торецькім саду, відки вона тут узялася, про се нема часу думати.
— Спати! Спати! Спати! — шепче висока постать, розпливаючись у небуття, та в тій же хвилі пані Олімпія, поступивши пару кроків, бачить перед собою спальню, вбоге ліжко, мізерне стареньке покривало, з-під котрого виглядає сива стареча голова з розхиленими синюватими губами, навислим над верхньою безвусою губою носом і глибоко запалими очима. Се отець Нестор, — пані Олімпія знає се; їй ані раз не страшно, ані не дивно. Вона йде далі — образ щезає.
— Жаль мені його! Такий був у сні похожий на мого батька!
Хто се сказав? Де се сказано? Не час думати. Млин над річкою. Величезне колесо обертається звільна, без туркоту; вода паде, бризкає та розскакується мільйонами перед, але без найменшого шуму. Внизу під греблею широкий ставок — тихий, ясний, глибокий-глибокий. Дно видно, місяць і зорі видно в воді та поміж зорі лазять чорні раки, по місяцю б'є хвостом велика лінива риба. А над тою глибиною, на дошці, вбитій одним кінцем у греблю, сидить і гойдається якась людина: жінка... дівчина... русалка? Не час думати. Гойдається... ломить руки... рве коси на собі, знайоме якесь лице, та хто се? От-от пізнає, от-от, ще лиш раз глянути! Та ні, образ розпливається, блідне, щезає...
Ось чути шум кроків. Липовою алеєю йде звільна якась темна жіноча постать. Нараз зупинилася, стрепенулася, хреститься і починає непевним, та доволі різким голосом співати:
Gwiazdo morza, któraś pana
Mlekiem swoim karmiła,
Tyś śmierci szczep, który szczepił
Adam w raju, skruszyła!*
Пані Олімпія стоїть недалеко неї, схована в пітьмі, затаївши в собі дух. Се Гапка — чи дійсна, чи привид? Не час думати. Постать шугнула і щезла в напрямі к дворові. Певно, з села вернула, була у Цвяха, у Гердера, у Маланки. І вже уява рисує пані Олімпії нові картини: Цвяха і його жінки, що плаче з дітьми без хліба, і його молодості, коли він був отут у дворі, ніби слуга, ніби вихованок, панський козачок, поки страшна катастрофа нараз не змінила всього. Ось перед панею стає виразно старий панський двір, обширна панська спальня, багате ліжко, а на нім у пишних подушках живий труп, безпомічний, як дитина, а злобний, як чорт, — її покійний муж, граф Торський. А при ліжку на стільчику оцей самий Цвях — та не оцей, а молодий жвавий хлопець з хитрими, злодійкуватими очима, в панській Ліберії, подає панові якесь лікарство. Вона бачить і себе саму — отут у противнім куті, за котарою, на ліжку, чує своє сонне сапання, та чує, що не спить, що пильно ловить ухом кождий шелест, кождий шепт у комнаті, що душею бачить кождий рух Цвяха, кождий жест, кожду найменшу зміну в лиці свого мужа.