— Тілько без пафосу, любчику, тілько без пафосу! — процідив звільна п. Тадей. — Чого ж гарячитися? Der grosse Riss des Jahrhunderts не перепиняє тобі добре їсти, добре травити, пенсію получати і любуватися всіми дарами божими.
— Се все тілько зверхня маска щастя, але не щастя. Та й що то за щастя! І для такого щастя варто було людськості тисячі літ працювати, мучитись, кров лити і терпіти! Спасибі за ласку!
Едзьо зробив зрезигновану і згірдну міну. Потім оживився і почав оп'ять спокійніше.
— Або і наш мужик! Яке добро принесла йому славлена цивілізаційна праця XIX віку, лібералізм, знесення панщини, рівноправність, конституція і всі оті глупі новочасні видумки? Чи в суті діла він скористав що-небудь? Думаю, що ніхто з вас не заперечить мені, коли скажу, що не то що не скористав, але дійшов прямо на край руїни. Мужик є елемент консервативний — не з предилекції, не з темноти, але з конечності. Він мусить бути консервативним або перестане бути самим собою. Сього вимагає сама природа його заняття, його соціальної функції. І що ж? Навіть найзавзятіші ліберали і соціалісти бачать нині, що тілько в панщизнянім стані він властиво був тим, чим повинен бути. Вирвавши його з того стану, силою випхнувши його з батьківської опіки пана і пхнувши його в космополітичну товкітню конкуренції інтересів економічних і переворотових ідей, панове ліберали випхнули його з границь його природи. Виперли ріку з її натурального ложиська, а потому дивуються, що часть її заливає поля, друга часть напоює багна та мочари, третя підриває дороги, а нема кому гнати млинів та носити кораблів. Хотіли зробити мужика поступовим, цивілізованим, рівноправним і з жахом бачать тепер, що з нього робиться пролетарій або дрібний буржуа, лихвар або червоний революціонер, що він тратить основи релігійні з серця, тратить віру батьків, скидає батьківську одежу, цурається своєї мови, своїх пісень, обрядів та звичаїв і масами, мов сарана, кидається бігти за море, до Росії, в світ за очі. Але ж се прямісінькі наслідки ліберальної господарки, ліберальних ідей, і треба бути таким сліпорожденним та недогадливим, як панове ліберали і демократи всяких відтінків, — він з притиском підніс те слово "всяких", — щоби сього не бачити.
Пан Калясантий почув шпильку.
— Так що ж, по-твойому? — запитав він. — Чого треба для нашого мужика? Чи маємо завернути його назад, у блаженну пристань панщини з усіми її добродійствами?
— От бачиш, що ти вже зовсім перейшов на газетярський розум, брате Кайцю! — мовив Едзьо. — Коли я не можу засмакувати в лібералізмі, так, по-твойому, я вже панщини хочу. Се ще не логіка! Певно, воно б ліпше було для нашого мужика вернутись оп'ять під крила свого природного опікуна, а навіть з народного погляду ліпше б йому було не тратити своїх питомих старих прикмет для нових цивілізаційних набутків, не раз дуже сумнівної вартості. Та що з того! Я знаю, що колеса історії назад не вертаються, хоча рівночасно знаю й те, що вони не раз попадають у блудний безконечник і по довгім блуканні вертають назад на те місце, відки вперед вийшли. Отже, по моїй думці, і тепер вони котяться в такім блуднім безконечнику, а наша річ, річ мислячих людей, політиків і праводавців — направити те зле, що досі від самого 1848 року, а почасти ще й перед тим наробили нерозумні доктринери, а то й прямо ворожі нам елементи. Адже ж і без завертання панщини праводавець має тисячі способів, щоби привернути шляхті ту натуральну опіку над мужиком, яка їй з природи і з традиції історичної належиться!
— Ну, против сього я нічого не маю, — промовив пан Калясантий, — і думаю, що іменно се й є основна, провідна думка нашого автономічного праводавства, оскілько тісні рами того праводавства позволяють тій думці уявитися на ділі. І того будь певний, що власне ми, демократи народові, кождий крок на тій дорозі вітаємо і будемо вітати з найбільшою радістю і до його виконання завсігди готові помагати.
— Ну, признаюся, що оскілько мене тішить твоя заява, остілько смутить те, що між демократами досі мало я стрічав людей, котрі б хотіли не то що поділяти, але хоча ближче зрозуміти сю думку.
— Для мене се зовсім ясне, — промовив д-р Альфонс. — І не тілько ясне, а іменно потішаюче. Бо яка різниця між нашим демократом і консерватистом? Майже завсігди така, що консерватист — чоловік практичний, близький народу, репрезентант певних, ясно означених інтересів, а демократ — доктринер, ідеолог, Prinzipienreiter*, у котрого замість знання діла є ідеї, нахапані з книжок, замість розваги — запал, замість інтересів загальних — широкі фрази. І то власне в них потішає мене, бо хто між ними є щирий і розумний, той, приставлений до практичної роботи, швидше чи пізніше мусить вилічитися з демократичної фразеології і перейти до нас. Іменно існування таких демократів і оті їх метаморфози — се в моїх очах найкращий доказ безпідставності у нас демократизму в європейськім значінні того слова.
— А конечності демократизму в тім значінні, як я його виложив, — тріумфально скрикнув п. Калясантий.
— Нехай тобі й так! — сміючись, згодився д-р Альфонс. Аристократ і демократ подали собі руки. Загальне браво роздалось на вид сеї згоди. Всі весело заговорили, заходили по салоні, бачачи такий щасливий кінець сього словесного турніру. Навіть скромний, а на дні душі скептичний д-р Васонг розігрівся і попросив о голос. Усі замовкли, більша часть зібраних обступила довкола бесідника.
— Я би й не забирав голос, — промовив він повагом, — бо до meritum* розбираної тут справи не маю що так нового додати. Але мене склонює до сього інша річ. Не тямлю вже, як се ми нині попали на сю політичну тему, та я дуже рад, що таку дразливу і важну тему обговорено тут так спокійно, обережно та зріло. І хто се говорив? Чи старці, посріблені сивизною, загартовані важкими досвідами життя? Ні, се молоді люди, репрезентанти світлої і благородної молодежі, що ще тілько лагодяться вступити на поле практичної діяльності. Без підхлібства, панове, без компліментів, але моє серце росте, коли слухаю ваших промов, вникаю в ваші думки. Не пережила свого віку, не скінчила Своєї ролі та верства, котра має таку молодіж! І щасливий народ, котрого провід та молодіж з часом мусить обняти! Вірте мені, панове, мені, що стикаюся з різними верствами суспільними і з природи моєї професії мушу входити в найтайніші скритки і пружини їх ділання, їх змагань і інтересів! Вірте мені, коли вам скажу, що з-між усіх верстов нашої суспільності все-таки найбільшу суму чесноти, інтелігенції, спосібності, благородного і не раз піднеслого способу думання я находжу в нашій шляхті. Не ідеалізую її, бачу її хиби, та хто ж на світі без хиб? Але я порівнюю суму її добрих прикмет з сумою хиб і бачу на боці перших величезну перевагу. Порівнюю суму її добрих прикмет з сумою таких же прикмет у інших верствах, і бачу ще більшу перевагу. Тут сказано було слово, котре я з цілої душі мушу повторити, піднести і скріпити, я, хлопський син: шляхта — то основа нашої суспільності, то її крепкий пень, пишна корона, запахущий цвіт і спілий плід. Без шляхти наша суспільність не існувала б, ми були б безсильною жертвою наїзду. Наші мужики і маломіщани — то тілько коріння, дуже потрібні і пожиточні часті ростини, але все ж таки такі, котрі тілько в глибині землі, в тиші і темноті можуть відповідно сповняти свою суспільну функцію. Що, крім шляхти, підноситься або силуєсь піднестися у нас понад стан мужицький, — се або та кора дерева, що криє собою його благородну серцевину і хоронить її перед ворожими впливами внішніх обставин, або попросту паразити. І нехай хто що хоче говорить про підкопання, руїну, упадок, дегенерацію шляхти, я, опираючись на живім досвіді, запевнюю вас: неправда се! Не може се бути! Хоч ворожі обставини, ворожі впливи новочасного лібералізму і капіталізму поробили декуди болючі щерби і виломи в тім нашім народнім клейноді, то душі його, суті його, його серцевини вони не рушили. Вона здорова і сильна і — надіймось! — швидко зможе залічити, вирівняти понесені шкоди. І головно: вона знає, повинна і мусить знати, всім єстеством чути, що вона є основою всеї суспільності, що в її руках, на її плечах спочиває вся будущина польського народу, і се мусить їй додати сили, витривалості і відваги до праці.