— Ну, що чувати? — шепнула вона.
— Чудесно, чудесно! — шептав радісно Гадина.
— Ну, що таке, говори!
— Знаєш, я підслухав розмову старої відьми з попом! Скажу тобі — чудо! Посварилися на забій!
— Ну! Що ти мовиш?
— Аж мені самому страшно було. Так і думалось, що вона кинеся на нього і задусить його на місці.
— Та за що?
— Не знаю вже, з чого їм пішло, бо початку розмови я не дослухав добре, але то знаю, що стара налягала на попа, щоби записав усі гроші на панича. "То ваш син", — каже. А він ні та й ні! Потому панич приїхав, знов удвох почали на нього налягати, аж старий розлютився і так крикнув на панича, що я й не думав, щоб він так потрафив кричати.
— Ну, і на чім же стало? — зацікавлена, питала Параска.
— Затявся старий. Усе одно товче: "Не запишу, бог би мене покарав. Хлопам роздам".
— О, о, о! Хлопам? Яким хлопам?
— Або я знаю! Потому казав, що на бідних запише, а паничеві ні та й ні.
— Ну, а стара що?
— А стара, як та ворона, все своє: "Отже ж, не запишеш нікому, тілько нам! Отже, наші будуть ті гроші!"
— Що ти мовиш? — скрикнула Параска, б'ючися об поли руками.
— Що чуєш.
— Що ж вона гадає з ним робити?
— Або я знаю. Та видно, що щось вони гадають, бо потому ще добру хвилю самі без попа розмовляли тихіше, так що я не міг чути.
— Ой, то щось може вийти погане! — зо страхом сказала Параска.
— Певна річ. Ота стара відьма до всього спосібна. Та вже я буду її добре пильнувати.
— Пильнуй, пильнуй, може, з того щось доброго і для нас вийде! — сказала Параска і незначно, мов миш діркою, вишмигнула з возівні. Гадина тільки що простяг руку, щоб її обняти, та її вже не було.
— Параско! — кликнув він стиха вслід за нею, та вона вже була далеко. Маркітний сам на себе і на неї, Гадина хвильку постояв, подумав, а далі поліз на підрю і, прогорнувши собі в сіні вигідне леговище, ляг спати.
Тим часом Адась, виїхавши від матері, погнав долі селом туди, куди недовго перед тим вертав о. Нестор по розмові з ковалем Гердером. Розмова з о. Нестором ще трохи млоїла його, мов оскомина на зубах, та швидко інші думки прогнали те прикре вражіння. Була се плитка, легкомисна і наскрізь змислова натура, у котрої фізичні імпульси переважали над духовими, чуття перемагали думку. Дбати про далеке будуще, укладати якісь хитрі плани — не було його ділом: він ловив момент, не дбаючи про те, що́ той момент Сплодить і до якого кінця доведе. Життя було для нього тільки сумою змислових розкошів, тож полювання на ті розкоші було цілим змістом його змагань і заходів.
Порівнявшися з обійстям коваля Гердера, він почав їхати помаліше і просто брами три рази голосно луснув батогом. На подвір'ї загавкали пси, але з людей ніхто не обізвався, ніхто не виглянув на те лускання. Трохи маркітний, Адась поїхав дальше. Перед ним розкрилося широке безбережне поле, і його очі побігли по тім полю, мов бистрі шуліки, шукаючи за добичею. Он там серед високого жита що се таке мріє-похитується, червоне та повне? Чи то маківка така здорова? Ні, мабуть! Воно повзе, рушається межею, пробирається наперед до дороги. Адась повеселішав, радісно луснув батогом і вдарив по конях, котрі, чуючи запах знайомих піль і близькість стайні, форкаючи, помчалися стрілою. Ось уже близько та червона маківка. Видно виразно, що се не маківка, а дівоча голова, заквітчана та прибрана червоними та зеленими лентами. З-під тих квіток і лент роздається дзвінкий дівочий голос, ллється пісня, тужлива та притім якась кокетливо оживлена коломийка:
Била мене моя мати в четвер по вечері,
Щоби я ся не дивила в очі паничеві.
Ой бий мене, моя мати, хоч на смерть мя убий,
А я вийду на вулицю: "Паничу мій любий!"
Адась зупинив повозку супротив тої межі, по котрій ішла дівчина, і скрикнув радісно:
— Се ти, Маланко?
— Ні, — відгукнула Маланка і раптом потонула з головою у високім житі. Добру хвилю її не було видно, тільки чути було шелест жита, видно було, як воно розхилялося і хиталося там, де вона пробігла. Нараз Маланка, вся червона, як квітка, в білій сорочці і в червоній спідниці, вибігла з-поміж збіжжя, легко, мов серна, перескочила через рів придорожній і так же легко вискочила на повозку. Адась сидів напереді і сам поганяв кіньми, і Маланка обхопила його ззаду руками за шию і покривала його лице, чоло, очі і волосся безумними, палкими поцілунками.
— Ну, досить того, досить! — промовив Адась, держачи в одній руці віжки, а в другій батіг і не можучи собі дати ради.
— Любий мій! Дорогий! Гарний! Квітко моя! Раю мій! — шептала Маланка, не перестаючи його цілувати. — Я так і знала, що ти сам їхатимеш, надіялась тебе!
— Їдь зо мною на фільварок! — мовив Адась, обнімаючи її одною рукою і цілуючи її гарячі малинові уста.
Добре! — промовила радісно дівчина, але зараз посумніла і додала: — Але хіба тілько на коротку хвильку.
— Чому? Адже нині неділя.
— Все одно, роботи багато.
— Е, плюнь на роботу! Дадуть собі ради і без тебе.
— Ні, любий мій! Я слуга. А до того ще — знаєш? Вони пильнують мене. Батько заказав остро, щоб я з тобою не видалася, а сьогодні приводив навіть старого єгомостя, щоб мене упоминав.
— Ого! — скрикнув Адась.
— Ну, та я пустила йому туману в очі, сказала, що про тебе й не думаю ані ти про мене. Та проте коваль і його син готові зараз похопитись, куди я пішла, хоч я випросилась на часинку до Гапки, тої, що в дворі.
— Не бійся, не похопляться!
Вони їхали ще якийсь час гостинцем, а потім звернули на польову дорогу, що вела до фільварку. На полі не було ані живої душі, тільки дозріваючі збіжжя шуміли і хвилювались у легкім вітрі та де-де пасмуга конюшини наповнювала повітря медовим запахом.
— Ну, годі! — скрикнула нараз Маланка і легко, ледве чутно зіскочила з повозки. — Далі я не поїду. Тут уже близько фільварок. Міг би мене хто побачити з тобою.
— Що? Ти хочеш геть іти? Покинути мене? — сумно, м'яко промовив Адась.
— Завтра побачимось.
— Ні! Слухай, Маласю! Іди отсею межею, ввійди в сад, там є діра в плоті, там тебе ніхто не побачить, а садом доберись до альтанки і там зажди на мене. Я тілько хвилечку, тілько коні наміщу і слугам розпоряджу, що мають робити. А потім вибіжу до тебе і проведу тебе до свого покою.