бо я не знайшов. І як зустрінемось на другім світі, то я лиш о те одно спитавби тебе. Бо всякі инші дива, бодай так мені здається, зрозумів я, п’ючи чашу все до дна. Лиш того не знаю. І тут тобі раджу, що поки він на престолі сидіти там буде, шукай у Византії помочи й поради, але ні хвилі довше. Бо се стародавний звичай Византії: омотувати союзників ще більше, чим ворогів. Ти навіть в своїм замку не будеш безпечний, вони знатимуть там, що ти тут їш і думаєш..."
Молодий княжич слухав з напруженнєм суворої бесіди батька, що падала на його молоду душу, як паде посуха на цвіт яблуні. Він боявся вже питати за сили, які матиме до розпорядимости, щоб не викликати нового водопаду жаху з уст свого батька. Та старий князь зміркував уже, що душа молодого сина до краю наповнена жахом і почав лагіднійшим тоном:
— "А про сили, на які ти могтимеш числити, подумав я також. Як великий князь Київський Ізяслав звязався з угорським королем Гейзою, давши йому сестру за жену, щоб тільки з двох сторін держати мов у кліщах галицьку волость, котру від сторони дунайського гирла шарпає ще розбійник у княжім колпаці, Іван "князь" Берладський,— тут Володимирко зробив згірдний рух рукою,— так я тісним союзом звязався з Мануїлом, цісарем Византії. Він уже не дасть Берладни-ку порости в пірє і шарпає Угрів, союзників Київа. Довго я вагався, нім рушився, подбати о честь союзника Византії. Бо для мене не було прикрійшої річи, як датися перехитрити. А від Київа відгородив я будучу волость твою городами Погорини. Низка тих укріплених городів нехай буде тобі тим, чим головна жила крови у десниці твоїй! Двічи видирав я Погорину Волость від попередника Ізяслава, Великого Князя Всеволода. І двічи йшов він проти Галича в союзі з Ляхами, Половцями та князями Рурикового роду, з Ігорем, Святославом і Давидо-вичом Володимиром і Володимировичом Вячеславом* з двома Мсти-славичами, Ізяславом і Ростиславом і Святославом Всеволодовичем і двома Всеволодковичами, Борисом і Глібом і з Глібовичом Ростиславом! Устоявся я проти них силою самого Галича, хоч яка тяжка тоді була зима: ще на Великдень падав сніг великий і сягав коневи до черева. Більшого й сильнійшого напору не витримала досі ні одна держава! За той час укріпив я город Галич так, що тільки один є князь, що його взяти мігби: голод. А як Всеволод втретє збирав ще більші сили проти мене, смерть йому перейшла дорогу. В часі боротьби за київський престол захопив я знов кріпости Погорини. Тоді наслідник Всеволода Ізяслав пішов війною проти мене. А в союзі з ним ішли князі Рурикового роду і Ляхи й Угри і Чорні Клобуки і дикі Половці. Від сходу й западу, від півночі й полудня плили як повінь ворожі війська на галицьку землю. Карпати димили від огнів сімдесять і сімох полків угорських (Емануїл ще не був тоді союзником моїм), а з мочар над Припетю не підіймаються більші опари водні, як підіймалися дими від огнищ волинських, київських і новгородських полчищ та гострих веж половецьких, з котрими йшли і всі брудні Клобуки. Я з військом своїм поспішив під Перемишль, бо Ля^и й Угри перші вступили на землю мою. Але силою не мож було устоятися тоді тій навалі з усіх сторін світа. І перекупив я угорських полководців добрим словом і ще ліпшим сріблом, а Ізяслава приреченнєм, що зверну Погорину Волость. І так розвіяв ту небувалу тучу. Зрозумій, мій сину, що я свого приречення не сповнив і не сповню, поки життя мого! Бо не можу віддати ключа і заборола волости твоєї!"
Ярослав несміло запитав батька:
— "А ти, отче, не боїшся одвічальности перед судом Бога за те, що його іменем побожив свої слова?"
— "Та одвічальність упаде не тільки на мене але на всіх, що живуть у волости моїй: на дружину, котрій лекше буде боронити волости сеї, коли ключ до неї буде в руках її князя,— на смердів, що спокійніше оратимуть землю, на купців, що безпечніше їхатимуть шляхами Галича. Се для добра галицької землі, мій сину."
Старий князь закашлявся і кашляв довго. Опісля простягнув руку до глибокої, різбленої миски, що стояла оподалік, наповнена свіжими яйцями, проколов одно з них з обох кінців і випив. Ярослав виждав, аж батькови полекшало і запитав: "Якимиж способами ти, батьку, таки удержався проти тільки ворогів, коли люди такі невірні?"...
— "Я не казав, що вони невірні, тільки, що я не вірив нікому. І тобі раджу так робити. Але ніколи не покажи нікому, що не віриш йому: нехай твій удар буде скорший, чим слово твоє!".
— "Щож заступало в тебе довірє до людий? Що тобі давало силу, підпринимати тілько війн і справ, коли ти ніколи не був певний, що твої люди не розсиплються, як каплини дощевої води?"
Старий князь взяв з посудини друге яйце, надколов його срібною протичкою з. одного кінця тай подав синови, кажучи:
— "Спробуй випити!"
Ярослав взяв яйце і спробував його пити. По хвилі відложив, кажучи:
— "Ліпше проколоти ще в другім кінці."
— "Так, тоді при найлекшім потягненню повстає струя, що ллється з нього. Подібно мається річ і з людьми та їх вірністю: коли ти добре все уложиш і приготуєш до якогось діла, то воно пливе, немов само від себе і відкись сил набирає, трівкости і гону. Кожда розумна думка і кожде велике діло знайде виконавців і потрібну силу. І сю науку маю з Византії; а її правдивість ствердив я всім життєм своїм. Каплини водні дійсно такі розсипні, як люди. Вони всякають в землю і щезають. Але що се шкодить нашому Дністрови?"
Князь показав рукою на оксамітну чорну тафлю дністрових від, що мерехтіла у вікні й могутнім шумом своїм аж тут долітала.
— "Будь тим для людий, чим дністрове жерело для сеї могутньої ріки! Будь постійно діяльний і сам очима власними дивися на все і сам усе провір! Переконайся, який міх пшона мусить взяти кінний післанець, а який піхотинець, щоб дістатися з Галича до Ряшева, або до Ушиці, переконайся власними очима, кілько людий треба, щоб замкнути путь Уграм в Тухлянській долині, кілько на Сяніцькім шляху, кілько в проходах "Борсуків Діл" і "Родна Баня", а кілько в Чорного-рі на плаях чертежа. Переконайся, кілько возів харчу мусить їхати за мотником, кілько за тисяцьким а кілько за тьмою війська. Як вимощене каменем корито зменшує всякання води, так достаток харчу зменшує розтіч війська. Переконайся, яку вагу має заповнена скарбниця і навчися цінити богатство: пам’ятай мій сину, що життє здорової людини треває менше-більше до літ 60-ти, яких я дійшов, і ділиться на дві рівні частини: в першій цінить мужчина над усе женщину, а в другій богатство: що по за тим порогом, се вже не життє, а передсінок гробу, хоч не в усіх. Ти держитель великої землі й повинен знати людську душу, як колодій знає дерево, з котрого щонебудь зробити можна. Отож ті два гачки: женщина й золото се наймогутнійші підойми людських ділань. Але що женщина йде звичайно за золотом, отож та друга підойма ще важнійша від першої. А вага богатства в тім, що ним зможеш скріпити свою волю й опанувати других. Все те — то каміння, яким вимостиш собі шлях у життю, як корито дністровим водам. Тоді не боятимешся зради, бо всі й вся плистимуть тим вимощеним коритом. І ще пам’ятай, що в часі мира найліпші слуги княжі се чужинці: вони невкорінені в сю землю й одинока їх опіка власть княжа. Але в часі війни, коли хуртовина зніметься над твоїми землями, тоді вони щезають так тихо, як прийшли. Бо їх не вяже тут рідна земля: вона їм не рідна. Все те каміння для корита могутности твоєї. А жере-лом її будь ти! Просякай усе й все постійно роби, витревало, і все блищи: Бо народ любить блеск, любить золото й силу, велич і справедливість..."