"Ємностей, — подумала Корделія. — Цікаво, як там поживають ці нещасні малюсінькі ембріончики?"
Лікар Мехта спантеличено насупилася, дивлячись на покази свого приладу.
— Сімнадцять? — повторила вона.
"Вісімнадцять", — твердо подумала Корделія. Лікар Мехта зробила позначку у своїх записах.
— Адмірал Форрат'єр.
"Бідна зарізана жаба. Знаєш, я вірю, що ти казав правду: ти повинен був колись любити Ейрела, щоб так його зненавидіти. Цікаво, що він тобі зробив? Найймовірніше, відкинув тебе. Цей біль я можу зрозуміти. Можливо, між нами все-таки є щось спільне..."
Мехта підкрутила ще один регулятор, знову насупилася, повернула назад.
— Адмірал Форкосиган.
"Ах, коханий, будемо вірні один одному..." Борючись з втомою, Корделія спробувала зосередитися на блакитному мундирі Мехти. Дійсно, якщо вона почне свердлувати тут свою шпару, то в неї просто гейзер заб'є... Найпевніше, вона вже знає про це — он знову кинулася щось записувати...
Мехта зиркнула на хронометр і нахилилася вперед з підвищеною увагою:
— Давайте поговоримо про адмірала Форкосигана.
"Давайте не будемо", — подумала Корделія.
— А що?
— Може ви знаєте, він багато працює з розвідкою?
— Не думаю. Здається, в основному він займається тактичним плануванням у генштабі, крім як... крім як у випадку коли його посилають на патрулювання.
— М'ясник Комарру.
— Це мерзенна брехня, — не задумуючись, бовкнула Корделія і відразу ж пошкодувала про це.
— Хто це вам сказав? — запитала Мехта.
— Він сам.
— Він сам. Ага.
"Ти в мене ще дістанеш за це "ага" ... ні. Співробітництво. Спокій. Я зовсім спокійна... Швидше б вже вона докурила або загасила цю штуку. Від диму очі щипає.
— Які докази він вам надав?
"Не надав", — тільки зараз збагнула Корделія.
— От хоча б, своє слово. Слово честі.
— Доволі ефемерне підтвердження. — Вона зробила ще одну позначку. — І ви повірили йому?
— Так.
— Чому?
— Це... узгодилося з тим враженням, яке склалося після знайомства з ним.
— Здається, ви повних шість днів були його полоненою під час тієї експедиції?
— Цілком правильно.
Мехта неуважно постукала по столу світловим пером і задумливо хмикнула, дивлячись крізь Корделію.
— Схоже, ви твердо переконані в правдивості цього Форкосигана. А ви допускаєте думку, що він коли-небудь казав вам неправду?
— Ну... загалом так, зрештою, я ж ворожий офіцер.
— І все-таки ви беззастережно вірите його твердженням.
Корделія спробувала пояснити:
— Для барраярця клятва — це щось більше, ніж просто непевна обіцянка, принаймні для людей старого типу. Господи, та в них навіть все правління на цьому базується: клятви вірності і тому подібне.
Мехта беззвучно присвиснула:
— То ви вже схвалюєте їх форму правління?
Корделія ніяково пововтузилась.
— Ну, не те що б... Я просто починаю трохи розуміти її, от і все. Але вважаю, що це дуже складний механізм.
— Отож, стосовно цього "слова честі"... Ви вірите, що він завжди не порушує його?
— Ну...
— Отже, порушує.
— Так, я була тому свідком. Але це далося йому великою ціною.
— Треба розуміти, що він порушує клятви за певну плату.
— Не за плату. Я сказала "великою ціною".
— Не вловлюю різниці.
— "Плата" — це коли ви щось одержуєте. "Ціна" — коли щось втрачаєте. Там, біля Ескобару, він втратив... багато чого.
Розмова зісковзувала в небезпечну область. "Треба змінити тему, — сонно подумала Корделія. — Або подрімати..." Мехта знову кинула погляд на годинник і уважно вдивилася в обличчя Корделії.
— Ескобар, — сказала вона.
— Знаєте, а от Ейрел честь свою втратив біля Ескобару. Він сказав, що коли позбудеться всіх справ, то поїде додому і нап'ється. Думаю, Ескобар розбив йому серце.
— Ейрел... Ви називаєте його на ім'я?
— А він зве мене "милий капітан". Мені здається, це доволі кумедно. Надто самовикривально, з певної точки зору. Він і справді вважає мене жінкою-солдатом. Форрат'єр знову не помилився... напевно, я дійсно стала для Ейрела вирішенням проблеми. Що ж, я рада...
У кімнаті ставало спекотно. Корделія позіхнула. Струмені диму огортали її, немов вусики плюща.
— Солдат.
— Знаєте, а він же ж насправді любить своїх солдатів. Він переповнений цим своєрідним барраярським патріотизмом. Вся честь — імператору. Мені здається, імператор навряд чи заслуговує на це...
— Імператор.
— Бідолаха. Мучиться не менше аніж Ботарі. Напевно, такий же схибнутий.
— Ботарі? Хто такий Ботарі?
— Він розмовляє з демонами. І вони йому відповідають. Вам би сподобався Ботарі. Ейрелу він подобається, і мені теж. Відмінний попутник для вашої наступної прогулянки в пекло. Знає тамтешню мову.
Мехта спохмурніла, знову покрутила регулятори і постукала по екрану довгим нігтем. Повернулася до попереднього питання:
— Імператор.
У Корделії злипалися очі. Мехта запалила другу сигарету і поклала її поруч з недопалком першої.
— Принц, — вимовила Корделія. "Не можна говорити про принца..."
— Принц, — повторила Мехта.
— Не можна говорити про принца. Це гора трупів. — Корделія щулилася від їдкого диму. Дим? Дивний, отруйний дим від сигарет, які закурюють і більше навіть раз не підносять до рота...
— Ви... одурманюєте... мене... — Її голос перейшов у напівпридушений крик, і вона, похитуючись піднялася на ноги. Повітря було густе як клей. Мехта схилилася вперед, відкривши рот від напруги. Коли Корделія кинулася до неї, та від несподіванки підхопилася з крісла й позадкувала.
Корделія скинула прилад зі столу й впала на підлогу слідом за ним, б'ючи його правою, здоровою рукою.
— Не можна говорити! Не треба більше смертей! Ви мене не змусите! Все зірвалося... У вас це не пройде, мені так шкода, вартовий пес, пам'ятає кожне слово, пробачте, застрелити його, будь ласка, поговоріть зі мною, будь ласка, випустіть мене, будь ласка випустіть, випустіть мене...
Мехта намагалася підняти її з підлоги, щось при цьому приказуючи, заспокоюючи її. До Корделії долітали обривки фраз, які пробивалися крізь її власний белькіт:
— ...не повинні були... ідіосинкратична реакція... дуже незвична. Будь ласка, капітан Нейсміт, ляжте, заспокойтеся...
У пальцях Мехти щось блиснуло. Ампула.
— Ні! — закричала Корделія, перевертаючись на спину і відбрикуючись. Вона влучила в руку лікарки, і ампула пролетіла через всю кімнату, закотившись під низенький столик.