Він з хитрим виглядом обійшов навколо Корделії, спостерігаючи, як її погляд обстежує кімнату.
— Ну то що, тут краще, ніж в тюремній камері, га? — поцікавився він.
— Схоже на будуар повії, — відповіла вона, граючи на публіку.
Солдат-веселун пирснув, а інший то й взагалі відкрито розсміявся, але відразу ж замовк під гнівним поглядом Форрат'єра. Цікаво, що такого смішного вона сказала? Аж тут вона почала розуміти призначення деяких деталей обстанови, і вона зрозуміла, що, сама того не усвідомлюючи, влучила в яблучко. От, наприклад, що за дивна статуетка там в кутку? Хоча, треба визнати, вона не позбавлена певної художньої цінності.
— Яка до того ж обслуговує доволі своєрідних клієнтів, — додала вона.
— Прищібніть її, — наказав Форрат'єр, — і повертайтеся на свої пости. Я покличу вас, коли закінчу.
Її вклали на спину на широкому нестатутному ліжку, закріпивши руки й ноги м'якими браслетами, кожен з яких був з'єднаний з кутом ліжка коротким ланцюгом. Просто, застрашливо, шансів вирватися нема.
Охоронець, якому було шкода Корделію, пристібаючи її зап'ястя, ледь чутно шепнув:
— Вибачте.
— Та нічого, — видихнула вона у відповідь. Вони швидкоплинно обмінялися нібито байдужими поглядами, сховавши цю таємну розмову від Форрат'єра, який спостерігав за ними.
— Ха. Це ви зараз так думаєте, — все з тією ж бридкою посмішечкою промуркотав другий охоронець, защібаючи інший ремінець.
— Заткнися, — прошипів перший, кинувши на веселуна лютий погляд. Між ними зависло нечисте, гнітюче мовчання. Нарешті охоронці вийшли.
— Схоже на постійне пристосування, — звернулася Корделія до Форрат'єра. Вона була дивним чином заворожена: вся ця ситуація нагадувала ожилий бридкий анекдот. — А що ви робите, коли не вдається спіймати бетанок? Шукаєте добровольців?
Він спохмурнів, але через мить обличчя його знову розгладилося.
— Продовжуйте в тому ж стилі, — заохотив її він. — Мене це розважає. І зробить остаточну розв'язку ще пікантнішою.
Форрат'єр розстебнув комір мундира, налив собі вина з зовсім вже нестатутного міні-бару, і присів поруч з нею з невимушеним виглядом людини, яка зайшла відвідати хворого приятеля. Він уважно розглядав її, і красиві карі очі світилися від передсмаку.
Вона намагалася не дати волю нервам; може, він всього лише ґвалтівник. Простий ґвалтівник — це ще, взагалі-то, терпимо. Такі наївні, дитячі душі, навіть не занадто бридкі. Бо ж і в розпутності також є відносна шкала...
— Я не знаю будь-яких військових таємниць, — повідомила вона. — Ви дарма витрачаєте час.
— А я й не думаю, що ви щось знаєте, — байдуже відгукнувся він. — Хоча в найближчі кілька тижнів ви, безсумнівно, забажаєте розповісти мені все, що вам відомо. Жахливе занудство. Мене все це не цікавить. Якби мені потрібна була ваша інформація, медики за дві секунди витягли б її з вас. — Він відсьорбнув вина. — Хоча розпалює цікавість, що ви самі заговорили про це — можливо, трохи пізніше я відправлю вас до лазарету.
Її шлунок стиснувся. "Ідіотка, — подумки закричала вона на себе, — ти хоч усвідомлюєш, що знищила всі шанси ухилитися від допиту? Але ні, напевно це стандартна процедура психологічної обробки. Він просто деморалізує тебе. Тонко, майже невловимо. Заспокойся..."
Він знову зробив ковток.
— Знаєте, мені здається, я дістану чимале задоволення від зрілої жінки — це урізноманітнить моє дозвілля. Може, молоденькі й виглядають привабливіше, але з ними занадто просто. Нема азарту. Можу сказати вже зараз, що з вами буде неймовірно цікаво. Для вражаючого падіння необхідна більша висота, чи не так?
Корделія зітхнула й уп'ялася в стелю.
— Ну, я впевнена, що це буде надто пізнавально. — Вона спробувала згадати, як відмежовувалась від дійсності під час сексу зі своїм колишнім коханцем — у найкепськіший період їхніх стосунків, незадовго до того, як у неї нарешті вистачило духу витурити його. Може, зараз буде ненабагато гірше...
Посміхаючись, Форрат'єр поставив келих на столик біля ліжка, висунув шухляду і дістав звідтіля маленький ножик — гострий, немов стародавній скальпель. Руків'я було всипане дорогоцінними каменями: вони встигли блиснути, перш ніж рука адмірала закрила їх. З байдужим виглядом Форрат'єр заходився розпорювати оранжеву піжаму, знімаючи її, немовби шкірку з фрукта.
— Хіба це не державне майно? — поцікавилася Корделія, але відразу пошкодувала про те, що заговорила: голос зірвався на слові "майно". Це все одно що кинути подачку голодному псові — він буде стрибати ще вище.
Задоволений Форрат'єр хмикнув. Він навмисно дозволив ножеві зісковзнути й ойкнув з вдаваною прикрістю. Лезо на сантиметр ввійшло в її стегно. Він жадібно спостерігав за її реакцією. Ніж потрапив в ділянку, позбавлену чутливості; вона не відчувала навіть гарячого струмка крові, який побіг з рани. Його очі звузилися від розчарування. Корделії вдалося стриматися і не подивитися на рану. У цей момент вона пошкодувала, що так мало знає про стан трансу.
— Сьогодні я вас не зґвалтую, — немовби про дрібничку повідомив він, — якщо ви думали про це.
— Це спадало мені на думку. Не розумію, що змусило мене припустити таке.
— Сьогодні в нас мало часу, — пояснив він. — Сьогодні, так би мовити, тільки передобідок на початку банкету. Простий бульйон, без якихось витонченостей. Всі складні речі доведеться приберегти на десерт — це буде через кілька тижнів.
— Я не їм десерту. Стежу за фігурою, якщо розумієте.
Він посміхнувся.
— Ви просто принадність. — Він відклав ніж і знову надпив з келиха. — Знаєте, офіцери завжди доручають роботу підлеглим. А я шанувальник древньої земної історії. Моє улюблене сторіччя — вісімнадцяте.
— А я б подумала — чотирнадцяте. Або двадцяте.
— Через день-два я відівчу вас перебивати мене. То про що я? Ах, так. І от, в одній зі стародавніх книг я натрапив дуже чарівну сцену, у якій одну знатну даму, — він підняв келих, немов проголошуючи тост в її честь, — ґвалтує хворий слуга за наказом свого пана. Дуже пікантно. На жаль, венеричні хвороби залишились в минулому. Але я все-таки можу наказати хворому слузі, хоча захворювання в нього не фізичне, а душевне. Справжній, непідробний параноїдальний шизофренік.