— Вони готуються до штурму, — сказав один. — Настав час позбавити їх повітря.
"Знамениті останні слова", — подумала вона і вистрілила: один раз, другий. Тейфас теж розпочав стрілянину, швидко вклавши решту, і все було закінчено. "І я більше будь-коли, — заприсяглася про себе Корделія, — не назву вибрики Ст'юбена безрозсудними". Їй хотілося віджбурнути паралізатор, вити і кататися по підлозі, але її робота була ще не закінчена.
— Тейфас, — гукнула вона. — Я повинна зробити ще дещо.
Він підійшов до неї — схоже було, що і його самого теж трохи трясе.
— Я тебе вирятувала, і прошу тебе у відповідь зробити мені одну послугу. Як вивести з ладу плазменну зброю, далекого радіусу дії, так, щоб її не можна було полагодити в найближчі півтори години?
— Навіщо? Це капітан наказав?
— Ні, — відповіла вона чесно. — Все це було зроблено не за наказом капітана, але ж він буде радий це бачити, як тобі здається?
Вкрай заплутавшись, Тейфас не заперечував.
— Якщо закоротити он ту панель, — припустив він, — це значно сповільнить справу.
— Дай-но мені свій плазмотрон.
"Чи потрібно це? — роздумувала вона, озираючись по боках. — Так. Він неодмінно буде стріляти по нам: це його обов'язок, точнісінько так само як мій обов'язок — втекти. Довіра — це одне, а зрада присязі — зовсім інше. Я не хочу піддавати його такому випробуванню".
Отже, у випадку якщо Тейфас не збрехав, вказавши на пульт управління туалетами або що-небудь подібне... Корделія вистрілила в пульт і на мить зачаровано завмерла, милуючись, як розлітаються снопи іскор.
— А тепер, — сказала вона, віддаючи плазмотрон, — мені потрібна фора на кілька хвилин. Потім можеш відчиняти двері і ставати героєм. Тільки спочатку гукни до них і попередь — бо там попереду сержант Ботарі.
— Добре. Дякую.
Вона подивилася на люк головного входу. "Він же ж зараз всього на відстані трьох метрів від мене", — подумала вона. Нездоланна прірва. Згідно з фізикою серця, відстань відносна; абсолютний лише час. Секунди, немов павучки, бігли по хребту.
Вона закусила губу, втупившись поглядом у Тейфаса. Остання можливість передати звісточку Форкосигану... але ні. Абсурдна ідея передати слова "я кохаю тебе" вустами Тейфаса викликала в неї хворобливий смішок. "Бажаю всього найкращого" — звучить занадто зарозуміло, особливо при цих обставинах; "здоров" — занадто холодно; що ж стосується простого "так"... Похитавши головою і посміхнувшись на прощання здивованому солдату, вона кинулася назад в тамбур і видерлася сходами. Відстукала ритмічний сигнал по кришці люка. Через мить люк відкрився, і безпосередньо в неї перед носом з'явилося дуло плазмотрона старшини Нілези.
— У мене нові умови для вашого капітана, — жваво випалила вона. — Дещо безглузді, але йому, напевно, сподобаються. — Здивований Нілеза допоміг їй вилізти і знову закрив люк. Вона пішла геть, зазирнувши шляхом в головний коридор. Там розташувалося кілька десятків чоловік. Технічна команда зняла зі стін половину панелей; з-під інструментів розліталися іскри. У віддаленому кінці над юрбою піднімалася голова сержанта Ботарі, і вона знала, що сержант стоїть поруч з Форкосиганом. Діставшись до сходів наприкінці коридору, Корделія піднялася ними і побігла, петляючи лабіринтом поверхів і переходів корабля.
Сміючись і плачучи, задихаючись і тремтячи, вона, нарешті, дісталася до шлюзового відсіку. На посту стояв доктор Макинтайр, що намагався виглядати похмуро і барраяроподібно.
— Всі на місці?
Він кивнув, з захватом дивлячись на неї.
— Тоді на борт, вилітаємо.
Вони загерметизували за собою двері і звалилися на сидіння, коли катер, скриплячи і трясучись, рвонувся вперед з максимальним прискоренням. Піт Лайтнер пілотував його вручну, оскільки бетанський нейроімплант пілотування не стикувався без перехідника з барраярською системою керування. Корделія приготувалася до божевільних перегонів.
Вона відкинулася на спинку сидіння, все ще задихаючись. Легені розривалися після запеклого бігу. До неї підсів як і раніше обурений Ст'юбен. Він із тривогою спостерігав, як її трясе невтримне тремтіння.
— Це злочин — те, що вони зробили з Дюбауером, — сказав він. — От рознести б на дрібні шматочки весь цей чортовий корабель. Може ви знаєте: Раднов все ще прикриває нас?
— У них якийсь час не буде працювати зброя далекого радіусу дії, — повідомила вона, не вдаючись у деталі. Чи зуміє вона коли-небудь пояснити йому? — Ох. Я збиралася запитати... кого з барраярців підстрелили з нейробластера там, на планеті?
— Не знаю. Його форма — на доктору Макинтайрі. Агов, Мак, що за ім'я написано в тебе на кишені?
— Ох, подивимося, чи зможу я розібрати їх алфавіт. — Він беззвучно поворухнув губами. — Ку... Куделка.
Корделія сумно опустила голову.
— Він загинув?
— Коли ми відлітали, він був живий, але, безперечно, не виглядав занадто здоровим.
— А що ви робили весь цей час на борту "Генерала"? — поцікавився Ст'юбен.
— Відплатила борг. Борг честі. — і довга пауза.
— Добре, не розповідайте. Дізнаюся потім. — Він помовчав, а потім, рішуче кивнувши, додав: — Сподіваюся, цьому виродку, хто б він там був, дісталося сповна.
— Слухай, Ст'ю... Я ціную все, що ти зробив. Але мені дійсно потрібно кілька хвилин побути одній.
— Звичайно, капітан. — Він співчутливо подивився на неї і відійшов убік, бурмочучи собі під ніс: — Чортові покидьки.
Корделія притислася чолом до холодного скла і тихенько схлипнула, оплакуючи долю своїх ворогів.
Лоїс Макмастер Буджолд, "Осколки честі"
РОЗДІЛ 7
(всього 15 розділів)
Корделія Нейсміт, капітан Бетанського Експедиційного корпусу, ввела в корабельний комп'ютер останні навігаційні дані. Старший пілот Парнелл, який сидів поруч з нею, перевіряв контакти й антени свого шолома і влаштовувався зручніше в м'якому кріслі, готуючись взяти нейрокерування кораблем на протязі майбутнього стрибка через просторово-часовий тунель.
Її новим кораблем став масивний тихохідний ваговоз, вільний від будь-якого озброєння — звичайна робоча конячка з комерційного маршруту між Ескобаром і Колонією Бета. Але з Ескобаром от уже шістдесят днів не було прямого зв'язку — з того часу, як барраярський флот вторгнення заблокував ескобарський кінець тунелю, немов пробка — шийку пляшки. Відповідно до останніх повідомлень, які ще дійшли, флотилії Ескобару і Барраяру продовжували маневрувати в повільному смертоносному танці, намагаючись знайти тактичну перевагу, і поки що не вступали у великомасштабний бій. Передбачалося, що барраярці десантують свої наземні війська на планету лише після того, як цілком візьмуть під контроль ескобарський простір.