Корделія посміхнулася.
— Напевно, справедливо навіть у більшому ступені. Якби мені довелося підкріплювати свою владу силою, то це означало б, що я вже втратила цю владу. Я віддаю перевагу ненав'язливому стилю. В цьому в мене є перевага, оскільки я завжди можу зберігати терпіння — або ще щось — трохи довше інших. — Вона оглянула весняну пустелю. — Я думаю, цивілізація була винайдена задля зручності жінок, особливо матерів. Не уявляю, як моїм печерним предкам вдавалося піклуватися про родину в таких примітивних умовах.
— Напевно, вони діяли спільно, цілими групами, — припустив Форкосиган. — Готовий посперечатися, ви самі відмінно впоралися б з цим, якби були народжені в ту епоху. Ви маєте якості, яких очікуєш від матері воїнів.
Він, напевно, жартує, подумала Корделія. Це в нього, треба припускати, таке своєрідне стримане почуття гумору.
— Ні вже, звільніть! Вісімнадцять-двадцять років вкладати все своє життя в синів, щоб зрештою уряд забрав їх у мене і занапастив на ліквідацію чергового політичного провалу — ні, спасибі.
— Будь-коли не дивився на це з такого погляду, — зізнався Форкосиган. Якийсь час він йшов мовчки, важко спираючись на свій ціпок. — А якщо вони йдуть з власної волі? Хіба у вашого народу нема ідеалів служіння батьківщині?
— Становище зобов'язує? — Але тепер і вона замовкла, трохи зніяковівши. — Напевно, якщо добровільно, це зовсім інша справа. Але, оскільки, дітей у мене нема, то мені, на щастя, не доведеться зіштовхуватися з цією проблемою.
— Ви раді чи шкодуєте?
— Що нема дітей? — Вона швидко глянула йому в обличчя. Схоже, він не помітив, що зачепив найболючіше місце. — Напевно, не судилося.
Вони почали пробиратися по кам'янистому плато, де під ногами раз у раз раптово розкривалися ущелини, і плин розмови перервався. Вся увага Корделії була зосереджена на тому, щоб не дати Дюбауеру куди-небудь звалитися. Доплентавшись до краю пустища, вони, по взаємній мовчазній згоді, зупинилися на привал, втомлено привалившись до скелі. Форкосиган підняв колошу і розшнурував черевик, щоб оглянути рану, яка загноїлася і загрожувала позбавити його можливості пересуватися.
— По-моєму, ви досить досвідчена медсестра. Як вважаєте — може, варто розкрити нарив і промити його? — запитав він Корделію.
— Не знаю. Боюся, якщо чіпати його, то є ризик занести туди новий бруд. — Вона здогадалася, що тепер рана турбує його набагато сильніше, коли вже він заговорив про неї. Її підозри відразу ствердилися: він узяв половину пігулки болезаспокійливого зі свого дорогоцінного і дуже обмеженого запасу.
Вони покрокували далі, і Форкосиган знову заходився базікати. Він розповів кілька їдких анекдотів про свою кадетську юність, потім докладно описав свого батька, який у свій час був генералом, що командував усіма сухопутними військами, і до того ж особистим другом хитрого старого — нинішнього імператора. В уяві Корделії виник неясний, далекий образ строгого батька, якому юний син, хоч як намагався, все не міг догодити; але, незважаючи на це, їх міцно зв'язувала головна спільна риса — відданість. Вона розповіла про свою матір, настирного медичного фахівця, яка щосили пручалася відставці, і про брата, який недавно купив дозвіл на другу дитину.
— Ви добре пам'ятаєте свою матір? — запитала Корделія. — Наскільки я зрозуміла, вона вмерла, коли ви були ще дитиною. Нещасний випадок, як і з моїм батьком?
— Не випадок. Політика. — Він відразу посерйознішав, обличчя стало відчуженим. — Хіба ви не чули про Різанину Юрія Форбарри?
— Я... мало що знаю про Барраяр.
— А, зрозуміло. Так от, імператор Юрій на останній стадії свого божевілля почав надзвичайно підозріло ставитися до власної рідні . Що ж, зрештою це пророцтво саме себе реалізувало. Якось вночі він вислав відразу кілька загонів убивць. Чота, відправлена за принцом Ксавом, не зуміла пробитися крізь його охорону. І з якоїсь незрозумілої причині він не послав убивць до мого батька — ймовірно, тому, що той не був нащадком імператора Дорки Форбарри. Не уявляю, чого хотів домогтися Юрій, вбиваючи мою матір і залишаючи батька в живих. Адже після цього батько перейшов зі своїми військами на бік Езара Форбарри в громадянській війні, яка почалася.
— Ох. — Горло в неї пересохло від післяполуденного курного повітря. Спогади змусили його похолодіти, і піт, що виступив на його чолі, раптово здався Корделії крапельками конденсату на крижаній поверхні.
— Я все думав... От ви казали про те, які дивні речі люди чинять в паніці, і я згадав про це. А не думав вже багато років. Коли люди Юрія рознесли двері...
— Господи, то ви були там?
— О так. Я теж був у їхньому списку, зрозуміло. Кожному з вбивць призначалась визначена жертва. Той, що прийшов за моєю матір'ю... Я схопив ножик — тупий столовий ножик, що лежав поруч з тарілкою — і вдарив його. Але ж поруч на столі лежав чудовий обробний ніж. Якби я схопив його... а так... З таким же успіхом я міг би вдарити його ложкою. Він просто підняв мене в повітря й жбурнув через всю кімнату...
— Скільки вам було років?
— Одинадцять. До того ж я був замалим для своїх років. Завжди був менше своїх однолітків. Він відтіснив її до віддаленої стіни. Потім вистрілив з... — Форкосиган зі свистом втяг у себе повітря і закусив нижню губу, стиснувши її зубами майже до крові. — Дивно, скільки подробиць знову повертається, коли починаєш говорити про щось. А я вже думав, що майже все забув.
Він помітив, як вона сполотніла, і винувато вимовив:
— Я прикро вразив вас своєю балаканиною. Вибачите. Це було багато років тому. Сам не знаю, чому так багато говорю.
"Зате я знаю", — подумала Корделія. Він був блідий і більше не впрівав, незважаючи на спеку. Майже неусвідомлено він защібнув комір сорочки. Його лихоманить, подумала вона; температура підвищується. Наскільки? Та й на додачу ще ефект цих пігулок, хто зна який він. Це буде просто страхіття.
Якийсь неясний імпульс змусив її сказати:
— Я знаю, що ви маєте на увазі, кажучи про те, що спогади повертаються від розмов. Я пам'ятаю, як катер кулею нісся нагору, і мій брат махав рукою, хоча це було нерозумно, тому що він все одно не міг нас бачити... а потім у небі спалахнула сліпуча смужка світла, немов засяяло друге сонце, і посипався вогненний дощ. І це дурне відчуття повного усвідомлення того, що відбулося. Чекаєш, коли надійде шок і заглушить біль — але він так і не надходить. А потім впала завіса. Багато днів стояла перед очима — навіть не пітьма, а все те ж сріблисто-пурпурне світіння. Я майже забула про те, що осліпла тоді. Тільки тепер знову згадала.