День був гарний, погожий. У городі і в саду ясіли свіжі, живучі осінні квіти: різнобарвні гайстри, палка красоля, гвоздики, гаря-чий, як кров, королевий цвіт. Між зеленим морем листу на дереві подекуди визирали, як сивина в голові, пожовклі листочки; на рові од поля палав уже кущ глоду: вище над деревом снувало бі-ле, як срібло, блискуче бабине літо, а вгорі прослалося небо — чи-сте, спокійне, холодним чаром повите.
Дмухнув у комору вітрець, свіжий, аж бринить.
І чогось мені стало радісно, так радісно, що аж серце затремті-ло. Здавалося, що радощі збігалися до мене струмочками з усього світу. Десь дожидало мене таємне, блискуче, принадне, як чари, життя, а тут усі привітні до мене, люблять, надії якісь поклада-ють; навіть ось ця непосида — і та примовкла, сорочку мені доши-ває.
Я, глянувши на неї, осміхнувся.
Мотря подивилась на мене і знову схилилась над роботою.
* * *
Глянула вдруге, почервоніла — і шитво, як блискавка, полетіло кудись у куток...
Гасаємо по грядках, по малині, між бур’янами, жалимо одно од-ного кропивою, кидаємось реп’яхами.
Чути коло воріт — мати гукає Мотрю до хати.
Ми кусаємо губи, щоб голосно не сміятись, бігаємо мовчки, як тіні, а лиця горять, як віхті соломи. Шелестять тільки бур’яни.
Впіймав за руку — подряпану, з пухирями од кропиви, червону й гарячу.
І, на моє диво, Мотря одразу перестала пручатись, схилила го-лову й зітхнула. Я чогось випустив її руку, приглядаюсь до неї.
— Так оце ти вже завтра й поїдеш? — тихо спитала вона. Потім додала з докором: — Тепер, бач, пустуємо, а колись приїдеш, то й "здоров" не скажеш.
Мені стало смутно й чогось шкода.
"Здоров", може, й скажу, як побачу, а забути — не минеться",— спливла думка.
— І таке витієш! Чого б то я тобі "здоров" не казав! — щиро супе-речу їй.
Повеселіла.
— Ну, то вийди увечері до перелазу — скажу щось,— соромлячись і хитро спідлоба визираючи, промовила вона.— Вийдеш?
— Що ж ти скажеш? — притихши, допитуюсь.
Клокнула язиком і лукаво прищулила око:
— Щось га-рне, гарне!
Повела головою й очі приплющила — таке гарне.
— То краще тепер скажи,— починаю умовляти її,— увечері надій-дуть товариші, то, може, й часинки такої не влучу. Скажи!
Бачу — мнеться.
— Ну? — заохочую її.
— Ну, добре,— згодилась. Лице зразу осмутніло, зробилось таке щире, довірливе.
Підступила ближче, червоніє, очима кліпає, набирається духу сказати щось.
І зразу, мов сполохавшись:
— Ух!..
Спалахнула, закрилась руками і пурхнула од мене, як птах.
"Чи не чортеня?" — відразу, мов вітром, понесло мене за нею.
Впіймав за плечі, повертаю:
— Ану ж скажи мені те "гарне"!
Вона одхиляє лице од мене, як од огню, дивитись не хоче, тіль-ки й мови:
— Ой-ой-ой...
Хилиться додолу, як п’яна.
Бачу — не скаже вона тепер мені ні одного слова.
А на задвірку стали на розмову матері.
— Оце, сусідо, маю на вас серце,— скаржиться жартом Петриха моїй матері,— унадилась моя дівка в комору до вашого парубка, що кат її і в хаті вдержить. Уже бралась страмити її, то й ухом не веде. Хоч би ви зайняли коли її од комори.
— Хай наговориться, бо вже скоро не буде ходити,— зітхає моя мати.
Мотря стоїть уже в себе за лісою, визирає з-під малини. Лице палає, сміливе, отряхувате, а чорні оченята як не випалять.
Дивляться на мене, допитуються без слів:
"Так вийдеш? Гляди ж!.."
Такою й одбилась вона в моєму пам’ятку назавжди.
Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши од неї того "гарного".
Не довелося мені бачитись із нею в житті — шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринала в пам’ятку через довгі роки і виринала не раз, випливала дедалі зіркою все яснішою й яснішою і линула од мене все далі й далі!..
Незабаром після того, як поїхав я вчитись, Мотря надіслала мені в школу листа.
Пише свої каракульки так щиро, старанно і просить-просить, щоб не сміявся я з їх:
Поділяється зо мною радісною звісткою: вона теж думає вийти в люди — вблагала матір пустить в город до дядька. І, боже, скіль-ки нових надій заворушилось у дівчини! Радиться зо мною, у всьому щиро признається, як братові. А в кінці листа пише: "Те-пер не жалкую, що не сказала отоді тобі "щось гарне". Краще пі-дожду, а як те збудеться, що я надумала, отоді скажу. А то що ж? Я — дурна, ти учений — яка з нас пара?"
...Бідна дівчина — як вона кохає, як вона береже оте своє "щось гарне"! І стало мені шкода, що я давно вже забув і про неї, і про її гарне.
А як ліг увечері спати — довго увижалось мені: виглядає між де-ревом небо — темне-темне, аж чорне, а по йому дужою рукою роз-сіяв хтось срібні скалки, так вони і влипли до темного оксамиту — і горять-горять, аж міняться. Таке було небо вечорами на нашому кутку. Сплять усі, повечерявши. Поховались хати між деревами. Дворики маленькі, уличка вузенька, дерева високі та гіллясті. Сумно тоді одному й боязко.
А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає.
А як стало пізно, помалу пішла до хати.
Коло дверей зітхнула: кому я потрібна, дурна така дівчина...
І ворушиться в мені перший жаль.
І чому було, чому не прийти?..
Треба буде написать... Може, й справді щось із неї буде!
Треба... заховав десь листа — тільки його й бачив...
Минуло чимало років — і крила поважчали: не зносять уже так легенько на хмари. Та й мости у ті хмари поламав уже якийсь ді-дько. Граматику десь запроторив: зброя, виявилось, негодяща.
І пісні не ті, і думки не ті, не та уже й мова...
Їдемо якось з товаришами із свого села, либонь, різдвяними святами.
На узловій станції наш поїзд мав чимало стояти, і ми, вийшов-ши з вагона, розбились якось між людьми.
Я здибав знакомого й загомонівся.
Смиче мене щось за рукав — озираюсь: стоїть один із товаришів, задиханий, чогось радий.
— Ходім швидше — кличе тебе Мотря!
— Яка Мотря?
— Та твоя ж сусідка! Пам’ятаєш, що ходила до тебе в комору?
Блиснули передо мною чорні очі, давні, знайомі, і я відразу все пригадав.
Поспішаємо.
— Наказала привести тебе, хоч би там що,— нашвидку розказує дорогою товариш,— вона їде курським поїздом. Така стала, що на-силу впізнав.
Ідемо з Марком по платформі,— розказує далі,— коли назустріч — панянка з ридикюльчиком, поспішає до вагона. Чорноока, струн-ка, смуглява, як циганча. "Десь я немов бачив її!" — думаю. Глянь, а Марко вже навперейми їй осміхається...