Габріель Гарсіа МАРКЕС
ОСІНЬ ПАТРІАРХА
Роман
1
Під кінець тижня грифи злетілися на балкони президентського палацу, ударами дзьобів роздерли дротяні сітки на вікнах, розворушили своїми крильми час, що застоявся всередині дому, і в понеділок удосвіта місто, яке вже сотні років спало летаргічним сном, збудилося від теплого, слабкого ще повіву протухлої величі, від запаху великого мерця. Лише тоді ми зважилися увійти в палац, і нам не довелося ні штурмувати напівобвалені фортечні мури, як намірялися декотрі, найвідчайдушніші, ані волячими запрягами зривати головну браму, як пропонували інші, бо досить було штовхнути броньовані стулки, що в героїчні для цього дому часи не піддалися гарматам корсара Уїльяма Деймпера, як вони розчинилися. Ми ніби опинилися в іншій епосі, бо й повітря в цьому загидженому кублі влади було розрідженішим, і тиша — давнішою, а речі ледь виднілись у кволому світлі. На першому патіо, брукованому плитками, крізь які тепер пнувся густий бур'ян, ми побачили покинуту в безладді караульню, — абияк звалену в шафи зброю, довгий збитий з грубих дощок стіл, а на ньому — тарілки з недоїдками, що лишилися тут від неділі, коли варта панічно розбіглася, не докінчивши сніданку; ми побачили похмуру будівлю, де раніше були урядові канцелярії, — яскраві гриби та бляклі півники проросли поміж доповідних записок, що, за звичай, розглядалися довше, аніж тягнеться наймарудніше людське життя; посеред патіо ми побачили купіль, у якій прийняли генеральське хрещення п'ять чи й більше поколінь, а в глибині — допотопну віце-королівську стайню, перетворену на каретний сарай; ми побачили серед камелій та мексиканських орхідей двомісну коляску доби Великого Шуму, фургон часів Чуми, парадний екіпаж року Комети, катафалк епохи "Порядку Заради Прогресу, сомнамбулічний лімузин Першого Століття Миру, — весь той транспорт, ще досить справний, дарма що геть у поросі й павутинні, було пофарбовано в кольори державного прапора. На другому патіо за залізними ґратами росли притрушені місячним пилом кущі троянд, — у часи піднесення цього дому в їхньому затінку спали прокажені; троянди так вільготно розрослися в запустінні, що, либонь, не було куточка, куди б не долинав їхній аромат, змішаний зі смородом, яким тягнуло з глибини саду, — різким запахом курника, смердотою коров'ячих кізяків і солдатського лайна: то тхнуло від палацу колоніальних часів, де тепер була корівня. Продираючись крізь задушливий чагарник, ми побачили заставлену горщиками з гвоздиками, астромеліями та братками аркову галерею барака, де жили наложниці, — швацьких машинок та різного хатнього начиння було так багато, що, мабуть, і справді тут могло мешкати більше тисячі жінок з виводками недоношених байстрят; ми побачили гармидер на кухнях, зотлілу на сонці білизну в басейнах для прання, відкриту яму вбиральні, до якої ходили жінки й солдати; в глибині подвір'я ми побачили вавилонські верби, перевезені — зі своїм ґрунтом, соками й росою — аж із Малої Азії на гігантських кораблях-оранжереях, а за вербами — величезний та похмурий палац, у який крізь роздерті жалюзі й досі залітали грифи. Нам не довелося виламувати дверей, бо головна брама прочинилася, здається, від одного лише звуку голосу, отож ми піднялися на другий поверх кам'яними сходами, ступаючи по розкішних килимах, пошматованих коров'ячими ратицями, і скрізь, од першого вестибюля до особистої спальні, ми бачили зруйновані канцелярії та приймальні, якими блукали зухвалі корови, жуючи оксамитові запинала й поскубуючи атлас крісел, — а долі, серед свіжих коров'ячих кізяків та потрощених меблів, валялися героїчні полотна з життя святих і полководців; ми побачили об'їдену коровами їдальню, концертну залу, яку осквернили ревиськом корови, столики для гри в доміно, що їх поламали корови, зелені луки більярдних столів, на яких паслися корови; ми побачили кинуту в кутку машину вітру, що імітувала всілякі явища в кожному з чотирьох квадрантів рози вітрів, аби мешканці дому легше зносили тугу за морем, якого не стало; ми побачили повно пташиних кліток — їх як позавішували на ніч ганчір'ям ще в котрийсь із вечорів минулого тижня, так вони й досі були запнуті; за безліччю вікон ми побачили здоровенного сплячого звіра — місто: воно й гадки не мало про те, що історичний понеділок уже настав; а далі, за містом, аж ген на обрії, ми побачили мертві кратери з шорсткого місячного пилу на безмежній рівнині, де колись було море, в цій фортеці, яку сподобилися зріти лише обранці, ми вперше відчули трупний сморід, який надив сюди грифів з їхнім віщим інстинктом, їхньою одвічною ядухою, — і, прямуючи туди, звідки чулися удари крил і тягло духом тліну, ми дійшли до конференц-залу й побачили там укриті червою туші здохлих корів — їхні озаддя множилися у величезних дзеркалах зали; і, нарешті, ми штовхнули бічні двері, сховані в стіні, які вели до осібної кімнати, і побачили його — в полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці, старішого за найстаріших людей і звірів: він лежав долілиць на підлозі, підклавши під голову правицю замість подушки, — так він спав щоночі протягом усього свого довгого життя, життя самотнього деспота. Лише коли ми його перевернули, щоб розгледіти лице, то збагнули, що впізнати його неможливо: не тому, що грифи подзьобали йому обличчя, а через те, що ніхто з нас ніколи його не бачив, і хоч його профіль був на монетах з обох боків, на поштових марках, на етикетках проносних засобів, на бандажах і ладанках, а літографія в рамці, на якій його зображувано зі стягом і драконом, символом вітчизни, на грудях, красувалася по всіх усюдах, — ми знали, що то лише копії з копій портретів, які вважалися неточними ще за часів Комети, коли нашим батькам було відомо, хто він, бо вони чули про нього від своїх батьків, а ті — від своїх, і змалечку нас привчили вірити, що він безсмертний, що він живе в оселі влади, бо хтось бачив, як одного святкового вечора там спалахнули кулясті ліхтарі, а ще хтось оповідав, ніби крізь церковне оздоблення президентського екіпажу розгледів сумні очі, бліді губи, чиюсь руку, що меланхолійно махала бозна-кому на знак прощання; а одної неділі, багато років тому, до палацу привели з вулиці якогось сліпця, котрий за п'ять сентаво читав напам'ять вірші забутого поета Рубена Даріо, і він повернувся звідти ощасливлений справжньою золотою унцією, яку чесно заробив за свій концерт, влаштований для самого, — сліпець, звісно, його не бачив, і не тому, що був сліпий, а тому, що ні одна жива душа не бачила його ще від часів жовтої пропасниці, та попри все те ми знали, що він є, ми були певні цього, бо світ стояв собі й далі, життя тривало, пошта надходила, на Військовій площі під запорошеними пальмами й тоскними ліхтарями оркестр муніципалітету вигравав щосуботи вечірню зорю з дурнуватих вальсів, і підстаркуваті музики заступали в оркестрі померлих. В останні роки, коли броньовані стулки зачинилися назавжди і з палацу вже не долинав ні людський гомін, ні пташиний спів, ми знали, що там хтось є, бо вечорами у вікнах, які виходили до моря, горіло світло, схоже на корабельні вогні, і той, хто наважувався підійти ближче, чув за мурами тупіт ратиць і сопіння якоїсь великої худобини, а одного січневого вечора ми побачили корову, яка милувалася заходом сонця з президентського балкона, — "уявіть собі, корова на головному балконі вітчизни! оце так так! що за паскудна країна!.." — а втім, робилося стільки припущень — та як це можливо, щоб корова опинилася на балконі, коли всьому світу відомо, що корови не видираються сходами, та ще й кам'яними, тим паче — по килимах, — що ми врешті-решт не знали вже й самі, чи бачили її насправді, чи, може, того вечора ми проходили Військовою площею і нам просто привиділася корова на президентському балконі, де вже багато років не було, та й бути не могло анікогісінько, — аж до останньої п'ятниці, коли вдосвіта прилетіли перші грифи — з карнизів лікарні для вбогих, де вони завжди дрімали, а потому прилетіли грифи з глибин країни, прилетіли, накочуючись хвилями з— за моря пісків, що розляглося на місці колишнього моря, — вони цілий день повільно кружляли над палацом, аж поки котрийсь вожак із білим султаном і червоною шиєю не віддав мовчазного наказу, і тоді брязнули шибки, потягло отим смородом великого мерця, грифи почали шугати у вікна, — так буває тільки в домі, де нема господаря, отож і ми наважилися увійти туди і знайшли в безлюдному святилищі тільки руїни величі, подзьобаний груп, пещені, як у дівчини, руки з перснем державної влади на підмізинці; геть усе його тіло було вкрите дрібними лишаями та морськими паразитами, а надто під пахвами й на череві, брезентовий бандаж прикривав грижу в паху — грифи обминули її, хоч вона й була завбільшки з волячу нирку; але ми все ж ніяк не могли повірити в його смерть, бо це вже вдруге його знайдено в цій канцелярії, самотнього і вдягненого, померлого, либонь, природною смертю, уві сні, як і пророчили за багато років до того віщі води в мисках ворожок. Коли його знайшли вперше, на початку його осені, нація була ще досить живою, — він мав би відчувати загрозу смерті навіть на самоті у власній спальні, а втім — він правив так, наче був певний, що йому взагалі не судилося вмерти, і президентський палац скидався тоді на якийсь базар, де доводилося проштовхуватися поміж босими ординарцями, які розвантажували в коридорах віслюків, нав'ючених кошиками з курми та городиною, переступати через жінок, які спали, зібгавшись калачиком, на сходах разом зі своїми голодними дітьми в очікуванні чуда казенної милостині, обминати потоки брудної води, коли балакучі наложниці міняли ввечері зів'ялі квіти на свіжі,, мили підлогу та співали пісень про незбутнє кохання, вибиваючи влад палицями килими на балконах, — а в цей час вічні урядовці лаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, які там неслися, жінки й солдати шастали до вбиральні, птахи не вгавали, приблудні пси гризлися між собою в конференц-залі, — і невідомо було, хто тут що робить у цьому палаці з повідчиняними дверима, де серед неймовірного розгардіяшу годі було розшукати уряд. Господар дому був не лише учасником, але й натхненником та стратегом цього катастрофічного ярмарку, бо тільки-но загорялося світло в його спальні, ще до півнів, як президентська охорона грала зорю, сповіщаючи про початок нового дня сусідню Графську казарму, та подавала сигнал військовій базі Святого Ієроніма, а вже та — портовій фортеці, яка шість разів повторювала його, пробуджуючи спершу місто, а потому й усю країну, поки господар палацу роздумував над своїм переносним пісуаром і, стискаючи долонями скроні, силкувався затамувати дзвін у вухах, що тоді саме почав його турбувати, та дивився на мерехтливі корабельні вогні в неспокійному імлистому, морі, яке за тих славних часів ще було перед його вікном. Він, відтоді, як став володарем палацу, щодня стежив за доїнням корів, особисто відміряв, молоко, яке три президентські фургони розвозили потім у міські казарми, випивав на кухні чашку чорної кави з маніоковим коржем, іще не знаючи, куди його занесе течія нової днини, уважно прислухався до балачок челяді, з якою завжди говорив її ж мовою, цінуючи над усе відверті лестощі цього люду і якнайкраще вгадуючи його душу; близько дев'ятої години неквапно приймав ванну з відвару цілющих трав у гранітному басейні, збудованому в затінку мигдалевих дерев на його особистому патіо, — і тільки по одинадцятій нарешті оговтувався від ранкової тривоги, щоб протистояти ударам життя. Раніше, коли країна була окупована морськими піхотинцями, він зачинявся в канцелярії, щоб вирішувати долю вітчизни разом з командуючим десантними військами, і затверджував усілякі закони та накази відбитком свого великого пальця, бо ж тоді ще був неписьменний, — а коли його покинули наодинці з батьківщиною та владою, він не став псувати собі кров і морочити голову писаниною, а віддавав усі накази сам, усно, встигаючи скрізь і всюди, долаючи верховини влади з невсипущою обачністю, але й з неймовірною для його віку спритністю; переслідуваний юрбою прокажених, сліпих та паралітиків, які навперебій канючили цілющу сіль з його рук, супроводжуваний ученими політиками й нахабними підлабузниками, котрі проголошували його корехідором[1] землетрусів, затемнень, високосних років та інших помилок господа бога, він насилу тягнув через увесь дім свої здоровенні ноги,, достоту як слон по снігу, і на ходу розв'язував державні проблеми й домашні справи — так само просто, як наказував: "зніміть-но звідси ці двері й перевісьте їх он туди", — і двері знімали, — "ні, перевісьте їх назад", — і двері перевішували назад, — "хай годинник на вежі б'є дванадцяту годину не о дванадцятій, а о другій, щоб життя здавалося довшим", — і це мерщій виконували: без вагань виконувалися всі його накази, які він віддавав безперестану, за винятком хіба що мертвого часу сієсти, коли він у сутінках спалень підстерігав наложниць, зненацька накидався на котрусь із них, не роздягаючись і не роздягши жінки, не причинивши дверей, — і тоді в усьому домі чулося бездушне сопіння нетерплячого мужчини, його собаче скавчання, дзенькання золотої остроги, лемент переляканої жінки, яка не могла втішатися на очах у своїх недоношених байстрят: "забирайтеся геть, грайтеся надворі, діти не повинні цього бачити!.." — і неначе тихий ангел пролітав тоді небом вітчизни: змовкали голоси, спинялося життя, цілий світ кам'янів, приклавши палець до вуст, затамувавши подих: "тихіше, генерал уже..."; але ті, хто знав його краще, не вірили в паузу навіть цієї священної миті, бо завжди він ніби роздвоювався: о сьомій вечора його бачили за грою в доміно, і тоді ж можна було побачити, як він підпалює сухі коров'ячі кізяки, аби вигнати москітів із конференц-залу, — отож ніхто не тішив себе ілюзіями, аж доки не гасли останні вогні у вікнах і не лунав гучний брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок президентської спальні; чути було, як знеможено падає тіло на кам'яну підлогу, а далі — дихання немічної дитини, яке дедалі глибшало з наближенням припливу, коли нічні арфи вітру заглушали сюрчання цикад у його вухах, і безкрайнє розбурхане море спустошувало вулиці древнього міста віце-королів та корсарів, ринучи крізь усі вікна в палац, як тої жахливої серпневої суботи, коли прибій геть обліпив дзеркала черепашками, і віддав конференц-зал на поталу знавіснілим акулам, і пересягнув найвищий рівень доісторичного океану, затопивши всю землю, і простір, і час, — зостався тільки він один: наче утопленик, плив долілиць місячними водами своїх снів — у полотняному мундирі рядового, в крагах, із золотою острогою, підклавши під голову правицю замість подушки. Ця довголітня — аж до його першої смерті — всюдисущість, коли він водночас підіймався нагору і спускався вниз, або ж милувався морем і мучився од згубного кохання, не була ані даром божим, як запевняли підлабузники, ні масовою галюцинацією, як подейкували критикани, — просто йому поталанило: в нього був вірний, мов собака, двійник, Патрісіо Арагонес, якого знайшли, не шукаючи навмисне, одного дня принесли новину: "мій генерале, там якась карета, точнісінько наче ваша, їздить по індіанських селищах, а в ній якийсь пройдисвіт, він видає себе за вас і має з того добрий зиск; він таки схожий на вас, — люди бачили в напівтемряві карети його сумні очі та бліді губи, і рука в нього теж ніжна, як у нареченої, і теж в атласній рукавичці, — він кидав пригорщі солі хворим, які стояли навколішки на вулиці, а за каретою їхали верхи двоє в офіцерській формі та збирали гроші за зцілення, ви тільки подумайте, мій генерале, яке блюзнірство!.." — але він не скарав шахрая, а тільки звелів потай допровадити того в палац: "та накиньте йому на голову мішок, аби нас, бува, не переплутали", — і тоді-то він зазнав приниження, побачивши другого себе: "чортівня, хіба таки він — це я?" — пробурмотів він, бо той негідник і справді був достеменний він, — хіба що бракувало владного голосу, якого двійник так і не вивчився імітувати, та ще малюнок долоні в того був на диво чіткий: лінія життя тяглася навколо основи великого пальця, ніде не розриваючись; і якщо він не наказав негайно розстріляти нахабу, то зовсім не тому, що хотів зробити своїм офіційним двійником, — це йому спало на думку пізніше, — ні, тоді його вразила химерна думка, ніби розгадка його власної долі позначена на долоні ошуканця. Доки він переконався в марності своїх сподівань, Патрісіо Арагонес устиг спокійнісінько пережити шість замахів, призвичаївся волочити ноги, навмисне для цього сплющені довбешкою, в нього дзвеніло у вухах і зимовими ранками нила грижа, він навчився поправляти золоту острогу, — буцімто заплуталися ремінці, — аби тільки виграти час на аудієнціях, бурмочучи: "хай їм чорт, цим фламандським пряжкам, нікуди вони не годяться!" — з балакучого жартівника, яким він був, коли видував пляшки при склоплавильній печі свого батька, зробився похмурим і замисленим, не зважав на те, що йому кажуть, а пильно вдивлявся в очі, намагаючись розгадати, що від нього приховують, ніколи не відповідав на питання, не перепитавши спершу: "а ви як гадаєте?"; з гультяя та дармоїда, яким він був, коли гендлював чудесами, зробився нестерпно запопадливим і ретельним, хитрим і жадібним, призвичаївся кохатися знаскоку і спати долілиць на підлозі — не роздягаючись і без подушки, зрікся і своєї передчасної пихи, — аякже, був схожий на самого, — і долі бути з діда-прадіда простим склодувом; протистояв найстрашнішим небезпекам влади, закладаючи перший камінь там, де ніколи не збиралися класти другого, перерізаючи стрічки на всіляких урочистих відкриттях, коли довкола було повно ворогів, тамуючи зітхання від нездійсненних мрій, коли коронував, — і пальцем їх не зачепивши, — безліч ефемерних і недосяжних королев краси, — він назавжди скорився своїй долі жити життям іншої людини, хоча й зробив це не через жадібність або з переконання: просто смертну кару йому замінили довічною посадою офіційного двійника з місячною платнею п'ятдесят песо та можливістю жити, як король, не маючи нещастя бути ним насправді, — чого ж бо й ще бажати? Плутанина стала ще більшою, коли однієї вітряної ночі в і н натрапив на Патрісіо Арагонеса, — той стояв серед запахущого жасмину і зітхав, дивлячись у бік моря, — і він запитав Патрісіо із законною тривогою, чи не підсипали йому, бува, у страву отрути, що він мов сам не свій, а Патрісіо Арагонес відповів: "ох, мій генерале, ще гірше!" — в суботу він коронував королеву якогось карнавалу і танцював з нею перший вальс, а тепер ніяк не може збутися того спомину, бо вона — найчарівніша жінка в світі, вона з тих жінок, які не створені для простих смертних, "мій генерале, якби ви її тільки побачили!.." — проте в і н одказав, співчутливо зітхнувши: "хай йому грець, чоловіки втрапляють у таку халепу, коли їм бракує жінки", — і запропонував Патрісіо викрасти її, як робив це сам з багатьма гарненькими жіночками, — потім вони ставали його наложницями: "я силоміць покладу її тобі в ліжко, четверо солдатів триматимуть її за руки й за ноги, поки ти зробиш усе, як годиться, ти набудешся з нею, чорти б її взяли, — кажу тобі точно, найнеподатливіші з них спершу аж качаються від люті, а потім благають — не кидайте мене так, мій генерале, мов перестиглий плід!" — але Патрісіо Арагонес не зазіхав аж на таке, а проте прагнув більшого, він хотів, щоб його кохали: "бо вона з тих жінок, які знають, що й до чого, мій генерале, ви самі побачите!" — отож він дарував Патрісіо рецепт розради — показав нічну стежку до своїх наложниць і дозволив користуватись ними так, ніби то був він сам: знаскоку, швидко, не роздягаючись; і Патрісіо Арагонес сумлінно занурився в цю драговину позиченого кохання, сподіваючись хоч таким чином угамувати свою жагу; але він так знемагав од пристрасті, що іноді забував про умови позички, розстібався через неуважність, гаяв час на дрібниці, необачно зачіпав найпотаємніші струни жінок, краяв їхні серця зітханнями і змушував їх сміятися в темряві од здивування: "ви такий розбишака, мій генерале, і старості на вас немає!.." — і відтоді ні жінки, ані вони самі вже не знали, яке дитя від кого народилося, бо й діти Патрісіо Арагонеса, і його діти народжувалися недоношеними. Так Патрісіо Арагонес зробився втіленням влади, найулюбленішим і, може, найгрізнішим, а він тепер мав більше часу, щоб займатися збройними силами так само, як на початку свого правління, — зовсім не тому, що армія була опорою його влади, як ми всі гадали, а, навпаки, через те, що це був найнебезпечніший для нього природний ворог, — отож він переконував одних офіцерів, нібито інші стежать за ними; щоб вони не змовилися між собою, перетасовував їхні посади, постачав армію холостими патронами — по вісім на кожен десяток — та споряджав порохом, змішаним із береговим піском, — а сам мав під рукою склад боєприпасів — у сховищі своєї резиденції, і ключі від складу носив на масивному металевому кільці разом з іншими ключами, які не мали дублікатів, — від дверей, котрих не смів одчинити ніхто, крім нього самого; його вкривала незворушна тінь генерала Родріго де Агіляра з артилерійської академії, "мого вірного друга", — який до того ж був міністром оборони, командиром охорони президента, начальником служб національної безпеки та одним з небагатьох смертних, кому дозволялося виграти у самого партію в доміно: адже це Родріго де Агіляр позбувся правиці, намагаючись знешкодити динамітний заряд за лічені хвилини, поки президентська карета ще не під'їхала до місця замаху. Завдяки генералові Родріго де Агіляру та Патрісіо Арагонесу він почувався так певно, що показувався дедалі частіше, нехтуючи своєю безпекою, і навіть одважився проїхати містом у звичайній кареті з одним лише ад'ютантом, — одсунувши фіранку, дивився крізь віконце на величний роззолочений кафедральний собор, який він спеціальним президентським декретом оголосив найкрасивішим у світі, роздивлявся кам'яні споруди зі старомодними порталами та соняшниками, зверненими до моря, бруковані вулиці віце-королівського кварталу, звідки тягнуло чадом, дивився на блідих, незмінно скромних сеньйорит, які плели мережива на балконах серед горщиків з гвоздиками та гірлянд із братків, на клітчастий монастир біскайок, звідки о третій годині дня долинали ті ж самі гами клавікордів, якими відзначали першу появу комети; він перетнув вавілонський лабіринт торговища з його пекельною музикою, лотерейними столиками, візками з гуарапо[2], купами ігуанячих яєць, вицвілим на сонці старим мотлохом — турецьким крамом, з моторошним зображенням: дівчину перетворено на скорпіона за те, що не слухалася батьків; з жалюгідним провулком, де мешкали незаміжні жінки, — надвечір, поки їхній одяг сохнув на прикрашених вицяцькованих різьбленням дерев'яних балконах, вони напіводягнені виходили купити риби та добряче полаятися з зеленярками; він відчував, як повіяло запахом гниючих черепашок, побачив білий спалах за рогом вулиці — то була зграя пеліканів, побачив строкаті негритянські халупи на пагорбах довкола бухти, і раптом — ось він, порт, ах, порт, причал із намоклих трухлявих дощок, старий панцерник морських піхотинців, довший і похмуріший за саме життя; він побачив негритянку-вантажницю, яка запізно відсахнулася, щоб дати дорогу шаленому ридвану, і відчула подих смерті, забачивши похмурого старого, що зі світовою скорботою в очах дивився на порт: "це він!" — злякано скрикнула вона, — "слава герою!" — залементувала вона; "слава!" — гукали чоловіки, жінки й дітлахи, які миттю позбігалися з пивничок та вбогих крамниць; "слава!" — кричали люди, зупинивши коней і товплячись навколо екіпажу, щоб потиснути руку володаря, — все це сталося так зненацька, що він ледве встиг відсторонити руку озброєного ад'ютанта і зауважив суворо: "не будьте йолопом, лейтенанте, не заважайте їм виявляти любов до мене!" — він був такий збуджений цим та іншими виявами любові, що генерал Родріго де Агіляр насилу відмовив його від наміру проїхати містом у відкритій кареті: "хай справжні патріоти бачать мене на повен зріст, сто чортів!" — бо він і гадки собі не мав, що тільки вибух почуттів у порту був стихійний, а всі наступні організовувала його власна служба безпеки, аби потішити його, не ризикуючи; ця народна любов напередодні його осені була така спокуслива, що він — уперше за багато років — наважився покинути місто: знову було приведено в рух старий, пофарбований у кольори державного прапора поїзд, який долав уступи його неозорого гнітючого царства, продирався крізь зарості орхідей та амазонського бальзаміну, полохав мавп, райських пташок і леопардів, котрі спали просто на рейках, — віз його до холодних та безлюдних селищ рідного плоскогір'я, де на станціях його стрічали похмурі оркестри, де його вітали заупокійними дзвонами та транспарантами на честь прибуття безіменного вельможі, який возсідає по праворуч од святої трійці; до нього зганяли звідусіль індіанців — вони спускалися з гір, щоб на власні очі побачити владу, сховану в потойбічній темряві президентського вагона, і ті, кому пощастило підійти ближче, крізь закіптюжені шибки тільки й бачили здивовані очі, тремтячі губи та бозна-чию руку, яка махала їм з високості слави, поки хтось із почту намагався відсторонити його від вікна: "будьте обережні, мій генерале, ви потрібні вітчизні!" — а він одказував, витаючи в хмарах: "не турбуйтеся, полковнику, ці люди люблять мене!" — він торочив це, їдучи поїздом через пустелю, і на річковому пароплаві з дерев'яним колесом, який плив, лишаючи за собою шлейф зіграних на піанолі вальсів, крізь солодкі пахощі гарденій та тлінний дух саламандр із екваторіальних приток, повз кістяки допотопних ящерів, повз богом забуті острови, де розроджувалися сирени, повз вечори із катастрофами величезних зниклих міст, — до випалених сонцем убогих сіл, мешканці яких виходили на берег подивитися на дерев'яний пароплав, пофарбований у державні кольори, і навряд чи помічали чиюсь руку в атласній рукавичці, що махала з вікна президентської каюти, зате він бачив на березі людей, які розмахували маланговим листям — за браком прапорів, бачив, як дехто кидався в воду з живим тапіром або здоровезною бульбиною ямсу зі слонячу ногу завбільшки, або з кошиком дичини для президентської юшки, — і розчулено зітхав у священних сутінках каюти: "дивіться лишень, капітане, дивіться, як вони мене люблять!" У грудні, коли весь карибський світ робиться по-весняному прозорим, президентська карета підіймалася стрімким узгір'ям до будинку, що височів над скелями, і він цілий вечір грав у доміно з колишніми диктаторами інших країн континенту, батьками інших вітчизн, скинутими зі своїх тронів, — він давно вже надавав їм притулок, тепер вони доживали віку в присмерку його милосердя і, сидячи на терасах, мріяли про химерний корабель, що принесе їм нову щасливу нагоду, розмовляли самі з собою і врешті-решт умирали в цьому будинку відпочинку, який він збудував для них над морем, приймаючи їх усіх, наче одну особу, бо всі вони з'являлися рано-вранці, в парадному мундирі, вдягненому навиворіт просто на піжаму, з баулом грошей, награбованих у державній скарбниці, та валізою, де лежала шкатулка з нагородами, газетні вирізки, закладені в старі розрахункові книжки, та альбом з фотокартками, що їх вони показували йому на першій аудієнції, наче вірчі грамоти: "гляньте, генерале, це я — коли ще був лейтенантом, а це — в день, коли було взято владу, а це — шістнадцята річниця приходу до влади, гляньте-но сюди, генерале", — проте він надавав їм політичний притулок, не звертаючи на них особливої уваги і не перевіряючи їхніх вірчих грамот, бо "єдиною посвідкою скинутого президента має бути свідоцтво про його смерть", — казав він, з тою ж зневагою вислуховуючи їхню балаканину: "я не довго користуватимусь вашою шляхетною гостинністю — поки народ притягне до відповіді узурпатора!" — то була одвічна легковажна й пишномовна формула, яку він згодом вислуховував од узурпатора, а потім від узурпатора узурпатора: ті йолопи ніби не тямили, що в цьому людському ремеслі хто впав, той упав; він спочатку оселяв їх на кілька місяців у президентському палаці, змушував грати в доміно, аж поки геть чисто не оббирав їх, — "а тоді він брав мене за руку і підводив до вікна, — і, підтакуючи моїм скаргам на це кляте життя, якого не повернути назад, утішав мене, мовляв, ось ви підете в отой величезний будинок, — гляньте-но, наче океанський корабель сів на мілину, — там для вас буде і світла кімната, і добрий харч, і дозвілля, щоб разом із друзями по нещастю забути про все лихе, і тераса над морем", — на цій терасі він і сам полюбляв сидіти грудневими вечорами — не через те, що йому так уже кортіло грати в доміно з цією наволоччю, а щоб потішитися зі свого сякого-такого талану, бо ж він не став одним із них; щоб подивитися в дзеркало їхнього гіркого досвіду, їхнього убозтва, коли сам він чвалав безмежною драговиною щастя, мріючи на самоті, крадучись навшпиньках, як нечиста сила, за покірними мулатками, котрі вдосвіта підмітали палац, — вистежував їх серед запахів спільної спальні та аптечного брильянтину, чигав на них, щоб повтішатися із котроюсь півнячими любощами де-небудь за дверима канцелярії; в темряві жінки аж заходилися од сміху: "ви такий розбишака, мій генерале, такий великий, а й досі такий ласий!.." — проте після любощів йому робилося сумно, і він, щоб заспокоїтися, йшов співати туди, де ніхто не міг його почути: "пресвітлий місяченьку, от, — співав він, — ступив і я на ешафот перед вікном твоїм", — співав він, настільки певний у любові свого народу в ті часи, які не віщували нічого злого, що напинав гамак просто на подвір'ї приміського будинку, де мешкала його мати Бендісьйон Альварадо, і без охорони спочивав по обіді в затінку тамариндів, — йому снилися рибки, які плавають туди-сюди в барвистих водах спалень; "вітчизна — це найкраща вигадка, мамо!" — зітхав він, ніколи не сподіваючись відповіді од єдиної в світі людини, яка наважувалася картати самого президента за те, що з— під пахов у нього тхне прілою цибулею; він повертався до палацу через велику браму, зачарований січневим краєвидом Карібського моря, цією злагодою зі світом, бодай під старість, цими тихими вечорами, коли наставав мир між ним і папським нунцієм — той навідувався до нього без церемоній, аби спробувати навернути його до Христової віри, попиваючи шоколад із галетами, а він, помираючи зо сміху, правив своєї: "коли Господь бог справді такий бравий хлопець, то перекажіть йому, хай витягне того джмеля, що гуде в мене у вусі!" — він розстібав дев'ять ґудзиків ширінки і показував нунцієві потворну грижу: "перекажіть господу, хай він мені спустить оцю штуку!" — проте нунцій стоїчно проповідував, з усіх сил переконував його, що все істинне — від святого духа, що б там не говорили; коли засвічувалися перші вогні, він проводжав нунція до дверей, веселий, як ніколи: "не бийте горобців із гармат, панотче! — казав він, — нащо ви мене навертаєте, я ж і так роблю все, що вам завгодно, хай йому чорт!" І зненацька ця спокійна ідилія урвалася, коли на далекому плоскогір'ї під час півнячих боїв якийсь кровожерний півень одірвав своєму супротивникові голову і склював її на очах у ошалілих від крові глядачів та п'яненьких оркестрантів — ті привітали це жахливе видовисько бравурною музикою, і тільки його одного охопило таке виразне передчуття неминучого лиха, що він потай наказав людям зі своєї охорони заарештувати одного музиканта, отого, що грає на корнеті; і справді, в того знайшли обріз, а під тортурами він зізнався, що мав намір вистрілити в президента серед метушні при виході; "це було ясно, як божий день, — пояснив він, — бо я дивився на всіх і всі дивилися на мене, один тільки той негідник із корнетом, той нікчема, не смів мені у вічі глянути!" — звичайно, він розумів, що не це було причиною тривоги, яка мучила його ночами в палаці, хоча служба безпеки запевнила його, що немає ніяких підстав для хвилювання: "мій генерале, все гаразд!" — проте він після того лихого передчуття на півнячому бою так учепився за Патрісіо Арагонеса, наче то був він сам: давав йому їсти те, що їв сам, частував медом із власної ложки, щоб принаймні померти разом, якщо їжа отруєна, — наче втікачі, блукали вони удвох безлюдними кімнатами, ступаючи по килимах, аби ніхто не вчув їхньої ходи, скрадливої, наче в сіамських слонів, разом пливли в миготливому зеленому сяйві маяка, яке що тридцять секунд заливало покої, наповнені духом коров'ячого гною і тужливими прощальними гудками кораблів із сонного моря, цілими днями дивилися на дощ, похмурими вересневими вечорами рахували ластівок, наче зістарілі коханці, такі відчужені від світу, що він незчувся й сам, як його жорстока боротьба за життя стала викликати підозру — чи, навпаки, не скорочується його існування, чи не поринув він у летаргічний сон; і хоча охорону було подвоєно, а входити до президентського палацу та виходити звідти заборонено, хтось, як на сміх, таки зумів обминути цей небезпечний фільтр і побачив мовчазних птахів у клітках, корів, які пили воду з хрестильні, прокажених та паралітиків, поснулих серед трояндових кущів, — і, здавалося, увесь світ опівдні чекає світання, бо він помер природною смертю, уві сні, як і пророчили віщі води в мисках ворожок, а верховне командування зволікає з повідомленням, намагаючись розв'язати на своїх зборищах давні криваві суперечки. Він, хоч і не зважав на ці чутки, усвідомлював, що в його житті от-от має щось скоїтися, і час від часу, перервавши довгу партію доміно, питав генерала Родріго де Агіляра: "як справи, друже?" — "повний порядок, мій генерале, вітчизна спокійна!" — та він вишукував знаки перестороги в старих колодязях та коров'ячих кізяках, які палали погребовими вогнищами по коридорах, але не знаходив, ніякого пояснення своїй тривозі; коли спадала спека, він навідувався до своєї матері Бендісьйон Альварадо, і вони сідали під тамариндами випити прохолодного напою: вона, старезна, але міцна духом, вмостившись у своє крісло-гойдалку, кидала пригорщі маїсу курям та павичам, які порпалися на подвір'ї, а він у білому плетеному кріслі обмахувався сомбреро, слідкуючи пожадливим поглядом за дебелими мулатками, які приносили фруктову воду, "аби не мучила спрага, мій генерале!" — і думав: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, коли б ти тільки знала, як мені все остогидло, як мені хочеться податися світ за очі, матусю, геть від цих мук!" — проте навіть своїй матері він не відкривав душу; увечері, коли засвічувалися перші вогні, він повертався до президентського палацу, проходив через службовий вхід і, крокуючи коридорами, прислухався до тупотіння вартових, які вітали його: "ніяких новин, мій генерале, все гаразд!" — але він знав, що це не так, що його обдурюють за звичкою, що йому брешуть з остраху, що після того фатального півнячого бою нема правди, є тільки скрутна непевність, яка отруїла його славу і відбила в нього колишнє бажання повелівати; він допізна не міг заснути, лежав долілиць на підлозі, а крізь розчинене вікно до нього долинали далекі звуки барабанів та сумних флейт — якесь бідняцьке весілля святкували з такими радощами, з якими б відсвяткували і його смерть; він чув прощальний гудок несправного корабля, який знявся з якоря без дозволу капітана, чув паперовий шерхіт троянд, які розкривалися на світанку, обливався холодним потом, знехотя зітхав, не знаючи ні хвилини спочинку, інстинктивно передчуваючи неминучий прихід того дня, коли він їхатиме з приміського дому, і його приголомшать юрби на вулицях, грюкіт вікон, панічна метушня ластівок у прозорому грудневому небі, — він відхилив тоді фіранку, щоб глянути, що ж там скоїлося, — "це воно, матусю, це воно!" — сказав він з моторошним відчуттям полегкості, побачивши в небі різноколірні кулі — червоні й зелені, жовті, ніби великі помаранчі, сині — безліч мандрівних куль, що літали поміж переляканих ластівок, пливли якийсь час у прозорому повітрі і раптом полопалися безгучно й одночасно, і тоді на місто посипалися тисячі папірців, ураган летючих пасквілів, — тож візник скористався з такої нагоди, і вони пустилися навтьоки, поки ще ніхто з базарного натовпу не впізнав карети володаря, "бо люди накинулися на ті папірці, мій генерале, вони зачитували їхній текст з балконів, повторювали їх напам'ять: "геть диктатуру!" — кричали вони, — "смерть тиранові!" — і навіть вартові президентського палацу голосно читали в коридорах: "союз усього народу проти вікового деспотизму!" — "патріотична єдність проти корупції та засилля військових!" — "досить крові!" — вигукували вони, — "досить Сваволі!" — ціла країна прокинулася від тисячолітнього сну в ту саму мить, коли він вийшов з каретного сараю і почув страшну звістку: "мій генерале, Патрісіо Арагонеса смертельно поранено отруєною стрілою!" За кілька років до того, бувши одного вечора не в гуморі, він запропонував Патрісіо Арагонесу розіграти життя, кинувши жереб: "якщо випаде решка — помреш ти, якщо орел — я", — але Патрісіо Арагонес зауважив, що вони помруть разом, бо ж на всіх монетах з обох боків викарбувані профілі їх обох, — тоді в і н запропонував розіграти життя в доміно — хто переможе в двадцяти партіях, і Патрісіо Арагонес погодився: "це для мене велика честь, мій генерале, я залюбки зіграю з вами, якщо ви тільки дозволите мені обігрувати вас", — і він пристав на цю умову, отож вони зіграли одну партію, зіграли другу, зіграли двадцяту, і в усіх перемагав Патрісіо Арагонес, адже в і н звичайно вигравав тільки тому, що ніхто не смів його обігрувати; бій був довгий і запеклий, вони дійшли вже до останньої партії, а він так і не виграв жодної, і Патрісіо Арагонес витирав піт рукавом сорочки, зітхаючи: "співчуваю вам усією душею, мій генерале, але мені не хочеться помирати!.." — і тоді він став збирати кісточки, акуратно склав їх у дерев'яну коробочку, примовляючи, як шкільний учитель проказує урок, що він теж не збирається вмирати за гральним столиком, а тільки в належний час та в належному місці, помре природною смертю, уві сні, як на самому початку його правління пророчили віщі води в мисках ворожок, — "і навіть не так, бо, коли добре поміркувати, то Бендісьйон Альварадо народила мене не для того, щоб я зважав на якісь там миски, а для того, щоб я панував, і, зрештою, я — це я, а не ти, отож дякуй богові, що це всього-на-всього гра!" — казав він, криво осміхаючись; він не уявляв ні тоді, ні згодом, що цей страшний жарт справдиться того вечора, коли він увійде до кімнати Патрісіо Арагонеса і застане його, отруєного, віч-на-віч із наглою смертю, без жодної надії на порятунок, і ще з порогу простягне руку, вітаючи його: "хай милує тебе Господь, велика честь віддати життя за вітчизну!" Він зоставався з хворим наодинці впродовж повільної агонії, сам подавав йому обезболюючі ліки, — Патрісіо Арагонес приймав їх, не дякуючи, і повторював щоразу: "я ненадовго залишу вас тут із вашим паскудним світом, мій генерале, чує моє серце, що ми скоро зустрінемося в пеклі, я звиватимусь, як той в'юн, од цієї клятої отрути, а ви — з власною головою в руках, не знатимете, куди її приткнути, — я кажу чесно, мій генерале, бо тепер можу зізнатися, що ніколи не любив вас, як ви собі думали, а ще від часів флібустьєрів, коли собі на лихо потрапив у ваші руки, я благав, щоб вас убили, я бажав вам бодай легкої Схмерті, аби тільки поквитатися за це сирітське життя, що ви мені дарували, спершу сплющили довбешкою мені ноги, щоб вони стали наче у сновиди, такі, як ваші, потім прокололи мені кравецьким шилом мошонку, аби і в мене зробилася грижа, а далі силували пити скипидар, щоб я розучився читати й писати, — а моїй матері так важко було вивчити мене! — ви завжди змушували мене з'являтися на люди, бо самі боялися, і не через те, що ви потрібні вітчизні живі, як ви кажете, а тому, що і в найбільшого сміливця мороз піде по задниці, коли він коронує найвродливішу повію, не відаючи, де його спіткає смерть, — я кажу це вам чесно, мій генерале!" — його ж ображала не зухвалість, а невдячність Патрісіо Арагонеса, якому він дав змогу жити по-королівськи: "я дав тобі те, чого ніхто нікому ще не давав, я ж тобі й жінок своїх позичав!" — "про це і згадувати не варт, мій генерале, бо ліпше б мені повідбивали все хазяйство; довбешкою, аніж валяти цих самиць, немов телиць, коли їх тавруєш, тільки ж ці бездушні байстрючки і заліза не відчувають, вони не хвицають ногами, не качаються, не стогнуть так, як телиці, їхні стегна не димують, не пахнуть горілим, а путня жінка ще й не таке може! — ці ж підставляються, як дохлі корови, щоб чоловік робив собі, що хоче, а самі тим часом і далі чистять картоплю, і знай гукають до інших: "поглянь-но на кухню, а то ще рис пригорить, поки я тут байдикую", — тільки ви й могли повірити, ніби ця гидота і є любов, бо нічого більше не знали, мій генерале, кажу вам прямо!" — і тоді він заревів: "ану замовкни, чуєш, замовкни, бо пожалкуєш!" — та Патрісіо Арагонес правив своєї не на жарт: "чого б це я мав замовкнути, коли єдине, що ви можете зробити, — це вбити мене, а мене вже й так убито; ви краще гляньте правді в вічі, мій генерале! аби ви собі добре знали, ніхто зроду вам не казав того, що справді думає, всі говорять те, що ви хочете почути, б'ють перед вами поклони, а самі готові пустити вам кулю в спину, — подякуйте долі хоча б за те, що я більше, ніж будь-хто в цьому світі співчуваю вам, бо тільки я один схожий на вас, тільки я один досить чесний, щоб сказати вам у вічі те, про що всі говорять, — що ніякий ви не законний президент, і утримуєте владу не завдяки своїм гарматам, — просто вас посадили англійці і підтримали грінго зі своїм сучим панцерником, я бачив, як ви заметушилися з переляку, не знали, з чого починати своє правління, коли грінго крикнули вам: "лишайся зі своїм борделем негритянським, побачимо, як ти впораєшся без нас!" — і ви досі не злізли зі свого крісла, і ніколи не злізете, бо не можете, хоч би й хотіли, скажіть чесно: ви добре знаєте, що як тільки вас побачать на вулиці в одежі простого смертного, то миттю пообпадають з усіх боків, наче ті собаки, щоб відплатити вам — хто за криваву бійню в Санта-Марія-дель-Алтар, хто за в'язнів, яких кидають у рови портової фортеці на поживу кайманам, або живцем здирають з них шкіру, а потім посилають рідним, щоб залякати", — він говорив, дістаючи з бездонної криниці своєї злої пам'яті цілу низку злочинів ганебного режиму, аж поки йому не забракло сил говорити, бо вогненний леміш роздер йому нутро, його душа полагіднішала, і він скінчив, не докоряючи, майже благально: "кажу вам серйозно, мій генерале, скористайтеся з того, що я помираю, вмираймо разом, — я маю найбільше підстав радити вам це, бо я ніколи не прагнув бути схожим на когось, а тим паче — зробитися національним героєм, я хотів бути простим склодувом і робити пляшки, як і мій батько; зважтеся, мій генерале, це не так боляче, як здається", — вмовляв Патрісіо так щиро, що в того не вистачило злості, аби щось відповісти, — він тільки спробував підтримати Патрісіо Арагонеса в кріслі, коли той, зігнувшись, ухопився руками за живіт і заридав од болю й сорому: "ой, лихо, мій генерале, в мене вже повні штани!.." — він подумав, що той хоче сказати фігурально — мовляв, помираю од страху, проте Патрісіо Арагонес повторив: "ні, я вам кажу, що наклав повні штани, мій генерале!" — і він попросив його: "потерпи, ми, герої вітчизни, будь-що повинні вмирати як справжні мужчини!" — але було пізно щось казати, бо Патрісіо Арагонес ницьма упав на нього, дриґаючи ногами од жаху, закаляний і в сльозах. У суміжній із конференц-залом канцелярії йому довелося добряче вишарувати тіло намиленою мочалкою, аби не тхнуло смородом смерті; він убрав Патрісіо Арагонеса в свою одежу, начепив йому брезентовий бандаж, краги, золоту острогу на лівий закаблук, відчуваючи, що тепер став найсамотнішою в цілому світі людиною; потім поприбирав сліди описаного фарсу і влаштував усе достеменно так, як це бачив на власні очі у віщих водах ворожок, щоб удосвіта прибиральниці знайшли тіло таким, яким вони його знайшли: долілиць на підлозі канцелярії, померлий уперше, буцімто природною смертю, уві сні, він був у полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою, під головою — правиця замість подушки. І тоді звістка про смерть теж не поширилася відразу, всупереч його сподіванням, спливло чимало годин обачного вичікування, таємних розвідин, секретних угод між спадкоємцями режиму, які намагалися виграти час і спростовували чутки про його смерть усілякими суперечливими версіями; його матір Бендісьйон Альварадо привели в торговий квартал, аби ми пересвідчилися, що вона не в жалобі: "вони вирядили мене в квітчасту сукню, наче ту мавпу, змусили мене купити капелюшок з папужачими перами, щоб усі бачили, яка я щаслива, змушували купувати в крамницях усякий непотріб, який тільки траплявся на очі, хоч я їм казала — ні, не час купувати, коли треба плакати, бо я й сама повірила, що то справді помер мій син, а вони силували мене усміхатися, а люди фотографували мене на повен зріст, бо військові казали, що це треба робити заради вітчизни", — в цей час він розгублено запитував себе у своєму сховищі, як це могло статися, що світ зовсім не змінився після його лжесмерті: "чому сонце не спинилося, а сходить і заходить, як і раніше, чому те ж саме повітря в неділю, матусю, і та сама спека, — мене ж бо немає?" — питався він здивовано, коли це раптом з портової фортеці пролунав гарматний постріл, голосно забамкали дзвони собору, і до палацу підступила з нечуваною новиною безладна юрба повсталих проти вікового застою, — і тоді він прочинив двері спальні, зазирнув до конференц-залу і побачив себе самого в душній кімнаті, мертвішого та вичепуреного більше, ніж мертві папи усіх віків християнства; з жахом і соромом дивився він на своє власне тіло, яке лежало серед квітів, дивився на бліде від пудри лице, підфарбовані губи, закляклі руки гонористої дівчини, складені на грудях, укритих бронею з військових нагород, дивився на дивовижний парадний мундир всесвітнього генерала, прикрашений десятьма призахідними сонцями, — хтось вигадав цю форму спеціально для нього вже по його смерті; він дивився на шаблю карткового короля, якої ніколи не носив, на шкіряні лаковані краги, на дві його золоті остроги — величезний посаг влади і гнітючої ратної слави, обкраяний до його людських розмірів; "от чортівня, хіба ж це я? — роздратовано сказав він, — це брехня!" — казав він, роздивляючись почесну варту, яка крокувала довкола його тіла, — на якусь мить забувши про темну мету цього фарсу, він відчув себе ображеним і приниженим, бо смерть була невблаганна до величі влади; він побачив життя без себе, і йому стало трохи жаль людей, позбавлених його правління, побачив з притаєним хвилюванням тих, що прийшли сюди, аби тільки пересвідчитися, що це справді він; побачив якогось діда, що привітав його масонським жестом часів війни за федерацію; побачив чоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень; побачив школярку, яка поклала в труну квітку; побачив перекупку риби — вбита горем, бо ж це і справді він помер, вона впустила додолу кошик з рибою і заридала, обнявши напахчений труп: "це він, о господи, як же ми будемо без нього!" — голосила вона; "це він!" — закричали всі; "це він!" — гукала юрба, що задихалася від спеки на Військовій площі, — і тоді закалатали, оповіщаючи про радісну середу, дзвони кафедрального собору та всіх церков, вибухнули великодні ракети, петарди слави, барабани свободи, і він побачив загони повстанців, які вдерлися через вікна до палацу при мовчазному потуранні охорони; побачив розлючених ватажків, які розігнали кийками почесну варту і збили з ніг невтішну перекупку; побачив тих вісьмох, що вчепірилися в труп, аби на ньому зігнати зло, — вони витягли його з дотеперішнього стану, з його химерного часу тропічного квіття і соняшників, і поволокли по сходах; він побачив тих, що взялись руйнувати нутро цього осереддя розкошів та біди: вони хотіли знищити його назавжди, навіки, розорити кубло влади, — вони збивали крихкі дорійські капітелі, перекидали вавілонські колони, увінчані алебастровими пальмами, здирали оксамитові запони, жбурляли у вікна клітки з птахами, віце-королівський трон, рояль; розбивали склепи з прахом невідомих героїв, шматували гобелени із зневіреними дівчатами, поснулими в гондолах, трощили величезні олеографії, на яких було зображено єпископів, воїнів минувшини та якісь незрозумілі морські битви, — нищили цей світ, щоб у пам'яті нащадків не зосталося ані найменшої згадки про кляте вояцьке поріддя; тоді він поглянув крізь шпарку жалюзі надвір, щоб побачити, яких же збитків завдало йому те жбурляння з вікон, — "і в цю мить уздрів більше ганьби та невдяки, аніж мої очі бачили й оплакували відтоді, як я народився, матусю!" — він побачив своїх радісних вдів, які покидали дім через службовий вхід: "вони вели на налигачах корів з моїх стійл, виносили казенні меблі та твої сулії з медом, матусю", — він побачив своїх недоношених дітей, які весело видзвонювали на кухонному посуді, на коштовному кришталі, на сервізах для єпископських бенкетів і горлали на всю вулицю: "а мій татусь помер, свобода в нас тепер!" — він побачив на Військовій площі багаття, розкладене із журнальних ілюстрацій та офіційних портретів, які висіли по всіх усюдах з перших днів його урядування; він побачив власне тіло, яке тягли волоком, — на брукові лишалися нагороди та відірвані еполети, ґудзики від кітеля, парчеве дрантя, галунова тасьма, китиці від опереткової шаблі, десять сумних сонць короля всесвіту, — "матусю, поглянь, що вони зробили зі мною!.." — казав він, відчуваючи всім своїм єством ганьбу від плювків та нічних горщиків, що летіли з балконів; його пойняв жах від однієї думки, що його можуть розірвати на шматки і зжерти пси та грифи під нестямне виття і гуркотливі феєрверки на святі його смерті. Коли катастрофа минула, він все ще чув далеку музику серед вечірнього безвітря, бив москітів, намагаючись заодно пристукнути й цикад, які сюрчали у вухах і заважали думати, бачив заграви пожеж на обрії, бачив сяйво маяка, яке що тридцять секунд пробивалося крізь шпари жалюзі й кидало на нього зелені смуги, роблячи його схожим на тигра, вслухався у звичний віддих буденного життя, що знову входило в своє русло, бо його смерть уже ставала звичайною собі смертю, яких чимало було й раніше, — він відчув, що невпинний вир дійсності несе його до нічийної землі жалю й забуття: "а ну її під три чорти, ту смерть!" — вигукнув він тоді й вийшов зі сховища, певний, що час його настав; він перетнув розграбовані покої, чвалаючи непевним кроком привида поміж уламками свого колишнього життя крізь темряву, яка пахла вмираючими квітами та поховальними свічками, штовхнув двері урядової зали і почув крізь густий тютюновий дим мляві голоси навколо довгого столу з горіхового дерева і побачив крізь дим, що тут зібралися всі ті, кого він хотів би тут бачити: ліберали, які продали перемогу в війні за федерацію, консерватори, які її купили, генерали з верховного командування, троє його міністрів, архієпископ і посол Шнонтнер — усі вкупі в одній пастці, всі вони закликали об'єднатися проти вікового деспотизму, щоб поділити між собою трофеї по його смерті, — заглиблені в безодню жадоби, вони й не завважили появи непохованого президента, а той грюкнув кулаком об стіл і гукнув: "ага!" — і цього було досить, бо коли він прийняв руку, всі вже розбіглися, охоплені панікою, і в спорожнілій кімнаті зосталися тільки переповнені попільнички, чашечки з кавою, перекинуті стільці "та мій вірний друг генерал Родріго де Агіляр" у польовій формі, плюгавий, незворушний, він розганяв дим своєю єдиною рукою, даючи знак: "лягайте, мій генерале, зараз почнеться!" — і вони обидва впали на підлогу тої миті, коли перед палацом розпочалося шрапнельне тріумфування смерті, криваве свято президентської охорони, яка — "залюбки, мій генерале, це велика честь!" — виконала його лютий наказ, щоб ніхто не втік живим із цього збіговиська зрадників: тих, котрі намагалися втекти через головну браму, косили кулеметними чергами, тих, що спускалися з вікон, збивали, наче птахів, тих, кому щастило вислизнути з оточення й сховатися в сусідніх будинках, розносили на шматочки гранатами, а поранених добивали згідно президентської настанови, що кожен уцілілий — де на все життя найлютіший ворог вітчизни; тим часом він усе ще лежав долілиць на підлозі поруч із генералом Родріго де Агіляром під градом скла та штукатурки, який сипався з вікон після вибуху, та бурмотів безперестану, мовби повторюючи молитву: "готово, друже, готово, та й край, віднині я правитиму сам, без цих собак, які знай брешуть на мене, завтра вранці ми побачимо, що годяще, а що негодяще в цьому бедламі, як не буде на чому сісти, купимо шість найдешевших табуреток, та ще купимо циновок, щоб позатуляти дірки, іще дві-три дрібнички, та й годі, ні тарілок, ні ложок не треба — я принесу з казарм, бо тепер у мене не буде ні рядових, ні офіцерів, хай їм чорт, вони здатні тільки молоком обпиватися, а як почнеться веремія, то, сам бачиш, плюють на руку, яка їх годує; я залишу тільки свою охорону, — це люди щирі й хоробрі, — і не призначатиму кабінету міністрів, ну їх до біса, єдиний, без кого в житті не обійдешся, — це один порядний міністр охорони здоров'я та, про всяк випадок, ще хтось із добрим почерком, щоб міг писати все, що треба; отож можна буде віддати в оренду міністерства й казарми, аби мати чим платити слугам, бо тут бракує не людей, а грошей; треба найняти двох путящих служниць — хай одна прибирає та куховарить, а друга пратиме й прасуватиме, а корів і птахів, якщо будуть, доглядатиму я сам, і щоб більше тут мені не тинялося ніяких шльондр по нужниках, ніяких прокажених у казармі, ні докторів наук, які все знають, ні мудрих політиків, які все бачать, бо врешті-решт це ж президентський дім, а не бордель негритянський, — Патрісіо Арагонес казав, ніби так говорили ті грінго, — мені й себе самого отак-о вистачить, щоб правити й далі, аж поки знову не пролетить комета, — і не один раз, а ще разів з десять, бо як на мене, то я не збираюся більше вмирати, дідька лисого, хай собі вмирає, хто хоче", — говорив він безперестану, ні на мить не задумуючись, ніби читав напам'ять: він знав ще з часів війни, що коли міркуєш уголос, то не так страшно вибухів, од яких здригається увесь палац; отож він складав плани на завтрашній ранок і на століття, яке почалося з того вечора, — аж поки на вулиці не пролунав останній постріл, який добив останню жертву, і генерал Родріго де Агіляр поповзом дістався до вікна й наказав розшукати фургони для сміття, щоб повивозити мертвих, а тоді вийшов з кімнати, кажучи: "на добраніч, мій генерале!" "на добраніч, друже, щиро дякую!" — відповів він, лежачи долілиць на могильному мармурі урядової зали, і, підклавши під голову правицю замість подушки, одразу ж заснув, самотніший, ніж будь-коли, заколисаний шерехом зливи жовтого листя його сумної, довічної осені, яка почалася цієї ночі серед теплих ще тіл та калюж, у яких червонів місяць після бійні. Йому не довелося виконувати жодного з своїх намірів, бо армія розпалася сама, рядові розбіглися, а тих небагатьох офіцерів, котрі до останнього часу чинили опір у казармах столиці та ще в шістьох гарнізонах країни, ліквідувала президентська охорона, якій допомагали цивільні добровольці; уцілілих міністрів наступного ж ранку було вислано, залишилися тільки двоє найвідданіших, — до того ж перший був його особистим лікарем, а другий — найліпшим каліграфом країни; йому не довелося звертатися по допомогу до іноземних урядів, бо державна скарбниця переповнилася обручками та золотими діадемами, що їх зібрали патріоти, на яких ніхто й не сподівався; не довелося ji купувати циновки та найдешевші табуретки замість викинутих у вікна меблів, бо, перш ніж країну нарешті втихомирили, конференц-зал було реставровано, і тепер він став ще розкішніший, аніж колись; знову па всіх усюдах стояли клітки з птахами, і балакучі гуакамайо[3] та королівські папуги на жердинках вихваляли Іспанію, а не Португалію; скромні й послужливі жінки підтримували в домі таку чистоту й порядок, наче на військовому кораблі, а крізь вікна долинала та ж сама бравурна музика, ті ж самі тріумфальні петарди, ті ж самі святкові дзвони, якими відзначали спочатку його смерть, а тепер — його безсмертя, і на Військовій площі тривала безперервна маніфестація з гучними заздоровницями й величезними гаслами: "БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙДОСТОЙНІШОГО, ЯКИЙ НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ ВОСКРЕС ІЗ МЕРТВИХ!" — це було нескінченне свято, яке йому не доводилося продовжувати, вдаючися до таємних маневрів, як колись, бо державні справи вирішувалися самі собою, вітчизна функціонувала, він один був урядом, і ніхто не суперечив йому ні словом, ні ділом, адже він був такий самотній у своїй славі, що в нього не зосталося навіть ворогів, — і такий вдячний своєму вірному другові генералові Родріго де Агіляру, що, не турбуючись більше про витрати молока, наказав вишикувати в патіо рядових, які відзначилися своєю жорстокістю та почуттям обов'язку, і скорше інтуїтивно тикаючи пальцем, підвищив їм звання, усвідомлюючи, що воскрешає таким чином армію, яка ще обплює руку, що її годуватиме: "ти — капітан, ти — майор, ти — полковник, себто ні, — генерал, а решта — лейтенанти, хай вам чорт! ось тобі й військо, друже!" — його так зворушили ті, хто оплакував його смерть, що він наказав привести дідуся, який привітав його масонським жестом, і чоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень, і нагородив їх почесною медаллю, наказав привести перекупку і дав їй те, чого вона, за її словами, потребувала найбільше: чималий дім, де б вона могла жити із своїми чотирнадцятьма дітьми, наказав привести школярку, яка поклала квітку в його труну, і дозволив їй те, "чого я хочу найбільше в світі", — тобто вийти заміж за моряка, — все те доброчинство було йому розрадою, але його приголомшене серце не знало ані хвилини спокою, аж поки він не побачив у патіо казарми Святого Ієроніма зв'язаних і знеславлених учасників штурмових загонів, які вдерлися в президентський палац, він з нещадним злопам'ятством упізнав одного за другим усіх та поділив їх на групи згідно з мірою провини: "ти керував штурмом — сюди, ви збили з ніг невтішну перекупку — сюди, ви витягли тіло з домовини й поволокли сходами, а потім по багнюці, — сюди, ач, сволота!" — насправді ж його не цікавило покарання, — він хотів довести собі самому, що наруга над тілом і штурм палацу були не стихійною акцією народу, а ганебною справою запроданців, отож він сам заходився допитувати злочинців, аби домогтися, щоб вони добровільно сказали вигадану правду, якої так бракувало його серцю, — але не домігся свого; тоді він наказав на кільканадцять годин підвісити їх униз головою, зі зв'язаними руками й ногами до балки, наче папуг, але не домігся свого; тоді він наказав кинути одного у рів, щоб інші бачили, як того розривають на шматки і жеруть каймани, але не домігся свого; тоді він вибрав одного з— поміж головних злочинців і наказав на очах у всіх живцем оббілувати його, і всі побачили шкіру, ніжну й жовту, наче пуповина, і відчули на собі бризки гарячої юшки з закривавленої плоті, яка билася в агонії об каміння патіо, — і тоді вони зізналися, як він бажав: так, їм. заплатили чотириста золотих песо, щоб вони витягли труп на смітник за ринком, — вони не хотіли того робити ні з власної волі, ні за гроші, бо нічого не мали проти нього, а надто — коли він уже помер, але на нелегальних зборах, де було навіть двоє генералів з верховного командування, їх усяко залякували: "тільки через це ми так учинили, слово честі, мій генерале!" — і тоді він зітхнув полегшено і наказав, щоб їх нагодували й дали перепочити цієї ночі, а завтра вранці кинули кайманам, — "бідні одурені хлоп'ята!.." — зітхнув він ще раз і повернувся до президентського палацу з душею, вільною від волосяниці сумнівів, бурмочучи собі під ніс: "тепер усі бачили, хай їм чорт, усі бачили, що ці люди люблять мене!" Щоб розвіяти докори сумління, які Патрісіо Арагонес заронив у його душу, він поклав собі, що це будуть останні тортури в історії його режиму: кайманів знищили, зруйнували катівні, де можна було роздробити одну по одній всі кістки, не вбиваючи людини; він оголосив загальну амністію і зробив прозорливе припущення: лихо цієї країни — в тому, що люди мають забагато часу на роздуми, отож, шукаючи для них якесь заняття, він відновив березневі змагання поетів і щорічні конкурси на звання королеви краси, збудував найбільший на Карибському узбережжі стадіон і звелів нашій команді виграти або вмерти, наказав відкрити в кожній провінції безплатну школу підмітальниць, — фанатичні учениці цих шкіл, окрилені президентською спонукою, позамітавши в домівках, заходилися замітати вулиці, а потім і шосейні дороги та путівці, — гори сміття перекочовували з однієї провінції в іншу, супроводжувані урочистими процесіями з державними прапорами й величезними гаслами: "БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙЦНОТЛИВІШОГО, ЯКИЙ ДБАЄ ПРО ЧИСТОТУ НАРОДУ!" — і ніхто не знав, куди ж те сміття подіти, а він тим часом блукав, наче заклопотаний звір, насилу волочачи свої незграбні лаписька, і ламав собі голову, чим би його ще розважити цивільне населення, — він продирався крізь юрмища прокажених, сліпих та паралітиків, які просили цілющої солі з його рук, хрестив у купелі посеред патіо дітей своїх хрещеників, даючи немовлятам своє ім'я, а нахабні підлабузники зусібіч урочисто проголошували його єдиним, бо він таки й справді не мав двійника, отож мусив сам роздвоюватися в цьому схожому на ярмарок палаці, де що не день, то все більшало кліток із найхимернішими птахами: відтоді, як стало відомо, що його мати Бендісьйон Альварадо була птахівницею, ті клітки надсилали — хто з улесливості, хто — глузуючи, і незабаром їх не було вже де ставити; він брався водночас до стількох державних справ, що в патіо та канцеляріях товпилися цілі юрби, і годі було розібратися, де тут службовці, а де відвідувачі; ламали стільки стін, аби зробити ширшим світ, розчиняли стільки вікон, щоб ліпше було милуватися морем, що навіть просто пройти з однієї кімнати в іншу було все одно, мовби наважитися вийти на палубу парусника, віддавшись на ласку шалених осінніх вітрів. Це були звичайні березневі пасати, які завжди віяли у вікна палацу, але тепер йому казали: "це повіви миру і спокою, мій генерале!" — в нього так само дзвеніло у вухах, як і раніше, але навіть його лікар казав: "це дзвін миру і спокою, мій генерале!" — бо відтоді, як його вперше знайшли мертвим, усе, що діялося на землі й на небі, стало знаменням миру і спокою, і він вірив у це, так вірив, що в грудні знову діставався до будинку над прірвою, шукаючи розради своєму безталанню в ностальгічному товаристві колишніх диктаторів, які переривали партію доміно, щоб розказати йому: "я був, наприклад, дубль шість, а ці доктринери консерватори, скажімо, дубль три, проте я не врахував таємного альянсу масонів і церкви, чорти б їх узяли, та й кому б таке спало на думку?" — суп вичахав, але тут уже хтось інший заводив своєї: "ось, приміром, ця цукорничка була президентським палацом, а єдина ворожа гармата, далекобійністю чотириста метрів за сприятливого вітру, стояла осьде, і тепер я сиджу отут перед вами, тільки подумати, через якісь злощасні вісімдесят два сантиметри!" — і навіть найзагартованіші у злигоднях вигнання даремно сподівалися чогось, — виглядаючи з— за обрію пароплави своєї країни, впізнавали їх за кольором диму та іржавим деренчанням гудків, удосвіта спускалися в порт і шукали викинуті газети, що в них моряки загортали їжу, а знайшовши їх де-небудь у ящику для сміття, без кінця перечитували вздовж і впоперек, щоб передбачити майбутнє вітчизни з повідомлень про те, хто кого запросив і хто кого не запросив на іменини; вони розгадували свою власну долю залежно від напряму чорної хмари провидіння, яка впаде на країну апокаліптичним ураганом, що переповнить ріки, а ті зруйнують греблі і спустошать поля, і в містах спалахне чума, і почнеться голод, "і тоді вони прийдуть сюди і благатимуть, щоб я врятував їх від анархії та катастрофи, ось побачите!" — але в очікуванні тієї урочої миті доводилося відкликати вбік котрогось із молодших вигнанців і прохати: "просильте-но мені, будь ласка, нитку в голку — хочу полатати ці штани, знаєте, я не можу їх викинути, вони мені дорогі як згадка"; доводилося прати свою білизну потай, правити викинуті новачками бритви, їсти, зачинившись у кімнаті, аби ніхто не дізнався, що ти харчуєшся недоїдками, аби ніхто не бачив штанів, загиджених через оте старече недержання, — і неждано-негадано в якийсь із четвергів ми пришпилювали котромусь нагороди на його останню сорочку, загортали покійника в його державний прапор, співали його національний гімн і відсилали його правити країною забуття на дні моря, і єдиним баластом йому було роз'їдене іржею серце, а єдиною порожнечею, яка залишалася в світі по ньому, було порожнє курортне крісло на величезній терасі, де ми сідали, щоб розіграти спадщину, якщо після небіжчика зоставалися якісь речі, — "мій генерале, ви тільки уявіть собі це животіння цивільного — після такої слави!.." Колись давно, іншого далекого грудня, коли відкривали цей дім, з цієї самої тераси він побачив, наче в маренні, низку Антільських островів — хтось показував, тицяючи пальцем у море, схоже на вітрину: "он Мартініка, мій генерале", — і він угледів цей запахущий вулкан, і санаторій для сухотників, і здоровенного негра в мереживній сорочці, який продавав під собором цілі клумби гарденій дружинам губернаторів; "а то — Парамарібо, мій генерале", — і він бачив парамарібський ярмарок — справжнісіньке пекло, бачив крабів, які пробираються з моря каналізаційними трубами, вилазять з убиралень і деруться на столики кафе; бачив діамантові пломби в зубах старих опасистих негритянок, які торгують масками та імбирним корінням під густим, наче юшка, дощем; "а ген — Танагуарена, мій генерале", — і він бачив золотавих корів, що дрімають на танагуаренському пляжі, бачив сліпого ясновидця з Гуайри, який бере два реали за те, що відганяє смерть, граючи на своїй скрипці з однією струною, бачив серпневу спеку Трінідаду, автомобілі, що їдуть задом наперед, безсоромних індусів, котрі спорожняються просто на вулиці, перед своїми крамничками, де продаються шовкові сорочки тавирізьблені зі слонової кості статуетки мандаринів, бачив кошмар Гаїті, його синявих псів, запряжений волами фургон, який вранці підбирає на вулицях трупи; бачив Кюрасао, де знову розквітли голландські тюльпани на цистернах із пальним, бачив схожі на вітряки будинки, з такими покрівлями, наче для снігових зим, і загадковий океанський корабель, який пливе поміж готелів через центр міста; бачив мурований кораль Картахени, перегороджену ланцюгами бухту, світло з балконів, худющих візницьких шкап, які й досі зітхають, згадуючи добу віце-королів, — "кізяками пахне, мій генерале, яка чудасія, ну, скажіть, хіба не великий цей світ!" — так воно й було насправді, світ був не тільки великий, але й підступний, — отож він піднімався в грудні у дім над скелями зовсім не для того, щоб побалакати з цими дезертирами, яких він ненавидів, бо то було його власне відображення в дзеркалі нещастя, а щоб бути тут дивовижної миті, коли розіллється грудневе світло, і він знову зможе бачити увесь антільський світ від Барбадосу до Веракрус, — і тоді він забував, до чого там кісточка дубль-три, і виходив на терасу помилуватися химерними островами, які скидалися на поснулих у морській затоці кайманів, і, дивлячись на них, знову пригадав і ніби вдруге пережив ту історичну жовтневу п'ятницю, коли він удосвіта вийшов зі своєї спальні й побачив, що вся його челядь понадягала червоні ковпаки: нові наложниці замітали покої та міняли пташкам воду, всі, як одна, в червоних ковпаках, вартові на своїх постах, доярі в корівнику, паралітики на сходах і прокажені в розарії походжали в червоних ковпаках, наче карнавальної неділі, — він ніяк не міг втямити, що ж це таке скої— лося в світі за одну ніч, чого це всі мешканці палацу і всі городяни тиняються в червоних ковпаках, що воно за низки балабончиків в руках у кожного, — і врешті-решт хтось йому трапився, що зміг пояснити: "мій генерале, прибули якісь чужинці, — вони говорять наче й по-нашому, тільки дуже мудровано, кажуть на море не воно, а вона, називають, гуакамайо папугами, каное — паромами, а гарпуни — списами; а коли вони побачили, що ми вийшли на човнах назустріч їхнім кораблям, то повидиралися на щогли й почали кричати одне одному, мовляв, гляньте, які в них чудові тіла й гарні обличчя, а чуприни — ну, чисто тобі кінські гриви; а як роздивилися,, що нас Господь пофарбував, аби не пооблазили на сонці, то заторохтіли, як сороки, мовляв, ви тільки гляньте, чим це вони намазалися, що ні білі, ні чорні, — такі, як канарці; а ми були ні в сих, ні в тих, бо якого б дідька їм насміхатися з нас, мій генерале, коли ми такі, як мати народила, а вони самі виряджені, наче жирові валети, дарма що було дуже жарко, — вони кажуть "жарко", як голландські контрабандисти, а волосся в них — ніби в жінок, але то були чоловіки, ні одної жінки ми не бачили між ними; вони кричали, що ми не тямимо християнської мови, хоч самі не тямили, що ми їм кричимо, а тоді вони підпливли до нас на своїх каное, які, я вже казав, називають поромами, і вельми дивувалися, що вістря наших гарпунів з кістки риби сабало, яку вони називають риб'ячим зубом; і тут почалася мінянка: ми оддали все, що мали, за оці їхні червоні ковпаки та разки скляного намиста, пообвішувалися ним — чужинцям на догоду; а ще вони нам давали оці брязкальця, що їм ціна якийсь мараведі[4] різні тарілочки та люстерка, одне слово — усякі заморські дурнички, мій генерале; а коли ми побачили, що це люд запопадливий і тямущий, то непомітно допровадили їх до берега, вони й самі незчулися; і тут як почалося, як почалося, — обміняйте мені оте на це, а я вам обміняю оце на те, — зробився такий товчок, що сам чорт ногу зломить, і невдовзі уже всі міняли папуг, тютюн, шоколад, ігуанячі яйця, а чужинці охоче брали наше й віддавали своє, хотіли навіть обміняти оксамитову жилетку на одного з нас — показати в Європі, що ми за одні; ви тільки подумайте, мій генерале, який скандал!" — а він, спантеличений, не знав, що й думати, чи втручатися йому, главі уряду, в цю божевільну справу, і зрештою повернувся у спальню та на всяк випадок відчинив вікно — може, світло нового дня хоч трохи прояснить йому ту плутанину, якої він оце наслухався, — і побачив звичний для ока панцерник, покинутий біля причалу морськими піхотинцями, — а далі, за панцерником, у похмурому морі стояли на рейді три каравели.