5
Бузиново чорнильна, надсвічена бакеном ріка дихала фіолетовим туманцем на гори в рогатках високовольтної лінії; Богдан, зійшовши з автобуса, дибав хутірською, вилизаною дощем бруківкою; живиця світла сочилася крізь віконницю з хати старої Марії, над Севериновим обійстям шельпотіли горіхи в мокрому ганчір’ї гайвороння, що безборонно і лунко продовбувало плоди; зголодніло янчав кіт за високим Половцевим парканом, здавалось, останні двори вимирали на зиму, руїни монастиря і мох на тополях пахли вільгою пусткою, безпритульним втомливим холодом, заячим сном у соломі, — і брязнули стиха ключі: в собачій шапці і розшнурованих черевиках, затягуючи ремінь на брезентових, заправлених у вовняні шкарпетки, штанях, торохкаючи коробкою сірників, що засіялася в полу кухвайки, від присмерклого порому ступив назустріч дідора з аріанським пласким лицем, на привітання зняв шапку з лисої, як бубен голови, — і потискаючи руку напарника, Богдан уже почувався вдома: за теплою буржуйкою, котру вдвох розпалили і хутко забадяжили чаговий чай, за четвертиною перваку на застеленому снопиками зілля столі, за радісним скавчанням пса при дверях, за розмовами про хуторян прийшов спокій берега; чого, питається, той Василь Половець прилип до Тетяни, кобили дикої? — вона ж сестра йому, свідчили люди з шахтьорського висілку, вагаркою на елеваторі, дівок водила, він пожежником, потім сама підстелилася під п’янезного, дітей покалічених матимуть, кров же їдна; ото день при дні і чубараться, ревниві такі, він в аварії обезножів, ліквідатор, тачкою ганяє старцювати до шахтарів, вона на тринадцять літ старша, втекли сюди, той на похмілля, вночі, двері в хаті шукає, налапав мисник, фіраночку обірвав, шарп на себе, якісь двері замалі, доповз до сіней, лигнув чавуняку помий і віхтя жує, — Танько, чось сушина недоварена! — виповз голий на двір, сидить на дорозі, сніжок налітає на нього, тане на майці, то я до халупи втягнув; набачився вар’ятів, сам Лаврентійпалич ще в сороковому році виписав посвітчення почесного працівника, за справну службу, всього бачив, тільки такому, по-правді скажу, не попустітєльствовали, порядок був... Богдан, відсьорбуючи чай з горілкою, дививсь на кремезного з пітною засмаглою лисиною Северина, — батька лікаря і Сашка, що свого часу порадив це самотнє пристанище, — бачив ліловий, перетиснутий кільцем від ключів; палець старого і думав: отим вказівним пальцем дід викосив людей більше, ніж моровиця, коли замолоду отримав звання, згодом наглядав за випробовуванням бомб, на пенсії, маючи освіту люмпена, завідував радіологічним центром, давав породи для будівництва "аес", його поважали, тепер хоче очиститись від марноти, їсть сиру рибу, мріє про довголіття і склинає Марію; одутловата, немов завжди заспана, в панчохах, що обдертою шкірою злізли до кісточок, на вокзалі по буфетних столах визбирувала надкусні пончиків, жалілась міліціонерові; ніяк не сконаю, чоловік під старість інвалідкою зробив, б’ючи припоном по скронях, бо на голові синців не видно, я попала в больницю, другу групу дали, цеїво пенсії півста рубликів, я плакала, я помирала, а він справку добув про смерть і женитися хоче, я без задньої мислі, просить, зніми з книжки свої п’ять тищ, по санаторіях лічити повезу, горенько мені сталось, переказують люде, курву вдягає в пальто шкіряне з лисячим коміром, молода, неспрацьована, здибав чорт сатану, звичайно, наставила роги, подарунки спакувала і блиснула п’ятами; кажу синові, назад, у берлогу розпусти, до батька не повернусь, то мусіла на квартиру ставати, платила по двадцять п’ять, кругом усе таке дороге, тіки горе моє найдешевше, подалась до сестри, через пів-року вигнала й лодарнотою обізвала, бо який з мене робітник, сказано інвалідка, добре, молодший син на хуторі хату купив, поряд із батьковою, одне наказання ця житка людська, розказала і тросі мені полекшало; чужі онуки зеленькою обливали лице, коли спала на розкладачці, попробуй відмити; сиротилася серцем між осінніх димів, палять листя, раба Господня хутором повз три хати піду, вголос плакати страшно, ще довбехою приб’є, наковталася сліз, що кислотою виїли очі безсоромного світу і всім байдуже, — сержант газетою обтер пітний, до синяви підголений, загривок, розвів руками і відпустив стару, — вона, схиливши сиву пташиню голову на плече, віхтем протирає заляпані манкою столи в їдальні і хапливо хрестить кусінчики хліба, які запиває киселем з гранчака, лице світиться тихим, як у немовляти щастям, від протягу злегка поскрипують двері, сичить вода, Маріє! — гукають кухарки, — ходи-н сюди, помий посуду, бач, розцвіла з весною! панчохи підтягне; цитьте стидомирні, одне на умі, я цілу зиму страхалась, що лікар койко-мєста позбавить, бо встидно перед начальством, — а на квартирі на вуглє розстаратися тра, вдежину теплу тра, годувати, обходити себе тра, то вмолила його до Великдня дотримати, таки послухав, хіба чужий, батьків улюбленець і мої сльози; піду городи садити по хазяях, нагодують, сітра наллють, жаління вислухають, чого ще бідній голівоньці бракує? на веранді помолиться за господарів і під кожухом сиротою здрімне: сни її зимні, відлітувані її літа сущим жалем втепляють, сниться: поночі під підлогу ховає образи, — а завтра рано вставати. Богдан хотів розказати старому про зустріч Сашка і про торжище блуду, та дід вже відкланявся, чемно притримав шапку і зник за дверми, — з темряви долинуло давке бухикання. Від безпросвітного Маріїного вікна віяло могильним суглинком; місяць розбитим бовтуном засох на подвір’ї, на сінному грибку, під який Северин забивсь на ночівлю, оберігаючи серце від хатньої тривоги і лиховістного сну, — наснилося вчора: з виразки на гангренній руці хлище гнояка з кров’ю, відтак біля озера шістьдесят душ вудили рибу й кликали збігти на кам’яний беріг; спросоння втішав себе, що покійники, либонь, на дощ, геть розсобачіли нерви, всюди, куди не втікай, куди не глянь, плазує, гнітить людська неміч, бракує крику, коли з намертво пригвинченого стола, ляснувши шкіряну підбивку на галіфе, стрибають на грудну клітку розпластаного ворога: молодцюваті білочубі виконавці скували по руках і ногах, — не спать! і кип’яча олія лампи заливає обличчя зрадника; в склянці, накритій карним кодексом, буріє всенічний чай і хрумкотить бубликом молодий слідчий, за вікном цукрові грудочки вікон тануть у морочному вареві з чаїнами телеграфних стовпів, сам Сатана п’є вселенський чифір і дроти гудуть доповідями про арешти; кричіть, живі! гукнув сидячи в бункері на випробовуванні нової зброї, вже при владних погонах, з освітою школи енкаведистів, куди загнали після допитів, витягнули з-під босяцького човна, щоб згодом міг цитьнути на академіка з геморойним гуманізмом, йому пояснюй: навіщо й чому? цить! і роби по-моєму, — догідливий смішок виказував злам їхньої волі; так посміювалися й шизануті в камерах смертників, знаємо; для блезиру поглянув на карту, розвішену на голобетонній стіні, для ваговитої паузи попросив "казбечину" і задмухнув полум’я сірника на академічне півколо: давно кричали, їдріомать? — і танкова бригада, наглухо загвинтивши люки, ревнула крізь обпалену вибухом, попелясто німу, безобрійну тундру: кролячооких і лисих механіків, що прикипіли до важелів, витягували з бойової техніки, лунав салют над могилами, волосся висівалося з ребристих шлемів, якими живі прощально вимахували з борта теплохода, котрий відчалював курсом на материк; сказав собі: гріхом менше, гріхом більше, все одно — і відправили нам’яти хвости казахам; до вечора, поки в райкомі сорока заложникам роздавали сухий пайок і замикали двері на вулицю, він обжився в готельчику, орденоносного кітеля повісив на спинку стільця, вглушив стаканюру спирту і, напівлежачи на дивані, писав листа: Маріє, диви там за хлопцями, школа на носі, до паліхмахера зводи, вичухай, викупай, затримуюся по случаю непогоди; та й, справді, пилова буря вдосвіта змела дрантя на покинутих седищах, вдосвіта перекинула забуті в поспіху казани, — сам доглядав за евакуацією, виписали старими грішми по п’ятсот і поганяй, голубе, від полігону; листа поклав на білизну в дипломат, вдягнув "озека", гума приємно охолодила тіло, поглянув на годинник, до заповітного часу мона й без противогаза обійтись, сумку на плече закинув, — хмар не було, проте сильніш заносився вітер, це радувало, бо мусили на бортовій машині везти людський матеріал, якраз за вітряною течією; скраю площі полковник кивнув на райкомівські двері: відчиняти? забзділися, ще пропадуть! відказую нетерплячому до генеральських погонів: вспіється, до нульового часу сімнадцять хвилин! одягнув противогаза, поправив складку на борлаку: випускайте! махнув офіцерам — і день лимонно й оскоминно займався на спеку, і вітер недобре втих, прислухаючись, як заложники мирно розмовляють про роботу, про пасовиська, про житло на нових місцях; да ти панемаш, план горить, вовну на баранах стригти треба, з області дзвінки, давай калим, давай те, давай се, ніби голова колгоспу сам і ягнят клепає, покину, піду в чабани, однако родіна требує, попробуй всякому поясни, хоча б і з цим полігоном, заплатили, переселили і всьо путьом, а дехто ще й просторікує, мало йому! це непорядок, родіна в нас одна, пийнути б чайку зеленого, на сухом’ятку поснідали, спрага, — і водномить очі цивільних (дивилися на білу калюжу, що натекла біля морозивного кіоску, бо морозильники вчора вимкнули і голова райспоживспілки заприцмакував сухим язиком, ніпарядок, пришиють врєдітельство, стільки забули вакуїровати добра) очі пішого й кінного на сто миль довкруг прикипіли до смерчу блискавок: яскрава кислота світла різонула по тінистих верхах дерев, пропекла листя, пропекла зіниці крізь заплющені повіки, крізь долоні, крізь козирки і дечию увагу відволік ящик горілки, — розливали по дармовій склянці і простягали пляшку мінеральної води; хух, полегшало, армія, наша доблесть; доки закусували сухою ковбасою, на крумках хліба затріскотів пісок, знов зривалася буря, на кузові "Зіла", пальнули з ракетниці, і лілова іскриста зоря тліла над вежею темряви, над містечком, пити перекортіло, дротяний ящик з водою і паперова коробка з закуссю підстрибували на бакаях, "бетеери" позаду й попереду харчали димом; кіно безплатне, любо поглянути; зрідка перед колоною рука ваїшника опускала червоний прапорець, військові натискали на гальма, міряли щось дивними приладами, хляпали люки, везли за вітром, пісок наждаково тер по щоках і сік камінним дощем по кабіні, буревій затихав і щодалі цікавіше було споглядати святкову, повільну врочистість гумових постатей з пітними скельцями противогазів, прилади з вітрячками, скриньки з "мікрофонами" на алюмінієвому держаку; вітер гортав сторінки блокнотів; везуть і добре, родіна знає куди, — казав голова профспілки, розливаючи по склянках, — кожному трудодні оплатять за військоматівською путьовкою, стопроцентною; відкорковували мінералку об борти, відпочивали, аж совісно за дармове, тріск бур’яну під колесами нагадував шелест перемотуваної кіномеханіком стрічки, глядачі покурювали, їхали в світлому білокрівному полудні і тисло скроні, думали, від випивки зранку; потім їх викликали в диспансер, годували, як на убій, брали аналізи, міряли тиск, картки обстеження ховали в сейфи; потім вони померли, душі боялися з того світу прилітати на цвинтар до рідніх, вигибло від радіації вороння і вапняні дощі вибілили дороги усіх повернень, здавалося, перст пророка перекреслив збожеволілу пустелю, і небо над степовим кратером промінилось зеленим жахом, білий попіл побілішав від диму спалених пілоток, мундирів, машин, обстриженого волосся, онуч, листів, зашкалених приладів, черствого хліба, гумових, непридатних для риболовлі костюмів. На посаді керівника радіологічного центру згодився досвід минулої роботи, моя зовсім не фанатична, а майже свята віра в праведність влади вибраних — інакше немічний, безпорадно наївний народ пропаде, як і перші фанатики органів, — моє вміння лигнути склянку до дна, бо всі командні особи п’ють одним духом, мій нутряний страх і босяцька пам’ять душили кавалком холодної каші, яку цапнув з кастрюлі, замахнувшись на пса, запихав рота, давився, щоб звідти, з голодного міста, повернутись до пам’ятного під’їзду з охоронцями, при орденах, на здивування начальства попросити квартиру в будинку поодаль від центру, саме на місці дитячого розпачу, щоб пам’яталось; моя книжечка заслуженого працівника, підписана самим Лаврєнтійпаличем, робила свою справу: кожен, кого приймав на посаду, писав автобіографію на п’ять сторінок, давав згоду в письмовій формі доповідати про поведінку, про розмови, про плітки, про анекдоти колег і я насилу стерплював, щоб не гукнути на зборах, коли під столами умніки грали в шахи: як би ви закричали раніш! однаково вгадував пухирі благань на оцих-о губах під всесильною лампою, — затулилися партквитками, завчили цитати і слухають радіоголоси, гадство, гадство, за що боролися? син запитає; менший в Марію вродився, затурканий сумнівами, обсміює все святе, а лікар, той башковитий, батькову гордість перейняв, так зверхньо і я дивився на шістьдесят праведників, запитуючи: то є Бог? димкувата перепустка гільзи відкидала душу на сортування, — типір по собачому радіо розгавкали про все, звідки взнали? ніби справді з того світу набалакали вбиті, мало по одному разу вас кнокати! ой, мало, мало! Марія корилась, доки виховувала дітей, складала сидора мені на дорогу, бо остерігався буфетних харчів, аякже, враги, отравітєлі, але взяла моду розпитувати, підкепковувати з газет, діти ж слухати охочі, на виховання в інтернат здав, і розлучатися непорядок, піде разбор, бабу розколють на першому ж допиті і кар’єра пропала, терпів, терпів, думаю нє, тра щось робити, по мозгівні огрів і викликав санітарів, характеристика тошонада, полежала, подумала, свої люди залікували, відомий спосіб, але мусив забрати, бо синоньо закінчував медінститут і якось невдобняк йому перед колегами, потім, круть, верть, сама туди зимувати завчащала, — хіба подякує? всьо рамно проворонив Сашка, остограмлюватись рано почав, за батька встидно, патякав п’яний, беру, гортаю Макаренка, щоб перевиховати трудом, взяв закладати фундамент чорнобильської; призначили радником свої люди, може диверсія запланована, чи в проекті недогляд, одним словом, полювання на місці організувати тра, розберися, доповідай, слухаюсь, витягнув під козирок, першим ділом прибив латунного фелікса в кабінеті, його серце гріло, його руки вмивали, його розум до п’ят холодив; зараз дивуюсь, це ж треба під старість так біографію обгидити собі; звичайно, аврали, непорядок по часті політвиховних годин, розпустилися, на, коли хоч, аварію на всенький світ! розгавкали журналістіки, пробрались під виглядом лікарів, приспавши мою пильність нулями на номерах "Волги"; саме собою, пенсія за мовчанку немала, та всередині пече промашка з сином, винуват, недогледів, собаче пір’я, коли він бракований розчин під бухом заливав, якраз відкриття сезону і свіжину пора замочувати на шашлики, емалірована кастрюля на траві, мисливці чистять зброю, забігані гончаки повдягалися під "уазом"; подумати тільки, яка невдяка! судами лякають; та я таких сцикунів, як ви, сотнями відправляв на бойню! здушу за горло і голову вичавлю як тухлу ліверну ковбасу! директора під психотропними ліками допитайте, хто преступну організацію сколотив, звідки йшла допомога? сцикодла молоді, геть безпутні, ніякої тобі чекістської пристрасті, спирт жеруть і біля медсестер по "гео" труться; звільнили, хіба їм компанія, заслужив, лучче довіковувати на лоні, спокій, ріка, пенсія пристойна і Марію під негласний, так сказать, нагляд виписав сюди, нічого язицюру серед дурних розпускати, мені звання з неба не падали, сиди по сусідству, сопи в дві дірочки і не нюняй, залікували, бач; старію, я сам один і нікого взяти за душу: як би ви, злидні й доздихи, слинили на підлогу тоді, повзали, божились, кричали? За осінньою павутиною горизонту згадай дитинство; сидячи на дерев’яній кобилці, тупим дугоподібним скребком на двох ручках зганяв шерсть із розмоченої шкіри, по діжках квасилися в житньому розчині нові шкуратки, окремо, в цебрі, посипані вапном і попелом шкіряні клапті; над майстернею під бляшаним дахом бродив чамренний дух тліну і тріскотіла під босими батьковими ступнями розсипана по подвір’ї дубова кора, скребок уперто скоблив накип жиру, який тилом долоні змахуєш на радісну заметіль мух: зелено рояться над колодою, над коритом, де сохне вимащений дьогтем товар, скребок, здається, дере по живому; чомусь найдужче незлюбив дьогтярів, до яких старий посилав мене з легеньким жбанцем на край села, такі чорнезні до зубів, просмерділі смолою люди в тісній будці з ще чорнішими стінами, покотом сплять і тремтить на змійовику над відром чорна тягуча крапля, — вставайте, дядь! двічі гупнути жбанцем об прочинені двері, ручка липка від гіркого лісового поту, липкий одвірок, липка долівка, в кутку ворушиться, позіхає, встає людина, обтрушує солому на голому животі, рот йому злипся від крутого повітря і мригає на стелі одсвіт вогню, чоловік наповнить твій жбанець і обдарує двома зелепухами, що лежали на підвіконні; обпльовувати, терти об полу сорочки яблука по дорозі додому, там дерев’яна кобилка жде вершника, батько мне шкіри на дерев’яному станку, дерев’янієш серцем, сидячи охляп і поганяючи скребком, думки повільні від спеки, одні березову обдирають кору, другі з підвішеної до ясена, з розпанаханим горлом, худоби, однаково луплять теплу, димно паруючу плоть — і світ: шкуродерня. Лучче б заснути, потрібні ці спогади, як зайцеві тріпер; батько, смикнувши для хоробрості, неголосно докоряв матір за витрати на базарі, — купила медяників і фабричного сукна на штани, — був він чоловічок кволий, лякливо розгублений, неговіркий, завсіди в банякуватому капелюсі, котрого мати погрожувала відібрати для сідала під квочку; батько, замружений і підсліпуватий від вічного зеленого роїння, що виїдало зір, полюбляв пиво в містечку, приходив поночі, плакав, тихо стелився в сінях і жалість до нього перекипіла в помірковану спробу вижити сильним; малому цікаво і залюбки було обчовгувати шерсть на розім’ятій шкірі, і згодом помічав, що під скребком принуки зникають людські лагідні звички, біль за втратами, урочисто тремтливий голос хатньої пісні; цікаво і зверхньо було, возсідаючи на кобилці, поглядати на веснянкуватих приятелів, що стабунилися під брамою; доки сонце напікало лопатки, скусана мухами спина нагадувала решето, свербіла холодом і розливалося по дворі світло маминого сміху; аж увалили з описом, — майстерня закрити, — така злість взяла на сусідів, що впослі, коли розвітрився над проламаним чаном кислий пах, взяли моду втішати матір і заглядати в гранчак, тітки, дядьори, сердитіші за безвільного батька, що й одяг на ньому скорцюбився, збучавів (зігнутий над лампою, з дерев’яними гвіздками на губі, вистукує молотком по підошві чобота) гарно слухати той годинник вечора, що за мить, здавалось малому, вмовкне між тісних стін, ще тісніших від гостювальників; пахла внесена з морозу і розвішена на духовці сорочка, батька забрали і побільшало гостей, мати виганяла на вулицю, дядьки сварили: дід дідом, чого за такого йшла, змилувалася над тобою доля, прибрала, радій, давано по повному; я слухав під вікном і далі, оглухлий залазив за бочки з корою, спав під розбитим чаном, благо, вимерзла волога з вичинених шкір, обкутувавсь ними і плакав, жалівся розпиляній на дрова дерев’яній кобилці: мати моя повісилась від горілки, завтра похорон, сільрадники обіцяли впіймати, то піду до безпризорників — під човен; підібрав здохлого окуня біля причалу, ішов дорогою, кудою мати вела в церкву на зелені свята, сестричка скубала мою руку, суниць на обочині повно, степ і степ, ще й перепілка не кликала спати, ще й бекас деренчливим крилом не полохав над долиною тишу, ще й не сивіла земля на свіжій кротовині за могилою, ще й дика груша, одна самісінька серед шляху, жодним листком не стрепенулася на негоду, тільки вилетів з дупла сич і наосліп шибонув понад житнім полем, там і схоронивсь від грози, що вивалила з-за лісу траурним запиналом, френзлями блискавиць облоскочуючи глиняні лоби пагорбів, до осоки пригинаючи верболіз по ярузі, зриваючи сорочі кубла з осик, заганяючи в ховрашині нори вужів, — несло пилюку, несло торішню, пропахлу солодким мишачим страхом, солому від котовила скирди, несло за вітром гайворонячу зграю, несло магнієвим іскристим клубком зірвану хустку над гречкою і вал дощу наздогнав усі земні втечі; мати випустила руку моєї сестри, ми бігли під грушу, коли з вихльостом гарапника блискавка стьобнула дерево і, перш ніж гримнуло, мати, затуляючи світ, дотягнулася до доньки, — волосся вигоріло під бантом на тім’ї; не відволодали і в землі, прикопували по шию, марно; це згодом підводою наспів старий чоботар і водномить посивів на сивому градобитному полі; ніхто з дідів не пам’ятав, щоб виклало й витовкло всі лани по окрузі, — заходила осінь громадянської бучі; згодом від грому я ховався по погребах, біг до сусідів, свого кам’яного з черепичним дашком льоха батько замикав під грозу, щоб відучити хлопця від переляку, баби викачували страх яйцем, шептухи синіли старечими губами і чомусь відмовлялись від маминих дарів; забирай його, на роду йому написано побиття гнівом як собаці; ти подумай, на службі звик до моторошної луни, в кам’яних мурах стинав лопатками, сидячи на пригвинченому стільці, більше погрози боячись громів революції по підвалах, на гуркотливій задній площадці вагону, коли куняв за кулеметом, зрідка стріпуючи рукавицею іней на піднятому комірі кожуха, і від морозу пострілювали дерева в посадках.