32
Осене, світе ясний в іконостасі згасань, дай забути сестру безріднього книжництва, — стрів лукаву на вулиці, з подругою і ще з двома дженжуристими супутниками; осене від пророка Осії, навчи одна: піди, візьми жону собі в блудниці і дітей блуду, бо сильно блудить сія земля, сини мають прийти, як пісок морський і там, де казали — ви не мій народ! — вийдуть із землі переселення, непомилувані, щоб судити в домі з печаттю вигнань, щоб народжувати плоть від плоті коліна глумливого, серед якого й вона, на оману нам названа ім’ям пташинім! нехай змете павутиння з лиця свого, перелюби з грудей своїх, похітливого біса з зіниці ока; оберну на пустелю, обнесу шляхи тернами і побіжить за коханцями, та не здожене, шукатиме й, не знаходячи їх, розгубить дарунки, сережки й намиста, єлей і вовну, льон і вино, срібло й злото, що з нього вилляли боввана собі; по слідах беззаконня поспішатиме недоля; всі князі твої, всі вони горять скверною, як піч, розтоплена пекарем, що покидає черінь, коли вимісить тісто й зійде воно, пекар спить усенічно, а ранком вона, палаюча святотатниця, пожирає суддів своїх назавжди. Чим дужче заспокоював себе, тим сильніший перегар помсти закипав на лиці: геть некерований, лютий, сліпий, куди засмиканій достоєвщині! дзвоню до подруги, переказую щоб приїхала; звідкись засіла хижа, нелюдськи зачаєна, хитрість і загнана дика втома водночас; правда, хутко приїхала на таксі, обтрусила іней на хутровому комірі, ще ніжно примружена, недосяжно далека, мовчить, розуміє все; сідай! а сам, як ніколи, відчуваю нашіптані чужі думки: дістань випивку з холодильника, відкрий консерву, візьми ножа з набірною колодкою і канавкою для кровостоку; виміняв на заробітках; покрай хліба, випий сам, закуси, попробуй на переляк — побач, не покається! магнієві бісики розгоралися в жіночих очах і тремтіли від здогадки; зраділа, дивлячись, як він п’є з трьохлітрової банки настоєний на гадючнику самогон, прикрила пальцями посмішку на губах, — давно б закінчити, ця рабська невизначеність гірш убивства; мовчав, знаючи, що вже підхмелений і тільки-но обізветься — зведе весь надубивчий гнів на погрозливу лайку, на здушений крик, на повернення в голий сором; подумай, що потрапила під трамвай, давно мертва, вдар рукояттю по голові, бий ззаду, падатиме, прохроми спину, ніж нехай сидить там, менш натече крові на підлогу; а вона й не думала проситись, вона знала розумом свою вину, не відчуваючи її безвихідного розпачу для нього, вона вже так звикла до коротких, напівжартівливих, простих, скоріше приятельських, ніж любовних, відверто життєлюбних відносин з іншими, що одна думка про нього була нестерпно нудною і страшнішою страху, аж лоскотало всередині: ти не винесеш моєї смерті, гнилокишкий, ти повісися, — а щоб ти здох! закрив консерву, ножа засунув під хлібницю, на холодильнику сіріли ув’язані наваксованим шнурком з армійського черевика листи в конвертах без марок; дитяча фотокартка випала звідти, коли розірвав і розсипав по столі двоосінньо жовте листя з дерева розлуки; аркуші гратовані, почерк розмашистий, щоб менш розказувати про себе; донька бавилася з відерцем на піску; досить погляду на розбиту піщану фортецю, аби відчути себе чужим; вона й на листи не глянула, руки на колінах сплела, — вона ліпше написаного пам’ятала свої обіцянки, тоді як ти чавив скроні кулаками, тамував біль аміназинної запамороки, з отупілою байдужістю заслинював халата, ненавидячи себе, благаючи сну, годинами плачучи над конвертом, на стільки розбитий ліками, що безсилий витиснути з себе декілька слів: мені легшає, все гарно; вона нагнулась, наструнена хтивим чеканням вбивства, пасемце спітнілого волосся налипло на її лоб, губи стиснуті, золото сережок підсилювало вираз маски, листи на клейонці нагадували колоду гадальних карт — десниця випадку розкинула на дитину; знову, сміючись, попросила закурити, немов зумисне нагадуючи дні, коли дужче кохання, ночей і тіла, любив гумор шибеника, яким вона тішила, розважала гостей, нагадуючи і збудливий, вкритий сиротами, холод весняного безсоння, після того як гості розходились: під етажеркою тлів електрокамін, сніг обламував гілля каштанів, грубезна, завбільшки з чаклунський ріг, синіла проти місяця бурулька за вікном, зранку в заметах позастряхали тролейбуси, з проламаного даху зупинки струмкотіла вода, нічний буран позакидав дроти на акацію, ішли пішки, захоплено щось розказував до самої бібліотеки, на заздрість перехожих переносив на руках через голубі, мов підфарблені синькою, калюжі звабно легке, бо піддатливе, тіло, було воно беззахистним, мокрі рукави плаща гріли обняту шию, в парку співав, продихував золке повітря соловей і тіні голубів плавилися на куполах храму — вона знала, що пригадати мовчки, натяком брови, німотою ображених, по-дитячому відкопилених, губ, беззахистною цнотою відкритої шиї; потім пірнула в гарячу ванну й тремтіла в нудотних корчах, уже без сміху, сама тоншаючи на волосину, яку мала одітнути доля; на кафелі туманіла парнота, шкіра поволі буряковіла, та крижаний камінь від того ще дужче виїдав груди; тепер, після всього страшного, вона боялася і подумати: це ж міг зірватись, якби закричала, покликала кого, якби приховала знаття, як я його ненавиджу, люди! вибрів на жовчне сморідне світло біля під’їзду, тиждень гибів по друзях, тоді прийшов за речами, просив, сходімо в церкву — мені не тра, хіба збиралась кого вбивати? — прошу, зроби це для мене й доньки, — покинь блудослів’я, — ходім, прошу, — віруючий? кайся сам, я тебе до гріха не доводила — вперше й востаннє ходімо вдвох — боявся прокляття над родом, житиме з сім’єю, чи ні, в тій церкві малу хрестили; йшла служба, декілька бабусь так слізно й так чисто підспівували півчим, Ніна постояла трохи й рипнулася на двір, хор співав радісне, вознесенне: Царю небесний...! коли підвівся з колін, скрип завісів вже згас під куполом — вийшов слідом, легка постать чорніла на ковзкій від першого снігу алейці, що збігала від церкви вниз, а назустріч піднімалась і поскрипувала дерев’яними перилами, вся в жалібному, черниця; повіталася — спаси, Господь! — на хвилю пристояла і, ніби сама до себе, — вона вам не пара, та дівчина, — це дружина моя і доньку маєм, — терпіть, не вбивайтеся, доля розсудить вас, — черниця поправила хустку і знов заходилася з відра посипати піском доріжку; і щоступня вниз ногам ставало твердіше і, вже доганяючи лисячий комір пальто, відчув таку полегкість, ніби материна рука перехрестила зсутулену спину. Геть спокуси! очам віри видно його, Ангела, охоронця над повсякденним туманом, над багатствами марноти, над очеретяним димом осені, — зір злиденно сльозіє, щоб виплакати й забути себе; Господи, в біді, в знесиллі яви Ангела, якого Авраам причащав, який утримав руку над сином, який діву в пустелі втішив, яви одного з багатьох Твоїх, що перед очима Іакова сходили й піднімались таємною драбиною аж до престолу, що осявали дорогу обітованним вогнем, супроводжуючи по пустелі, яви, Господи, того, хто врятував Давида від левиніх щелеп, того, хто увійшов до храму, де Захарія з кадильницею в руці вже оніміло знав про народження Предтечі, того, що легкокрилий благовістував віфлиємським пастухам, яви слугу свого, визволи Отче з темниці втоми, яви миротворника в сяєві слави, не того, що згордівши, одринув у пітьму, яви справедливого, вісника повелінь, — прозрію і я — таке місячне пекло, духом помсти і відчаю пече безодня падінь; — і заступи і помилуй...