Повз височенним муром ясенів, тримаючи в згині ліктя картуза з печерицями, ішов, благословляючи грозу, дотоді ніколи небачену, осінню; блискавки розгоралися на півнеба і від того, що грім губився над лісом, ставало моторошно, мов на пожежі; попереду над грунтівкою цвів обезсилілий на вітрі метелик, поводирюючи нас додоми; жорнові камені хмар сіяли дерть ясенового листя, перелякано, тоскно на крайньому подвір’ї вило собача, мені запраглось, аби метелик сів на випадкові дари в картузі, щоб ти зрозуміла, чия душа тремтить предтечею снігопаду; немов злякавшись повчальності моїх думок, метелик на озоновій течії вмить стулив крила і відлетів назад, відбілів на минулій дорозі, тільки-но я озирнувся і впізнав твою посмішку, мила; стіймо під деревами, отуто, місце сухе, затишне, переждемо; віття дуба статечно німувало, кора на розлапистих прикоренях справді була сухою — з благальної покори голосу, з тремтливо покусаних губ, з обличчя, обвареного схлипом, з болісної відрази до поцілунка, з одвітрених, немічних, бабськи старечих крил хустки зрозумів, що цей тимчасовий прихисток врятує від посередництва батьків; доки нова злість накипатиме зневагою, вона притисне доньку до хвартуха, сушитиме волосся над плитою, вхилятиме голову над фаєрками, рожевітиме від розжареного заліза, просвічуватиме крізь сорочку грудьми, — всюди, щоб вона не робила, де б вона не була, всюди проглядала пекельна зваба, — підбиватиме зачіску долонею, і зігріта постійністю вогню, розгинаючись, зрідка дивуватиметься засклілому поглядові чоловіка, що відсторонений, мовчазний, сидячи за привіконним столом, оббиратиме травини на грибах і кидатиме сміття в піддувайло; грім гагахне по черепиці, теща перехреститься, заборонить малій дивитись на синьозлоті парчеві вікна, відламає за образом гілку свяченої верби, притулиться до шибки, побачить діда з керосиновим ліхтарем під полою брезентухи; він налапує зігнутий гвіздок на одверині погрібника, зігнувшись, пірнає всередину, між ящиками яблук знаходить обплетеного лозою бутлика, видмухує павутину з лійки, схиляється над півлітровкою, — пригощу зятя, — мокровусо всміхається сам собі, з іржавим скрипом піднімає лампове скло, задмухує гнота, входить, гнівається, що хліб лежить догори на столі — і теща за поріг кидає відламану гілку; донька не надивується гостинцям, ліщині від зайця, кумедному маслючкові в махорці й олійних капках зісподу, дощ стане безшелесним, кволим; сичання дров у плиті, тепла втома заколисуватиме в спокій, але ти, невблаганна, так і не присядеш за стіл, вимерзла всередині сядеш на ослінчику, — спиною до нагрітої плити, — і дві стіни ями виростуть поміж нас, бо присутність покійника, що не побачив світу, буде незримою всюди, куди тільки впаде наш і його здивований погляд.
Мирились, розходились, пам’ятав про підставлену щоку, обов’язок християнина, і завжди здавалось, що десятки сторонніх очей з лукавиною поглядали на нашу втому, — неможливість розірвати, — та сила, котра вприкінець віку затіялася розділити царства, однаково заважала, як розриву, так і відродженню шлюбу, і вона з легіонними устами незрушно дивилася в стелю, по вікні п’явчато повзла роса і демон затятості годував місячною сукровицею гордині; лежачи на спині і ледь тамуючи тупий, занімілий біль під лопаткою, вгадував, кого з розплющеними очима снить поруч? скоріш всього думає, що немовля, розпалюючи стрімкоплинну жагу, обкраде вроду — і знову високосний ранок розлуки, поневіряйсь по квартирах, тебе, скіф’янку, роздягатиме поглядом заїкуватий удівець, закінчуватиме слово на "і", мовби спотикаючись об другу невимовлену крапку, пояснюватиме про сусідів, про газ, про дороговизну електрики, будьте господарями, та варто було оказії, скоріше відсутності довгоочікуваних пригод, і всі крапки пристанищ, всі заїки засидженістю мух даленіли на прочитаній і перегорнутій тобою сторінці; ти миготливим зорепадом пітьми прочитувала їх на стелі й коротким кошачим "ні" зілляла в одне й загасила повернення; живою була тільки мильна печія спирту, який квасили на автовокзалі з бичами годині о шостій ранку, і впугана пуховою хусткою дівчинка попросила розміняти півсотенну купюру, — дано глянути, — мале, мале, а круть і ходу на двір; звідти послали підсунути фальшивку; ну й хріновина з ними, наливай; ще приперли синюватої на колір рідини, підпалили, горить, мона пити; засалена фарба на лавочці позолотіла від вогню, коли ти, моя любове, мій ангеле, моя синя роса намріяних світань, моя далека привиділася в дублянці, в ловких на високому каблуку чобітках, ось підійшла до каси і здмухнула сніг на плечі, — хтось зальотницьки кинув сніжкою, — і ледь встиг подумати; звідки? коли обернулась, чуже з татарськими вусиками вдовине обличчя й стакан були напохваті, і пили, заливаючись, як перед судним днем, і курили, збиваючи попіл у камери схову, хтось вициганив у торбешника сирої картоплі на закусь, і світ ставав ріднім, і люди товклись під дверми, і рибалки в кожухах і ватяних штанах гримали коробками слідом за вигуком диспечера про відхід автобуса на Киштим, а прокинувсь від шершня лампочки, невідомо де, махнув заплющено по один бік, — холодне тіло, — по другий, — холодний труп, — щось тваринне підказало, що саме труп сусідує поруч і не здивувався, побачивши себе голим на голому, оцинкованому столі; сів, скорцюблений обхопив плечі навхрест, стіна лизнула спину коров’ячим, зеленим від гички язиком, подумки, з сорому, побачив себе на родинному обійсті; сіра пташка покивувала дзьобом на тичці з виткою квасолею, зголодніло і жаб’яче ґваґали сусідські качки, в тазику дощової води чорний жук судомно перебирав лапами, на трикутному стосі обаполів лежали вудки, кропива зіпнулась вище кролячої клітки, внизу під кліткою біля обдовбаних кукурудзяних качанів кублились кури, проти сонця іржавіла, грала мошва, чужі дядьки крили бляхою піддашок, один на драбині подавав дерев’яного молотка і, обтираючи ліктем на грудях піт, турбувався про пиво, грімкий звук заглушав пісню дикого голуба на яблуні і медоносні янгольські сурми гарбузяного цвіту за повіткою з обірваними дверми; тільки сіра пташина на патику покивувала дзьобом і безтривожно мовчала, — згадав, що з бабцею востаннє садив квасолю, це по мене прилетіла її душа, — пташка відводить очі і дивиться на зайд; либонь, відкупили хату, — боїться покликати, мабуть, рано, — чужі люди порядкують собі, на підвіконні синіє букет улюблених бабцею фльоксів, що сплакують дрібні цвітини на пересохле, розкладене тютюнове листя, лунає бляшаний дзвін, пташка спурхує і крилом оббиває на камінь насіння кропиви, немов ображена, — такі хазяї, що нікому й кураки з бетонної стежки змести — всюди цвіте горупка, чути м’яке гугукання голуба, оцинкований клапоть під ножницями скавчить і дзенькає об ящик з цвяхами, пелюстя нагідок надвечір стулилося молитовними перстами, чужі криють хату залізом трупарні, кругом позаростали отакенні бур’яни і жодного яблука тобі не вродило; такий запуст, що вовки позаводяться; короїд на обаполі залишив дрібкуваті сліди, тане в покинутій мильниці сірий змилок, тане незмивне горе покинутості, віє сажею з сусідського димаря, на якому дід перед смертю застрелив пугача, то другий, прилітав і кігтив одвірка; довкіл — прозора врочиста повільність; хутніше б, хутніш облетів лист і ясенове насіння застрекотіло болючими стрілками часу й зрушило непевну льодисту прозорінь; сил бракує впізнати себе, хтось інший, повільніший, не ти, вмивається радіактивною і гнилою водою з тазика; на дощ звіддалеки лунко гуготить, а вже потім гримкоче колесами поїзд, зрештою сутеніє, всідається збитий гарапником ластівки пил мошви, прах налягає на землю, згадуєш про мовчазну пташку і думаєш про себе, чого ти тут? вогкий налип на стінах здригнув серед моргу, доклигав до канцурки, звідки віяло теплом, і в більмуватого, з байдужою біломориною на губі, діда запитав про труси, — тамо їх ціла купа в кутку, вибери, які чистіші, — і аніякого подиву на лиці, ніби щодень встають мертві; запропонував одеколону, червоного корочка поклав на коліно, я ногою розгріб сморідні лахмани, завелику резинку зав’язав вузлом на боці, ложкою цукру зажував гірке питво, сидячи на ящику, чекав на лікаря, бо той мав розпорядитися щодо одягу, дід за другим сьорбком розповів: трьох захололих притарабанили і, кажеш, встав, да-а, проштрафились санітарики, що ж — живи; кахикнувши, червоним бубляшком закоркував свій "Російський ліс", мені потепліло, похмілля брало своє; згадай, моя рідна, подарований запах зими, одеколон на армійське свято, згадала? оце і воно — повернення.