То, кажеш, добріє зір од свічі; мені ж нічника навподобі трьох тюльпанів засвічували, жеврів на стіні, при безсонному світлі стільки разів перебачила ту останню свою живу дорогу від літньої кухні: несла відром пару трісок, пару поліняк на розпадку, спиралась на палицю, така слизота, це вже до себе на квартиру зимувати забрали; на снігу стриміли засохлі в срібному дощику ялини, чось подумала, — оце не діжду тебе, внуче, на ногах, — снігур купався в заметі, і як йому не холодно, аж зморозило всю, вітер кинув холодного, сморідно брикетного диму під ноги, потріскувала мерзла білизна на шворці між турніком і гаражем; сусіди розпалювали, гримаючи коцюбкою в залізній плиті; вітрисько, оббігши чотириквартирну цегляну скелю на пустирі, скуб поліетиленове шмаття на парникові, розгойдував ожеледисті дроти на підстанції, і так всього було шкода; обдивилася сивий світ, тамо єдиним віконцем жовтіє хатка під лісом, то ж, мабуть, довіковує якась стара; зара зайці з розгону вискакують на галявину і спинаються на задніх лапах, скільки-то мій хазяїн їх переносив; і так щось притримувало на порозі, але віником обмела шиті валянки, галоші обстукала паличкою, заходжу, світлицею по вікна запала гранітна синь, якийсь шемерх дочувся, ніби сально потріскує нагорілий гніт, відро з просохлими на печі березовими полінами поставила біля груби, щоб попіл вибрати, з роботи прийдуть, теплесенько як в рукавичці; і тільки-но розігнулась, — хитнуло мною, заточилася; має ж заболіти, подумала, щоб відтягнути давно відому, давно очікувану мить і поіменно згадати своїх, помолитися за домашніх; біль і страх десь поділись, одступила до порога, назад, здається, забула двері прихилити, аж чутно: голодні сусідські кози в хліві бухкають рогами об стіни; поземкою тягне, руку до дверей простягла, вспіла побачити, що зачинено; в домі найманому, в господі чужій, в кожусі лілового снігу, в німоті затерплого подиху чисті дзвоники на дугах лоскітнули слух: двері ж прикипіли до льодистого порога, рипнуться, такого лютого холоду нанесуть, — і та непривітна думка відстрахала далеких на санях гостей, бо в мить, коли обірваний тромб гарячим шилом проколов мозок, я знала, що житиму: дзвін подужчав, струснув за плечі, подаленів собі; туманіючи головою, вклякнула біля стіни, тоді ж привиділось літо: освячували церкву, прийшла додоми, дощ обсікав жовтий пил на лободі, ряботинив калюжі, прилягла на дивані, радію, тепер близенько ходити старій; здається, вчора з городньої бригади втікали до храму на свята, корів за річкою подоїмо, на ніч покидали там, вдосвіта діставались туди човнами, та хутко, та вправно пливем назад до села, трудодні заробляти; всюди поспій; однак просимо свого бригадира, дядьочку, відпустіть, одпрацюємо, сердешне слово, гріх на святу неділю горбатіти, дядь; той, сидячи на жеребці, як визвіриться, колгосп піднімати тра, одвоювалися, плани спускають скажені, всього для міста постав, аякже, пятілєтка нє шутєйне дєло! здибить коня — і курява до неба; на кручах непролазно палає глід, у продихнутих піснями тунелях туману зоріють вогні на плотах, то втікали до церкви, струпішавіла скорботою душа прагла молитви, таїнства; по дорозі назад перестріне в силосно зеленій гімнастерці, нагайкою зміряє коня під живіт, полосне сміхом, — знов одлинювали, подам докладну про саботаж, ладно, ладно, пахлядім по роботі, — прискали зляканим сміхом, кінь, косуючи мордою в піні, навітрював червону лють на скаку, багряніли хмари; завив собака на дворі, призрілось, що гість прочиняє двері, за ясенами блиснуло, порожнім відром об камінь гупнувся грім, на столі в тазику чорніє дзеркало каламуті, крізь руду, злишаєну стелю сочиться дощова вода, пріль забиває памороки, гість стоїть на порозі, дивиться на мене стару, на лежанці вкриту кожухом до підборіддя, закутану пуховою хусткою так, що тільки рот чорніє беззубо: заберіть гнилу воду, повна хата натече, сама негодяща, чоловіче добрий, прошу, винеси хатню сукровицю на помийник; стеля валиться, світ гниє, заберіть дурну воду звідси; гість мовчав, але вчувався мені голос діда; дорогою втечі якось надибав перекинутого човна, жили під ним діти з великими головами і палицеподібними руками, животики роздуті, грибкові нарости на ступнях, варили пуголовків у консерві, полякались, конвоїра їм нагадав, повтікали з колонії: оце, дядю, прибився до нас піонер, що сторожував пшеницю на полях, та прокрався, всилу здимів, бридив нашими супами, запанілий, злючий на куркуляк, марив про школу анкаведе, часом набирають туди з нашої босоти, зачучверілий, поплівся, видать, прийняли, одним горлом менш, Северином кликали, тепер боїмось, що наведе на нас оперів; малі під човном жабенятами скачуть, замурзані, одутлі, і горенька їм нема, сказано, будьте, як діти; найстарший з кописткою в зубах до цеглини кришив ножиком кропиву, вогонь облизував булькотливу консерву; тако й покинув на березі, через міст димів потяг, на платформі войовничі безбожники правили своєї, гармошка, бубен, свист, всюди спокусителі, всюди сатаніють; при згадці про спокусу гість, що досі стояв спонурений, підвів голову; згадалось лице кошевара, що перекинув казана на плечі голодних, і тепер нема йому місця ніде, всюди за ангелом смерті чигає, щоб потрапити на той світ; згинь, проклятий, — і гість пропав: знову своя чиста хата, в скрині з мідною ручкою пахнуть нафталіном піонії на рушнику, ними витруть обмите тіло, туфлі невзувані, парусинові на поличці прискринка стоять, пора прийшла, доле, заступи від життя; в горнятку дві посинілі картоплини і смалець на сковороді загус, розвидніло, жду, виглядаю з рибалки внука, сонячно, стеля сіється теплою мукою, дай помолюся за рідних, стуляю троєперстя для хреста і розплющуюся, прокидаюсь на ліжку — ноги збряклі, нерухомі, неприродньо важкі, ніби прикидало камінням: обмийте! то дочка в залізну мисочку набере теплої води, потре мокрою ваткою підошви, потре між пальцями, трохи лекш, а все одно свербить і вогнем пече, і плакати нема сили; людино добра моя, то-то вимучитись треба; забігла баба сусідська, за руку бере, нігті, каже, посиніли, значить, скоро; нічого, думаю, цього ніхто не минув, обмити і нарядити знайдуть кому; відкланялась баба, а мені диво: чого вона боса швендяє по зимі? дочка каже, що валянки скинула і так зайшла; то тре було сказати, щоб не розувалась, холодно ж; нічого, вона закальонна, до глупої осені боса ходить на бураки; другий раз нехай взута зайде, бо аж мене морозить; таж хіба її допросися, скинула валянки, й годі; от вперта; лежіть собі, бабцю, смирно, врач приписав спокій, а лікарство знайдем, вже дзвонили по людях, мовчіт, яка вам робота, напрацювали своє; одвезіте мене додоми, города копати тре; зима ж, мамо, полежте, виздоровійте і поїдем туди; одвезіт, нема ради, під свею стельою встану, підсмикну годинникового ланцюжка, стрілки вклякли на шосту, роки минули нареченими в одвітрених вельонах з листяного диму, а пам’ять тримає милосердя: яскраву кров журавлин на посніженому болоті; вічним листопадом ми спішили на багна, блакить цвіла над ковбанями, над безшелесними озерцями, що, настояні на гіркоті падолисту, непроглядно каштанові, давали ягодам яскравість сили; кожен падалішний листок на осонні горів по-своєму, і по-своєму пахла напівприв’яла, відчахнута з верховіть, густа соснова гілляка, хлопчаки сільцями ловили дроздів на кетяги горобини, переходимо річечку, знову ліс, повсюди вимерзає кущова зелень, вся, крім бруслини й медвежих вушок, багна жаріють замурзаними об іней намистинами, зникає тривога — і спомин про нахукане тепло хліва з богоприхильними яслами гріє золку нелюдимість серця, яснить втихомирену самоту; лишилось пристоювати скраю болота, бачити, як березовий жовтий вогонь вистеляє іржу баговиння, аби згодом, через літо й безсмертя, проклюнутись тихим журавлиновим жаром; тепер лежи каменем, та й каменеві лекш — земля його зціляє холодом; тепер нікуди й не вийти, так обмуляно, так задушно, так зимно, сказати по правді, в хлівці привітніше велось: до рання на відгородках і дерев’яному віконечку в стіні накипала паморозь, ласочка попискувала в норі, діти ще спали, натягнувши на голову брезент, обмостившись зусебіч сіном, хазяїн на дворі топорищем набивав сокиру об кльоцок, на вистудженій плиті п’ять гарбузяних бубок пахли злиденством, проте в кошику біля піддувайла за ніч розмерзлася, набрякла гниллю дещиця картоплин, іней на шпаристому вікні пропускав трохи світла, пора було вставати, розпалювати; почуйте мій голос, живі, заберіт звідси, поїдем города садити на станцію, везіть підводою, помаленьку, бо на машині всю мене розтрясе, покличте орати того хижинецького чоловіка, що борони вторік позабував, являється й знов боронує, ані тобі грудочки, хоч яйце коти, любо глянути; треба зорати на зиму, забули геть, плуг одітне такі-о пужална хрону, тута й напоказ нема, беріть, вибирайте, поставите бурякову закваску, натрете коріння, та й буде до м’яса на свята; ще б посадити зимовий часник, обгородити паліччям, бо кури сусідські здовбуть на нєт, а дров на всю зиму хватить, внук минулої осені горішину зрізав і порубав, осердя дерева було міцне, сокира злітала, цюкнув чобота собі, то поклала обухом у відро з водою; дров повен хлівчик, аж дідом взялись, попліснявіли, відразу піч протоплю, хлібець та крупа од мишей в духовці заховані, пшона торбина, на ліжку і на столі кругом мишаків насіяно, а нех би вас виказило, оце приберу, напалю в хаті, востаннє згадаю кожнісінький ранок, — та пізно; в домі найманому, чужому ноги одняло, вірите, за однісінький ступінь вмерла б і ожила там, на батьківському седищі; там кропива проклюнулась між штахет і забейхане сіре курча дрібцює по латі, з густої вечірньої роси яскравіє мох на шиферних рубчиках погреба, день дописує ластовине крило, човпу до куми по воду, побалакаєм, пів-відерця додоми принесу, на лавочці кіт на мому насидженому хвартусі гріється собі, накрив лапою вухо, скільки було їх, а всякого помню; один попелястий ловив щурів, собаки зарвали, їдного каменюкою сусід забив, одненький вдавився риб’ячою кісткою, кашляв, схуд, пробувала дістати в горлі, вирвався з рук, стільки й бачили, здох десь на полі, шкода, так всього шкода, так сталося, що жалість втрат замінила святе життя нам і всюди пізно; в домі найманому, чужому прокинутись од багрового світла вночі, зима пахне ліками, медом на печеному яблуці на плиті, пам’яттю про мишачий холод покинутої свеї доми, ліва нога затікла, пашить вогнем, насилу притулю до прохолодної стіни, смерть котом треться об литку, нявчить, незла, чути кислий сморідок шерсті, лащиться об ногу, аж раптом гримне, подаю глас до дверей: любі, людочки, заберіте ці тюльпани й присяйте свічу, грім калатає на голе дерево; пора прощань; одна-но на зимний світ заступаю од громовиці сліпих і сонних; та голос задмухнув серце, — через хворих, розбитих, калік помилую дітей непокори, — незримі пальці торкнули повіки, прийшла вдячність, спокій і безтілесний сон: на все, на все Твоя воля, Боже.