Молити прощу на дев’ять земних колін, а сон безпамятний, — кінь басує і ліва нога твоя в стремені, тягне по грудомахах, виносить на сніг, тільки б криком його не збатожити, несе по наждаковому настові, свитка задерлась, палає і злазить, мов з оселедця, шкіра на спині, змовчати, викрутити ступню, відповзти, бо втікати несила; коли здуло корову в батьків, за налигач витягли на погрібник і з відра поливали паруючі мішки на здухвинах, ракотиці лізли, задиралися вгору, старий мотнув капелюхом у коров’ячій піні; ой нє! виплеснув у роззявлений рот четвертину машинного масла, тилом долоні пристукнув денце, сусід м’яв кулаками коров’ячі боки, ракотиці повзли на мохову подушку; відрятували ялівку, то полаявся, мати закинула про сім’ю; сам один за сумками прешся; добре, десяток яєць до рафінадної коробки бабуся вклала, календарними листочками обмотані, трояка на дорогу мав, корова хрипіла з чорною ниткою на губах, і на морді засохли криваві кисляки з мухами; мати обшкрібала стіну хліва, збоку стояв тазик із глиною й кізяками, курча било крилами, смикало головою, застромленою в паркані; їхати на ніч мала охота, але впевнений і дурний тішивсь ображеним гонором, — не покликали, — хоч все вістувало біду; опівночі в місті здивувався світлові нічника за дбайливою шторою, постукав, тихо, нудна каламуть, думка заскочити під балкон, стрибатиме, туфлі на босу ногу, сорочка навиворіт, шкарпетки в задній кишені джинсів, розірвані на п’яті; той самий лікар, той психіатр, що заліковував до провалів пам’яті, — знюхалися ще в ординаторській, при виписці ліки і вказівки отримувала, застороги і співчуття, телефон про всяк випадок; дзвоніть, повідомте, як бідолаха себе почуває, нічого, нічого, така робота, — той самий, що огниво безсонне моє затискав, затиснувся в куток під сокирою коридорного світла, вона відступила за двері, в льолі, зім’ятій під грудьми, впевнена після любощів і ангельськи знічена водномить, отак по-молодому попалась, завтра вставати з головою, розбитою погрозами, лайками, безсонним чаєм, чеканням ляпасу; вії залоскотали долоню; даремне ждала образ і якогось вибачення собі, сорочку розправила на талії, заходь, тюхтію!, лікар за звичкою почав заспокоювати і як завжди в подібному випадку (потім зрозумів) переконувати в серйозних намірах; може й справді вони серйозніють під загрозою обуха? вона, піддакуючи, ногу поставила на дитячий стілець, вся постава її нагадувала корову, задерту на слизькій подушці моху; лікар, впевнений, мов генеральський чобіт, вузля на краватці затягнув і прикахикнув, зашморгуючи мене; вона: давай! замахнись! вибрів слідом і ніч закайданила на ртутних вулицях, термометрах хворобливої пітьми; розпитував, справді зійдетеся? а мала? ліхтарі цвинтарними сичами кігтили спини; давай замнемо, тільки дорогу сюди забудь, мені сім’я, тобі посміховисько; лікар підібрав на клумбі і пожованою на кінці сірничиною припалив недокурка, грав свого хлопця; баби зрікаються невдах, плюнь на здоров’я, короче говоря, пойми, блядство це хвороба! імператрице Євдоксіє, під богохульні гімни я повернувся, стояла аріанська мгла, слухай золотоусту сповідь, звідтоді я Іоанн, — іскра гніву, зоря, що ділить серця й народи, черепичними тертками дахів кресне від західного видноколу, над сліпотою озер, над свідоцтвами часу, наслухайте!... Крізь сон Богдан чув, як собаче виття обривається пострілами і лякливою шкработнею пазурів по асфальті, вспокоєний забував рятівне красномовство, думав про лисого напарника на поромі, вітер, як у дитинстві кукурудзяними чубчиками об стіну, шепелявив відклеєною паперовою стрічкою на рамі, біль стирався кусінчиком крейди об скелю, де колись малював тонкоброве лице, по глухій клавіатурі карнизу протарабанив безталанний дощ, а вдосвіта, підмерзлою доріжкою прямуючи повз готель, він помітив: з-під тонкої слюди молодого льодку цуцик вилизує патьоки крові, скавчить, підгинає хвоста, по слідах гицлів винюхує запах суки і тягне лапу, від кроків перехожих кидаючись за повний сміттєвий бак.
3
Поїзд часто гальмував серед жнивно зруділих степів, колосся під вітром виплакувало зерна з печаллю піщаних годинників; втома така, що трудно розстебнути гудзика під коміром, затискала Богдана в закут купе, окрайчик неба виднів над лісосмугою; молитвам холодно, ангел скорботи покинув груди, музика від канцурки провідника; чуєш, кидає дрова в грубку, роздаватиме чай, мона нагріти долоні об склянку, запустенілий лан, сніг знесе хліб за водою і сила прийде до тих, що здригнулися на варті дому; тік безлюдний, ціпам на снопах сниться рано оббитий колос, на котовилі рядно, чистьоха й панянка задовго до обмолоту, — женці й серпів не назублювали, — з мірошником пітним пила прохолодний медок пшеничних стебел, затихне вродлива, як і всі дочки співучі, бо спинять роботу свою млинарі, бо їх стане мало, за дорогою біля порому мох на покинутих жорнах зазолотіє весняно; казав Северин, на хуторі каменотеси вікували, відтоді по обійстях трава від кам’яного засіву в’яне, на покрівлі для лжепророків тесали породу, тонюню таку: приходили, з мокрих дахів присягалися світлом, спокусою з блудної молотьби летіла полова до натовпу; коли до будки паромника бігти з горба повз ясени, повз покинуту дзвінницю, гасник на столику б’ється зсудомленою мореллю і сич на стіні, єдино вцілілій від безбожного літа, чистить дзьоба, суворий від голосінь, мовчазний, заледве кліпнув повіками, упізнав тебе, бійсь, вночі ще й як відспіває і відкихкоче, даруючи по весіллі смерть; одне добро: пес міднобокий, продублений на ловах мишей, від порогу доброзичливо позіхне, мовляв, пане господарю, зайд ніяких понад річкою не полатав, самі ж заборонили горілку, себто скло, що засмічує ліси наші, зносити до вартівні, паща роззявлена до ломоти в зубах, тіко наклейки випльовувати встигай, я, знаєте, неписьменний, чув, казали посольська, рідна з перцем, самвидатівська з кураків і халви, під ранок ханурики тюпають від наметів, замало двері сокирою не довбуть, на похмелюгу скажені, за дровітню пиляйте, отамо штабель портвейну і рислінг на споді, кислючий, давно принесений, пляшки павутинням посивіли, вибачте, пане господаре, пес я обов’язковий, самі знаєте, але четвертину таки потягнув, геть закабаніли спідручні єгеря, пили, стріляли по тарілках, пили, вищали до перелітних гусей, безсилі під хмару вцілити, запаскудили беріг наш головехами! на передніх до рюкзака підповз, баклагу висьорбали, чекушка з спиртягою черги жде на пеньку, зубами хвать і навдьори; ех, коли вслід припекли, дробина по вусі черкнула, кругом по листячку сік, сік, сік, знаєте, стільки стріляли по мені, що я боюсь грому і хочу забитись під ваше ліжко, і лапи підламує, і весь тремчу, і голос позаду: нема патронів, ет, гадство, акружай яво! дулю з вивертом, по хащах, по чагарях, нехай головний єгер собі гвалтує, — це перевізників пес, раніше порожню тару тягав, тепіро і випивон злодюжить, витягти б стерву за киші та на ялиновий сук! — хіба я героївся, припер додоми, щелепи втерпли, пляшчину бабі Марії на розтирання оддасте, така оказія, звиняйте господаре; потріпай пса за вухом і знову простягнеться валунцем, тихесенько, тихо вода об понтони лопотить і за рікою по горах нестерпно рожевіє шипшина, над териконами дим, здається, летючі зорі запалюють бакена поміж скель; чуйте, скоро наїдуть намісники городські, щоб совковими згреблами патрати купини неопалимі; дарма криваво заплакані ягоди по дорогах припоромних видивлялись, виглядали праведників і калік, не йдуть, по лікарнях прикуті, згноєні до кісток, не сіріють у поросі їхні сандалії за плечима, на патику, не летять і птахи; отож, упирі невситимі обнесли, обтрощили ягоди, як і дикий виноград, легковушка присіла, товсторукі баби підпихають авто в петлях диму і не повісяться, ти подумай, старе вино в міхах перелатаних — день мине, буцім музика згасне в розтягнутому баяні лісосмуг, сумних і безлистих, відголосять акорди туги, інструмент: станція з білими басами ліхтарів; на випадковому пероні Творець востаннє з перебором клавіші торкне, в сліпі степи відлунає і витьохк рейок, і заясніють повз річкою псалмопівні очерети; поспішай, збивайся на підстриб, хутчій біжи до кам’яного прихистку з керосиновим баком на подвір’ї, з гулом сталевої линви, з вибухом шкворня об диск, з шерехтінням луски і колотнечею риби в ятері на піску, що вимив зірваний баржею вал, — бігти з власним колючим серцем попереду: мов перекотиполе злітає сошем до води; вигуком привітати напарника, залюбленого в сутінь лисого Северина, який на весну змастив солідолом гарпуни і кладе їх у корзину, повну рибальського причандалля: сітей, донок, переметів, садків, злямчених борід пофарбленої цибулинням жилки — скоро беріг обітованний, молись, душа!