20
Богдан дивився на ріку і вгадував силу вигостреної об скелі течії, що клала один покіс, травистою паклею на вербах обтирала добре виклепане лезо, розпанахувала береги, на лівому плач століть, на правому стогін підземного вогню, крик завалених шахтною породою, — донині зрів самі хвилі, як подорожній помічає випадкові постаті на обочині, — дико нуртуюча, з тисячі срібних линв зсукана, стрімководь сплющувала вертких плотвичок, витягувала хижі морди щупаків із загнутими всередину зубами, кривавила очі й плавники красноперок, наїжачувала спини пасастих окунів, роз’їдала стічними отрутами і перетворювала на сірі змилки зябра старезного, важкого, як битий валянок по відлизі, сома, останнього на ямі за перекатом; простуючи до сторожки, гріючи руку в загривку пса, перевізник здригнувся від голосу Марії; жалісний, підсоби... Одутловата, запнута чорною хусткою, в галошах на босу ногу важким перевальцем зійшла з дубової кладки, несла в ночвах білизну і часто покивувала головою, на посинілих від холоду руках зникло старече ластовиння; Богдан перехопив ночви під пахву і, прямуючи до її подвір’я за осокорами, слухав; хіба тепер стірка, вкине в машину, перемеле ті бздики, та й; а моя мама колись збирали дрантя за місяць, що тра саньми на ставок везти, бувало, наготуємо луг; зав’язують полотниною діжку, кладуть горохв’яну або гречану полову, сиплять ясеновий попіл і ставлять баняки в піч, вода закипає; тоді цідять її через солому в попелі, це і є луг, ним мили голови, намочували полотняні штани й сорочки, хуста по-нашому, натрамбуєм повне жлукто цих хуст, розпечем на вогні каменя на червоно, посиплем попелом, кидаєм каменюку й вода кипить, і так полотно визолиться, що ніяких тобі бліх і ніякої зарази; та й люди здорові були, бо як хазяйка на ставку випере, та як підсинить, та як викачає рублем, воно аж лоснить і таке гарне, дається, мона писати на ньому; сніг за саньми палає, морозисько обпалює горобців на льоту, кінські кизяки димлять по дорозі, їдемо до ополонки, пальці в зашпори позаходять і світ такий білий, потріскує мерзла білизна на оберемку; звичайно, коли був мила ущерб, то мусили луг робити, але ти подумай, так мені пам’ятне це, бо не добра тоді ждали.
Сіли на лавочку, біла минувшина яснила спокій Богдана, бабця задивилась на стіни розруйнованого монастиря; вибух розкидав огорожу й мури, там, де сторожка твоя, розклали вогонь і на підводах притарабанили казани з міста, давай виварювати золото з ікон та риз, один сокирою дрібно поколов образ Георгія Змієборця; чорні, задимлені, як нечиста сила, пекли над жаром шкварки, скільки того золота наробили, не знаю, зате комсомоли повезли всю цеглу на будівництво свинарника імені Сталіна; там свинота, переказували люди, така розплодилась, що обгризала руки, поки відро перехиляли над коритом, яку підлогу не настелять, згризають за ніч, ото породу вивели, потім по всенькому світі розвезли на розплід; а селяни, побачивши добре казани і вчаділого наполовину сторожа, що грелями викидав тліючі ризи на пісок, передмухував золото і затягував кисета, з підсвічником навподобі ангела виходив на руїну, смерком, вранці, вночі збирав розкидане церковне майно на переплав, солдати наносили дров, прикурювали від жару і, коли розгоралось на славу, йшли рити землянку собі, а селяни, побачивши святотатство, боялися виходити на двір, щодня ждали світопредставлення і коли божевільна черниця, втікши з етапу, прибилась до села, всі посміливіли; гряде гнів Господній! вона покликала хутірських дядьків, гуртом підняли і до осикової гілляки прив’язали дивом вцілілого дзвона, калатьнули раз і вдруге, і втрете, тиха земна благовість покликала людей на голос муки; браття й сестри, літо Господнє розбруньковує листки, по плодах впізнаймо його, ніякої одежі з собою не беріть, буде зимно, бо мало кого обминуть спокуси, відлітаймо від сеї землі, зійдем на кручу, візьмемся за руки, перехрестимось, знов обіймемось, ступимо і злетимо, браття й сестри, доля за довготерпіння окрилить нас, іншого спасу немає! Я дівчиною була, кругом тільки й розмов, що про друге Пришестя, навіть солдати, покриваючи бляхою з церковних куполів свою землянку, навіть страж у всьому хромовому, — містечковий аптекар, який після смерті жінки прийняв молоду циганку і та вмовила його покомісарити, більшу частину золота здати начальникам, але трохи підлататися і собі; всьо так дорого, пудра на вєс любві, описали аптеку, іди, работай на пільонкі старік, рожу тібє сина, хочешь синка, ох, прельсьтітєль мой сладкій, — навіть вони підходили до черниці й слухали розповідь про віщий сон, бачила храм, відбудований серафимами, сказали мені, ангели понесуть над прірвою і не преткнеться нога о камінь, бо вибраним зводити дзвінницю на суді! співаючи "Богородице Діво, радуйся", люди зійшли на узгірок, саме вогонь розгорівся під казаном і злий спалах обсвітив їхні спини, побожно простоволосі голови чоловіків, запнуті голови жінок, профіль солдата, що піддертими глиною нігтями напівзаплющено рвав гімнастерку з плеча; опинившись на кручі вони вгледіли внизу душі внуків; з чорнобильських пущ несли фосфорно сяючий, зліплений як коровай, попіл, — на концтабірних робах колючки терену, на сандаліях роса ще римського бруку, — ви сіль зневаги, ми полиновий прах винесли з дому свого, серед осені святотатства йдемо на вогняний міст, восплачте пророки, судійство відтерпіли ви, нам заповівши літо з оскоминним вереснем, зраджений слугами, потрощений виноградник і чорні від шахтного пилу дахи, де нема глашатаїв; ви очистились, в останні дні попивали медову воду, добро роздавали старцям, просили їх помолитись за вас, ночви й пекні лопати кидали на подвір’я сусідів, котрі не встояли перед лукавим і записалися в колгосп, ви нашили білих сорочок, чекання й полегкість здолали приречений сум, на столі в кожному домі стояли розписані, мовби святкові, труни, сліпий ходив по цвинтарі і розхилитував хрести; мертві, вставайте! ми не встигли очиститись, наші кістки стали лічильниками, що відраховують еру звільнення, час кремації пекла, нам іти разом, нас виглядає хмарний листопад горя, сіллю й попелом встелимо, втеплимо чорну ріллю, ви чекали на нас, зустрічайте; поле з свинячою щетиною стерні, час обсмалить біснуватого звіра; нам іти разом по спинах ситих горбів, закабаніла лють світу розрубана навпіл, різник витирає ганчіркою кров на ребрах, сідає сонце, вітер обрію синьо гуде тисячами паяльних ламп, всю ніч, всю вічність смалитиме кнура, що пожер нами розкидані перли, благання до сильних світу, віру в невірних, піт і золку безпритульність дощів вигнання, коли з клунками, з малими дітьми на підводах тікали і вище хмар різались збагрянілі мечі війська Іродового, розрубане черево долин смерділо кишами, ми тремтіли, звідси нам видно було: дух непевності намовив черницю підбити вас, щоб вийшли скопом на кручу і найлякливіший гукнув; всі царства попереду! дядьки дивилися на гострокутий, мільйонолітно спластований морською погибеллю вапняк, уявляючи власний мозок, що посіріє від крику, мозок, що розтечеться цементним розчином по підмурівках кам’яного болю, мозок, розчереплений і пронизаний скалчатою тугою кісток; ось летимо і дивна полегкість обвітрює лиця, ось чіпляємось за дерева, хочеш озирнутись, пізно, об камінь зчісуєш голову до хребта, болю майже нема, так ніби сірник догорів до пальців, ось востаннє судомить розірвані сухожилля, шкіра тремтить холодцем — крок назад; відійдемо, братове, з іменем святим на устах — та ми ще стояли на кручі, більш половина гурту зойкнула; ні! черниця, піднявши руки, кинулась сама, між нас похибнулася рівновага, міцніш сплели лікті, ще палахнуло багаття позаду і щуряча шерсть страху замовкла в горлах крик; ні! — і кинулись долу — і грозова хвиля вмила до ранку камінь; я була дівчиною, на другий день так помідорами пахло, гроза знов заносилась, бачу, таку хмару пре і по сошейці втікає від дощу чоловік, вітряно, страх! я загукала і вибігла, махаю хусткою, сюди, сюди, кругом хати позачиняні, одні домовини там на столах, сюди, хутній до нашого двору, то коли не блисне, отако межи очі, аж запахло вогнем, йому хоч би хни, впав долілиць, підвівся і далі побіг на пором, а мені на потилиці геть обпалило волосся і під фартухом на животі здуло шкіру, опік сильний, мене на підводу, давай в больницю, мама одвозила, вертається назад, батька вже скрутили на виселку, допитують, чого кров на валунах коло річки змивав, грамотний?