15
Знаєш, імператрице розпачу, володарко неапостольської імли, десь розчісуючись до вікна в годину післячорнобильських сутінків, дума про невідомість нагадувала листівку від малої, — як рама байдужіє до вибитого скла, так вітер свище в мені крізь гостряки в грудях, — видно, стискаючи дитячу руку, ти обводила літери, ти писала; ходимо обоє по медкомісіях, щось усередині болить, обіцяють путівку на літо, тільки ти, тату, до нас не заходь, мама сказала, що ти хочеш бити дядів, лучче вишлю тобі фотографію, пришли й свою, якщо можеш; січневий морозний вітрюган підстьобував до готелю і скорочував той невимовно катівний шлях, ту тривогу, буцім щось водить, треба потинятись до мертвого сну, засинати одягненим, ніч предовга; весною ж геть біда; розтанули на площі снігові, величезні, бетонно скрижанілі Діди морози, казкові крокодили з гармошками, обсипані глицею крижані мури, ковзанка від пам’ятника до автобусної зупинки, синьо льодяні, прозорі, як спогад про дитину, вежі; з останнього пагорбка малі ковзалися на портфеликах, галасували, я допомагав їм ліпити сніжки, першого ж мене й обирали за мішень; збивали шапку й притупували, сміючись; батьківська втіха гріла дорогою і дарувала сон, як втрату свідомості від інсулінового шоку; березневими ж днями по місту, розсіваючи коленкорові квіти на ніздрюватий сніг, по місту поповзли поминки; післяобід нема чого й підступати до їдальні, до ресторану, до якогось, пригадую, здається на крайній вуличці, кафе з присмаленими паяльною лампою дверима; на столах пироги з рибою і журавлиновий компот, ще порожньо, на підвіконні обтягнутий чорними косинцями портрет роботи зальотного художника епохи угноєнь, від кухні, схрестивши руки на грудях, йде тітка, в чорному простому вбранні; простітє, міл чєловєк, помінаєм; дорогою назад: обтягнуте колючим дротинням озеро, таблички про заборонну зону поіржавіли й хирлява на камені, бліда трава мало різнилась від горілого серпневого різнотрав’я на Поліссі; якщо по-правді згадати, то людям, тим шахтарям на видобутку радіактивного поліхлору, добряче завузлили язики, про аварію п’ятидесятих років і не заїкайся; розпитував, відчуваючи, щось не те, щось знайомо чорнобильське кволить тіло, аж доки один ханурик під автовокзалом, витрушуючи крихти плавленого сирка з бороди і прикладаючись до пляшки пива, дякувати йому, не просвітив, мовляв, наслідки зара видко, рак, частковий параліч, сам на тому закритому заводі працював, було шо їсти й ковтнути, пенсія інвалідська, чую по вимові, земляк; земляк, тікай звідси, поки Бог ноги дає, а ногам силу! мене ж тутай тримає хоч якась тобі бражка, барак, друззя; завербувавсь на свою голову, дурний, було б знаття, ех, та й годі! отож, прямуючи у готель, подивися на озеро, пригадай доньку, більше пам’ятну по фотографії — з мереживним комірцем і сплетеними під підборіддям руками, з бідовими заїдами на губах і поглядом заблукалого зайченяти — ніж насправді, бо коли її бачив, час був, як атом, розколотий на дочорнобильську і теперішню добу, ім’я якій, невідомість; дитина, ясніла десь там, до горя; виплачся, п’ятірнею обхопивши лице і втискаючи сліпи в очниці; кажуть: і яблука не торкни, і відступись від малини, то поїхали з мамою на море, там цьотки довідались звідки ми — й ходу з-за столу; доконали дірехтора, шоб одселив нас окремо, в підсобку санаторію, це ще добре, люди з сумками на вокзалі на підвіконніках ночували і впрошувались до провідників, аби забрали назад, бо ті, хто здає квартіри, питають паспорти і якщо бачать, — ви із-под Кійова?, той балакати не хочуть, круть і по всьому, буцім зачумлені ми; імператриця, самотньої вроди зоря, віддзеркалена на росяному склі балкону, палиш сигарету, попіл збиваючи на вазон, змарніла й вибігала і тому так ненавистні тобі спогади про чоловіка; розтруюєш себе для щоденної війни: плаття, бант напрасований, затьопати в дитсадок, товктися в тролейбусі, думати на планерці, чим там годують їх, жалілася вчора на нудоту, аякже, кволіють діти на концтабірних харчах, того нема, того не мона, збожеволіти треба слідом за невдахою; ото б розказати лікарю, звихнутому по психічній частині, мабуть би з блеску втікав, ні, прописав би заспокійливі трави на ніч; облесливий, хитрий, щоб заслужити подяку, а доброти має стільки, як вовк засохлої крові під кігтями; тьху, було б про кого думати, просто звикла до нього і часом подарунка якогось занесе, для виховання це краще, ніж аби мала зглядалася на всякі компанії; це вигідніше, ніж знайомитись по електричках, принаймні нічого не вкраде і мона довірити ключа від квартири; по магазинах збігає, дитину за шалік з дитсадка приведе, питаю, ти шо, не міг на руки взяти? перероблений дуже, мовчить, сопе, до дитячої душі піддобритись йому трудно; а ще ця робота, голос начальниці липкий, як вчорашнє шампанське на столі, затхлість підземку, сичить і бамкає дверима ліфт, перші відвідувачі стабунились перед стойкою, один сутулиться, чеше за вухом олівцем, дама в линялій сукні кашляє в носовичок, горда собою, запихає батистовий жмак у рукав і вдає Джоконду; моєму лікареві пара; самозакохані віслюки; любити тілом потрібно, любити на заздрість сліпій німоті, на завидки всім, що роздягали очима мене на вулицях; дозітхався ж історик, — баняка одягни, на людях роги приховуючи; десь до Уралу доплуганив, по переказах видно і ні словечка тобі, ні зарікань телефонних; сам собі винен, а то? є люди навік нещасливі і мій серед них; дурна, такий він твій, як і всіхній; мовчить, певно з медом йому на перинах вдовиніх; якусь кацапочку підхопив, обротала, запрягла книжника; втім, дядько з воза, кобилі лекш; запанів, смітить копійкою по пивбарах, давиться консервами на похмілля, спить, плентає в кінотеатри, знайомиться під час останнього сеансу; куди та-ам; якій мимрі потрібен ти з кислою міною? зачумись і сказись, тільки верни мені спокій; друзі є, батьки є, телефон лікаря, зцілителя венеричного страху, є напохваті, питається, бракувало дідька за пазухою? знайди ще дурепу, аби сльози втирала; постіл! годі, пора до роботи, в підземелля печерні, передадуть картки замовлень, блудна черниця знайду мудрість блудливу і якийсь козлоборідий фарисей дякуватиме, згрібаючи книги на оберемок; запрошуватиме, — от мають моду, — в театр; анех тобі западеться! лисяче вогняним, розсипаним на плечах волоссям засвіти ртутний туман люмінісцентних ламп по кутках, зла і серйозна увихайся між стелажами, доки втома загоїть останню думку про коханця, про чоловіка, туфлик ногу натре, дістань косметичку з пластирем, заклей п’яту; тако і спогади натирають, сповільнюючи майбутні кроки; на обідній перерві прилипне екскурсант; дозвольте вас сфотографувати на фоні церкви; стріляний, ти диви, винайшов ще один спосіб рознюхати адресу, всякому дай, а мені живота носи? образився, переживеш, дрочильян енурезович; да, як би на вечір згадати про каву, термоса з собою взяла, куплю три, ні, чотири чашечки, зараз по тридцять копійок, куди ми йдемо, людоньки! коли вже не думатиму про ці копійки, за всяку мєлоч трусися; обов’язково не забути про каву; абино за північ впоралася з білизною, вручну треба, стіралка в ремонті, лікар, от путькало, от єхидини кусок! нахвалявся швидкою допомогою притарабанити; випросив своє і забув; придурюється, звичайно; думає проситиму, щиро мріє віддячити за благання своє, думає, подзвоню, руками лободину білизну пратиму, щоб змити останні сліди покори; володарюватиму тобою, побач, приспічить, привіється, донька ж все розуміє, скільки мона тако на кухні; або в загс веди, або пеньком сиди, до ординаторської медсестер закликаючи; знайшовся великий пан, вугрі на спині любить щоб почавила, живцем гниє, боком вилазять прокляття хворих, німі їхні погляди в спину; і одіслати шкодую, звикла, прикипіла відвертістю вседозволень, що раніше на законного розгнівили мене, на парубійкуватого святенника; такий вже правильний, хіба поменшає, гульни й собі, чи й справді неземна і пророча йому світить доля; слова, силу пристрасті має високу, не збрешу, чи то й зовсім вальтанувся на голому місці, якщо вірити лікареві, тю ти, знов за своє, сказано, лікар мені по безсоромності ближчий, змовницька сила з’єднала нас, я лжемудрістю фоліантів, він тизерцином, підгодовуєм згорблений спокій юродивих і читців, сум’яттям сумнівів їхніх позбавляєм від мук себе, позаяк духу Божого ми не прагнем — і досить цього.