Стрижена під хлопця жінка допила коньяк, висипала в сумочку горіхи і, тримаючи в блокноті вказівний палець, запитала в Ніни дорогу, назвала район і вулицю; Ніна хотіла відповісти, що сама там живе, котрий вам будинок? та спохопилася забобонно, — господарі виселяли з найманої квартири, — порадила до Контрактової площі доїхати на метро, відтак до кінцевої зупинки сімдесят другим і позаздрила, глянувши на статурну сусідку, що нервово поправила рукави блузки, куснула губу; вродливиця, по всьому видно, здалеку, розшукує милого, цвіте безсонням, а ти б подалась за щастям наосліп? годі, нікому віри немає. Надухмянений і раптовий нахопився з цілунками й вибаченнями лікар: струснув пляшкою в дипломаті, бочком присів до стола, кільцем диму хукнув через плече з напрасованим погончиком хакової безрукавки, замислено наморщив чоло, зиркнув на молодиків, що частували подруг теплою горілкою, підвівся з дивакуватим поклоном, а доки піднімалися провулками до Майдану, — стрижена під хлопчака жінка на таксі доїхала до будинку під восьмим номером, пройшла затхлим коридором, натиснула дзвінок, думаючи, що відповість, коли відкриє господиня; вибачте, мабуть, помилилась, мені вісім-а; за дверми попеліла і тліном чекань віяла тиша, нікогісінького, прочмихкотів ліфт, тітка вистукала відро об сміттєпровід і жінка опустилась на лаву біля під’їзду, вискубнула з блокнота й подерла на клапті адресу, переписану потайки з паспорта страхового агента, коли спав по-дитячому безпорадний на літньому балконі, спав, підмостивши обидві руки під щоку і вона сиділа скраю матраца, обхопивши коліна, думала, помру, якщо він зараз прокинеться від доторку піджака й скаже, пора нам прощатись, мені пора йти, вже досвіток, скоро дітей тобі в дитсадок вести; жалісний, якийсь не од світу тривоги, ковтне холодного чаю і довго налапуватиме сірники по кишенях; де ти?
А лікар, поторкавши залисини, злегка стиснув Нінин лікоть і переступив гостинний поріг; вона хотіла спитати, хто іменинник? та господиня вже тицьнула в керамічну вазу букета і гурт зааплодував новій пляшці, яку видобув лікар, переможно оглянувши добірне товариство: кучерявого журналіста, що розгорнув паспорта з п’ятьма загсівськими штемпелями перед писками двох ангельського вигляду лесбіянок, кооператора з боксерськими щелепами, котрий владно розкинув ручища на кріслі за шафою, обмакогонену під нулівку актрису у вишиванці; вона саме матюжила кедебіста з вовкулакуватим поглядом; бідного виперли з служби через потяг до гомосексуалізму, опечалений він написав про владу верлібра на чотири рядки, за що й був приведений сюди поетом у розчалапаних сандалях і шкарпетках, зав’язаних вузлем на п’яті, з качалкою газет під пахвою вельветової, подарованої "поетесою з Мюнхена", сорочки; поет тричі розцілувався з лікарем, що свого часу визволив його з лікарні, тепер хотів пробити в журнал свою статтю про лікування від пиятики гіпнозом, зробити рекламу й практикувати приватно, оскільки вже нема ради слухати ці голоси, натяки на каральну психіатрію; як результат, побільшало погроз і нападів, лікар до пори не забалакував на цю тему з поетом, головна риса якого: обіцяти всім усе, — готелі, знайомства з дівчатами з акторського факультету, фіктивний шлюб, місце на Байковому цвинтарі, квитки, єрусалимський, сандалового дерева хрест, — обіцяти й задобрювати, доки клієнт годен розщедритися на випивку. Лікар замірився погомоніти на перекурі з журналістом, що бавив анекдотами породисто гнучких лесбіянок, а Ніна здригнулась від крику жвавого, мов шкіра на ньому горить, поета: смерть графоманам! наливаймо повні українські чарки і вдарим по струнах золотих, щоб глибше запалися й кавкнули в землі три забиті мною на кордоні китайці! ех, врем’я, комбат на розводі гукає, смірна, тарщі салдати! завтра іті в атаку, но сріді нас ішо єсть животниє, что хлєщут тройной дікалон; вийті із строя! добре, що рота спилась, а то б з Даманського та в контрнаступ, та заварили третю світову війну; спасибі зеленому змієві за мир народам! всі взяли? тим часом кооператор жалівсь кедебістові: закусували лящами, солонезні такі, то зранку спрага палила, грів об залізні двері, випускайт, годі дрихнути, панове мінти, годинник новісінький, тещею подарований слиз, ну паскудники, рушник тлів на лампочці, коли заскакує шестеро, ноги ластівкою заломили, шапкою, змоченою нашатирем, накрили мармизу, думаю, гамба, дихати нема чим, загинаюсь, прибрали шапку, під’юджують, рипнеся до прокурора, скажемо, лички пообривав, сопротівленіє, суки, зап’ястя отерпли хоч ножем ріж! всьо ваша сволочна братія, унтерслужбісти! бреши, бреши про військову розвідку, падла кусок, роз’юшити б тобі риляку об унітаз та при компанії совісно; тоже руки виламував, садив, губив, вигнали злидня, пшол атсудава, виблядок, шаровик, у-у-у, антихристи! Ненадовго пригасла шкіра на поетові, здавалося, палахнула знову; він тричі оббіг стола, заметушився перед господинею в бляклих рум’янах, газетним віялом, щоб краще бачити, розігнав дим на головами гостей; годі курити, скидаймося, тра ж добавляти! журналіст підвівся й собі, заховав паспорта в нагрудну кишеню сорочки, позіхнув, обняв поета за шию: голубчику, знаєш, ми всі тебе любим, дай щось своє, найновіше, чорнобильське, дай, друканемо, святий хрест кладу, глянь, голубчику; той відмахнувся, заклопотаний трагічною відстанню до гастроному: люди, хто рвоне на таксі?! визвався лікар. А Ніна, ображена загальною неувагою, намагалась вгадати, чий день святкують, кивнула своєму на порозі; доки хляпнули двері, дістала з сумочки сигарету і скісно глянула на запальничку в руці поета — пані палить? — іноді — ви геніальна, ви зовсім неподібна на тих інтелектуальних дам, що під спружинний рип заводять балачку про Джойса — така проста? — я присвячу вам поему — оригінально — своєю французською вродою ви врятували вечір — дивно; нас слухають; ви несерйозний — так і знав, п’яний проспиться, а дурень ніколи; ваш коханець з останніх, — хочете образити? — саме навпаки, ходімте на вулицю й купим морозива порцій сто — щоб роздавати пенсіонерам? таке десь було, — і то правда — поет дужче затис під пахвою газети, розкошлав чуприну, повільно обійшов стола, постояв, подививсь, креснув запальничкою і знехотя зацідив ляпаса матюгливій, посоловілій від випитого, актрисі, що брикнулась на диван і картинно засукала побритими в дрібненькій щетині ногами; кооператор взявсь її утішати і гладити по військоматівській голові; тим часом лесбіянки з манірними губками щось ніжне й високе вуркотіли про кіномистецтво, що сімвол ішо нє образ, вот золотоє січєніє і пластіка ігри...; господиня подала актрисі шипучу, тільки-но відкорковану пляшку мінералки; гості виглядали гінця; Ніна слідкувала за поетом, що без дозволу відкрив вікно, зненацька, з підвальної квартири, ступив на тротуар до мулатки в строкатій сукні і, притуляючи обидві долоні до грудей, імітуючи східні звичаї, запросив шоколадну красуню до гурту, допоміг їй бочком пролізти на підвіконня, звідки її за лікоть підхопив журналіст і господиня плеснула з графинчика оденки домашнього вина; мулатка підняла залапану склянку, подякувала, згодилась на побачення з кооператором, кліпнула віями на загальну мовчанку, подарувала по жувальній гумці присутнім і, притримуючи сукню на породистих жижках, легко, невимушено, застібаючи на ходу маленьку лаковану сумочку, з почуттям гідності ступила за вікно і вже там, знаючи, що нею милуються, недосяжна, як сама зневага, торкнула пальцем під пахвами; понюхала піт і роздратованим похітливим вихилясом, косуючи сливовими білками на зупинене під аркою таксі, перепливла вулицю на косину до скверу; зникла в тіні оази, по собі залишивши солону пустелю нудистських мрій і поет обняв гостей переможним, особливо це стосувалось Ніни, поглядом; припалив недокурка з попільниці, потер жилаву худу шию: за таке треба випити! дзвінок, з’ява лікаря, його гортанний смішок, показні від переситу пестощі, обіймав попід груди, лоскотав голосом на вухо, скучила без мене, Ніночко; поет, підскубнувши з п’яти сповзлу шкарпетку, знову скомандував, ціхо ша! всі виходим на кручі, надихнемось природою і перекинем свинарник на Чкалова; смерть ідеологічним поросятам-графоманам, всі на свіжину! по дорозі вони забрели до переповненої кав’ярні, пили каву на бордюрі, співаючи слізної, і поет угрів кулаком по коліні, висмикнув сорочку з-за пояса джинсів, тернув сльозу: геніально! журналіст обняв лесбіянок за талії, обіцяв на сторінках преси висвітлити непуританську тему — і відчинимо брами любові для амазонок, завойовуйте нас! сумноокий кедебіст декламував вікопомні чотири рядки в потилицю кооператора, що сікався в бійку до немічних, з болонкою і гітарою, юнаків поміркованої зовнішності: кругом жиди й провокатори, за понюх тютюну продають; хапайт мене, бийте по голові, мені тільки в вухах пошумить, забзділи, виродки?! кедебіст, відковбасивши губу, чухав під носом і ненав’язливо заспокоював: всьо рамно, пущай собі дєті бренчат, нє трож, січас наряд зафіксіровать може, мєня то знают, а остальних подгребут, будь спокоєн; Ніна стріпнула лікареву п’ятірню на плечі, мов відчуваючи лоскітну щіпавку, таку собі кузочку, яка полюбляє селитися в рукаві одягу; до компанії прибивсь злодійкуватого вигляду, залізнозубий, приземистий чолов’яга з розплющеним нюхалом, певно знайомець поета, до якого і забалакав набичено, пошепки, торкаючи підборіддям виріз сорочки і виставляючи на показ брезентову торбу; поет відступив на крок, набурмосив трагічну міну: генії безгрішні; ти врозумів? мене не друкують! ти забув, що мені тільки на пам’ятник найдуть гроші, — народ, народ! прошу вас, пані Ніно, до цього під’їзду, друг штаненята за безцінок продає, пойміть бідаку, безменом носа на базарі розтовкли, позичав м’ясо, щоб вставити зуби після цинги; так от, примітний біля лотків, переключився на дрантя; зрозумійте, сім’я, недавно з табору, непрописаний ще, потрібно змилосердитись над людиною, бо ми відмовимо, він зозла цеглиною перехожого вб’є, може вашого родича, знову грати, посилки, клопи, осиротілі діточки, скорботно солом’яна вдова, подумайте, треба купити, бо де ж ваша совість тоді, ви, інтелигенти, читачі некрологів! Ніна зраділа: нехай розбазариться медичний хабарник, вождь параної, гімнюк, тимчасово виконуючий обов’язки батька, достойний син, професор ендури; обкусує кінчик лівого вуса, годі нудитись, божеволіти, вставайте, ваша єретична високість, гляньте на п’єдестали і вперед до пригод; на площадці між сходами наказала чоловікам одвернутися, скинула босоніжки, — бетонний холод приємно, пляжно, весняно, здавалось, на самісінькій твердій межі піску і води, з кольким лоскотом торкнув ступні, — пахло нагрітими віконними рамами, замазкою, павутинням, черствим порізаним сиром на газеті, напівобгризеним вареним качаном, зав’ялою гвоздикою на підвіконні, майже горищем, кислим на споді кварти вином, осонценим блудом піднятої пилюки; натягнула цвілої масті джинси, засмикнула блискавку, заправила передні кишені, сміючись, ляснула себе по обтягнутих клубах; годиться, як влиті! гірко усміхнений лікар з оцинкованою лисиною відрахував десять червінців, вклонився, цьомнув змійку годинника на простягнутому зап’ясті; вона, ловко перевдягнувшись, пристукнувши босоніжками, змотала штани, з відкоркованої поетом пляшки ковтнула коньяку за обнову — а парубка вам знайдемо! пообіцяв поет, прикладаючись до горловини й собі, коли піднялися по дубових сходах на пагорб; місяць посріблив кленову віть над проваллям і роями турботливих світляків місто відлітало в темінь, внизу на повороті цуценям скиглив трамвай, легіт доносив запах вапна від побіленої монастирської стіни, росяним мовчанням стелився на ніч деревій і чагаристі тіні відьомським танцем обступили ватагу; доки збирали сушняк, підпалювали сигаретні пачки, всі раптово притихли — тверезі, зачакловані пожарищним видивом урозкидь, — всі, крім поета, який лопухами змів пил на колоді й обхопив себе навхрест руками: допустим, завтра повішусь, що ви скажете на похоронах? так, так, так. Журналіст дістав блокнота з шкіряною обгорткою і розмашистим почерком хутко зрейзав сторінку, піднятим перстом закликав до уваги; нині прощаємося з дорогим другом! — нє, потрібно задьористо, з похмільним вогнем, та пива не забудьте на поминки, перебив поет, — брати, схилімо голови перед покійником, горе нам, люди, згуртуймося над бідою, — дещо крикливо, давай далі, — за скорботної години послужим опорою вдові і дітям небіжчика, — порадьте, яким милом натерти зашморг? — господарським; тож пом’янімо співбрата по творчості, по узвозах дерзань і долинах сумнівів, великого майстра, — отут витримай паузу, вилізь на камінь і без папірця строчи, дай я поплачу, — як він любив нас, як жертвував собою для народу, друззя! гляньмо на правдивого художника слова, боюсь сказати, востаннє, — поки суть до діла, розливай по одній, ударим по струнах! — наливай сам, знайшов меншого, — на правах смертника кажу, розливай і не пікни, — забудьмо заздрість, злосердя перед дивакуватим обличчям поезії — хвалю, хвалю; дай тебе розцілувати востаннє, любчику — плакса є плакса, ти ж старий чоловік, — просльозився, розчулений; смерть графоманам, безсмертя геніям, я сказав! — вони сходили брукованою вуличкою повз пригаслі кав’ярні, повз розмоклі на паркані розписи бродячих художників, повз освітлений на другому поверсі театр, повз руйнівну тишу будинків-пусток; щемно пахло грибною пріллю, пивом біля задертої вгору порожньої бочки, зотлілою на балконі гармошкою, ветхим, злямчено сивим, здавалось, тисячолітнім і посипаним золою, волоссям ще жвавих, щовечора говірких бабусь на забутому на лаві серпастому гребені; попереду ясніло зметене на тротуар листя і Ніна подумала: так тихо, таки хтось потрапив ступнею на апостольські, вкриті кам’яним прахом сліди, — вечір, як надія, поет зовсім несхожий на ірпінського бронзового солов’я, що розірвав пачку "Столичних" на сцені і рвався в обійми; цей справжній, дитинний, голосом, ображеною поставою викапаний Богдан: в бадю, обліплену цементними коржами, раків і риби назносив, і забалакував до кота на фундаменті; гляди мені, вицупиш рибку, ой, будеш битий; котяра для показу вмивався недбалою лапою і вусом сторожко вловлював сплеск, коли господар, сійнувши на воду пригірщ пшона, виходив на залізничний насип, виглядати гостей з вечірньої електрички; котові ж тільки того і тра, скраю притулиться, кігтями цап за риб’ячу спину і ходу в затінений аґрусом садок; тоді й мала полюбила бавитись раками, що кумедно, цупкою клешнею чіплялись на вудочку з корковим поплавком, без гачка, просто за свинцеве грузилко; під бабиним доглядом якби зовсім не відбилась від рук, довідаюсь на вихідні, дорогою згадуватиму перші свої від’їзди на навчання, страх екзаменів, гуртожитку, міста, загубленості, війни, котра здавалась невідворотньою поодаль від отчого дому — і диво дивне, той ляк; бо гроза вмивала літньо паруючу черепицю, бо в смертельному мулі заковізло рубіновооке огниво, бо наказувала не рвати полуниць, бо газета від радіації настренчила моркв’яний сік, горенько, хоча б малу вберегти, і жаль історика гнівного, відхрестився, закляв? зваблива туга катує і збрид чоловічий пах; дурні бояться старіти; тільки б тоді вигасла ця кортячка, цей кропив’яний сором на литках, ці погляди, ці побачення, цей доторк перстня, цей холод щипців для аборту, це наслання, це посміховисько і нема ради мені, стидомирній. Минули площу, на дні освітленого фонтану поет помітив розсипи срібних кругляків; воістину доля вготувала на пиво! по лікоть засукав сорочку, ліг грудьми на бетон, загріб декілька пляшкових корків і пожбурив ними на сонних голубів; царство злидноти, так наколотися, смерть графоманам! Лікар і журналіст, спільно гортаючи записника, подалися до телефону; подзвоним в общагу медсестер і впадемо на дармовий спиртик, слухай, один колега статейку зліпив про гіпноз, друканете? Кедебіст насилу втримував задерикуватого кооператора від залицянь до перехожих, а вільною рукою зупиняв для лесбіянок таксі; Ніна серце мала на лікаря, — привів до людей, які одчепно звертали на мене увагу, — щоб доказати себе, шіпнула поетові: почитайте щось справжнє. Поет, розгублений після випадку з лжесрібляками, з іудинської зради летючої води, одмахнувся спроквола; вони вибрели на скошений газон — і вільгість трав’яної січки під липами, і сплеск голубиніх крил над пам’ятником великого блукальця, і над майданом тугі, танцівливі, просвічені ліхтарями панчохи мошви, і змовницька тиша, що відбила від компанії, і три кола вальсу під магнітофонні співи з будинку культури, і заздрісні позирки безвусих ще мореманчиків, і розлуння каблуків по вимитій дощем бруківці, і легкий туман довкола, — згойднули відвертість: тобі далеко? — куди кивнеш — мені за площу — завсіди такий суворий? — якраз навпаки — як сказати, там розсипав перли, а тута мовчиш, мов обітницю наклав на себе, — признайся, що лікар підіслав по мою душу — дурненький, дурні обоє, дуркомани сліпі, дурбаси, подуріли геть чисто всі, придурочні!