Постаті двох сестер стрункі, легкі, рухи сповнені таємничих чарів і такі неквапно величні, що при наближенні до них серця молодиків тремтять од несвідомої жаги. Від сестер Рефуджіо і Мерседес віє чарами, як віє пахощами від магнолій та лілей. Обличчя у них ніжні, шкіра прозора, хоч і забарвлена легким рум'янцем, наче відблиском вранішньої зорі, а звабливі, чорні з поволокою, очі дивляться невинно й ніжно. Завинуті складчастою мусліновою тканиною, сидять вони в закиданій квітами колясці такі чисті, спокійні й прекрасні, що, здається, самі не відають про свою вроду. Анагейм дивиться на них, пожирає їх очима, пишається ними й обожнює їх. Яка ж то мусить бути та Дженні, коли хоче здобути над ними перемогу? Правда, газета Saturday Weekly Reuven[2] писала, що коли мала Дженні підніметься на самий верх жердини, яка спирається на потужне плече Орсо, коли вчепиться за перекладину, зависнувши над землею в смертельній небезпеці, коли розкине руки й почне, мов метелик, мигтіти в повітрі,— в цирку западає така тиша, що не тільки очі, а й серця глядачів з тремтінням стежать за кожним рухом дівчинки. "Хто хоч раз бачив її на жердині або на коні,— закінчувала газета,— той ніколи не забуде її, бо навіть найвидатніший художник на світі, містер Гарвей із Сан-Франциско, котрий розмальовував Палас-Отель, неспроможний був би намалювати нічого подібного".
Скептична або закохана в сестер Бімпа анагеймська молодь вважає, що це перебільшення, проте все це виясниться аж увечері. Тим часом рух коло цирку збільшується щохвилини. З довгих дощаних сараїв, що оточують брезентовий цирк, чути рик левів і слона; вчепившись за кільця, прикріплені знадвору до сараїв, щосили верещать папуги; мавпи гойдаються на власних хвостах або передражнюють публіку, що товпиться за канатами, протягненими навколо сараїв. Нарешті з головного сарая виїжджає процесія, мета якої — остаточно зачудувати публіку. На чолі процесії котиться, величезний фургон, запряжений шестериком коней з плюмажами на головах. Кучери у формі французьких поштарів правлять кіньми із сідел. На фургоні стоять клітки з левами, а в кожній клітці сидить "леді" з оливковою гілкою в руці. За фургоном крокує слон, накритий килимом, з баштою на спині і з лучниками в башті. Сурмлять сурми, ричать леви, ляскають бичі,— словом, весь караван, мов процесія казкових чудовиськ, із шумом і громом посувається вперед. Та це ще не все: за слоном котиться схожа на орган машина з димарем, як у локомотива, і виграє парою, а власне, пронизливо вищить і висвистує Yankee Doodle. Інколи пара затримується в димарі, і тоді в нього виходить звичайний свист, що, однак, не зменшує ентузіазму юрби, котра, слухаючи цю свистячу "парову" пісню, шаленіє від захвату: американці кричать "ура!", німці — hoch!, мексіканці — eviva!, а кагуїли ревуть од задоволення, наче дикі тварини, на яких напав ґедзь.
Юрба тягнеться за возами, місце коло цирку порожніє, папуги перестають верещати, мавпи перекидатись. Але the greatest atraction не бере участі в процесії. На фургонах нема ні "незрівнянного маестро бича", ні "непереможного Орсо", ні "повітряного ангела Дженні". Всі вони не покажуться до вечора, щоб справити більше враження. Директор ховається десь у сараї або заглядає до кас, де сидять його негри й вишкіряють до публіки білі зуби,— заглядає і сердиться. А Орсо з Дженні в цей час повинні провадити репетицію в цирку. Під полотняним його дахом панує тиша й морок. В глибині, де здіймались одна над одною лави, було майже темно, лише трохи світла, що проникає крізь полотняний дах, падає на посипану піском і тирсою арену. В цьому тьмяному, процідженому крізь полотно світлі видно коня, що самотньо стоїть біля бар'єра. Гладкий кінь, видно, нудьгує, одганяє хвостом мух і мотає, наскільки йому дозволяє повід, притягненою до грудей головою. Поступово очі починають розрізняти й інші предмети: на арені лежить жердина, на якій Орсо звичайно носить Дженні, та кілька обручів, заклеєних тонким папером, крізь які Дженні має скакати,— але все це безладно кинуте, тому напівосвітлена арена й зовсім темний цирк справляють враження пустки з давно позабиваними вікнами. Освітлені де-не-де ряди лавок, що здіймаються вгору, здаються руїнами; кінь з опущеною головою не оживляє картини.
Де ж Орсо і Дженні? Крізь шпарину в полотні проникає одна смужка світла, в якій крутяться й вирують порошинки; вона падає золотою плямою на задні ряди. Пляма посувається згідно з рухом сонця й нарешті освітлює Орсо та Дженні.
Орсо сидить на лавці, поруч із ним — Дженні. Її прекрасне дитяче личко притулилось до плеча атлета, а рука обвила його шию і звисає на друге плече. Очі дівчинки дивляться вгору, наче вона уважно слухає товариша, що схилився над нею й раз у раз киває головою, ніби щось їй розтлумачує. їх можна б узяти за пару закоханих, але ні: обтягнені блідо-рожевим трико ніжки Дженні не дістають до землі й зовсім по-дитячому гойдаються в повітрі, а підняті вгору очі свідчать швидше про увагу і напруження думки, ніж про якесь романтичне почуття. Взагалі Дженні ще дитина, але така чарівна, що, нехай дарує нам пан Гарвей з Сан-Франциско, котрий розмальовував Палад-Отель,— йому таки важко було б уявити щось подібне. Її маленьке личко справді ангельське. Великі, смутні, голубі очі дивляться серйозно, ніжно й довірливо; темні брови з незрівнянною виразністю вимальовуються на білому, ніби замисленому чолі, а біляве, шовкове, безладно розсипане волосся кидає на нього таку тінь, якої не посоромився б не тільки майстер Гарвей, а й ще один художник, на ім'я Рембрандт. Дівчинка нагадує одночасно і Попелюшку, і Гретхен, а її поза свідчить про те, що вона боязка і потребує опіки.
На цій постаті в стилі Грьоза[3] дивним здається цирковий костюм, що складається з коротенької, гаптованої срібними блискітками газової спіднички, яка не закриває колін, і з рожевого трико. Сидячи в смузі золотого світла, на темному тлі, вона здається якимось прозорим сонячним створінням; стрункість постаті її — цілковита протилежність квадратовій статурі хлопця.
Орсо в тілесному трико здалека здається голим; сонячний промінь добре освітлює його непропорційно широкі плечі, надто опуклі груди, запалий живіт і закороткі порівняно з тулубом ноги. Могутні форми його, здається, недбало вирубані сокирою. Він має всі ознаки циркового атлета, але вони настільки перебільшені, що роблять з нього майже карикатуру. До того ж він негарний. Часом, коли підводить голову, видно риси його обличчя — вони правильні, може, аж занадто правильні, але якісь застиглі й також наче вирубані сокирою. Низьке чоло й чорне, подібне до кінської гриви волосся, що звисає аж на ніс, успадковане, мабуть, від матері-індіанки, надає обличчю похмурого і грізного виразу. Він схожий водночас і на бика, і на ведмедя, і є ніби уособленням страшної та злої сили. Він і справді недобрий. Коли Дженні проходить повз кінські станки, благородні тварини повертають голови, дивляться на неї розумними очима і стиха іржуть, немов хочуть сказати: How do you do, darling?[4] але побачивши Opco, вони аж присідають від страху. Він замкнений у собі, дражливий і похмурий. Негри пана Гірша, що виконують у цирку обов'язки конюхів, клоунів, співаків та канатохідців, не терплять Орсо й докучають йому, як тільки можуть; він метис, тож вони мають його за ніщо й одверто виявляють свою зневагу. Директор, правду кажучи, не дуже ризикує, ставлячи сто доларів проти кожного, хто його поборе; він ненавидить Орсо і водночас боїться, як приборкувач звірів, наприклад, боїться лева,— тобто шмагає його при кожній нагоді.