Останні дні осені для невеликого міста Анагейм у Південній Каліфорнії — дні розваг і святкувань. На той час кінчається збирання винограду, і місто повниться юрбами робочого люду. Нема нічого мальовничішого за цю юрбу, що складається частково з мексіканців, а головним чином з індіанців племені кагуїла, які прибувають на заробітки аж із диких гір Сан-Бернардіно, з глибини країни. Всі вони розташовуються на вулицях та базарних майданах, або так званих "лотах", де сплять під наметами або й просто під голим небом, завжди в цю пору погідним. Гарне це місто, оточене купами евкаліптів, рицинусів та перцьових дерев, вирує й галасує, немов ярмарок, являючи дивний контраст з глибокою й суворою тишею порослої кактусами пустині, що починається одразу за виноградниками. Вечорами, коли сліпучий диск сонця поринає в океан, а на рожевому небі з'являються також рожеві ключі диких гусей, качок, пеліканів, чайок та журавлів, що тисячами летять з гір до океану, в місті запалюються вогнища і починається гуляння. Музики-негри виляскують кастаньєтами, біля кожного вогнища чути звуки бубна й воркітливий рокіт банджо: мексиканці танцюють на розстелених пончо своє улюблене болеро; індіанці вторують їм, тримаючи в руках довгі білі палиці "кіоте" або вигукуючи: Eviva![1] Вогнища, в які підкидають червоне дерево, тріщать і стріляють іскрами, а в їх кривавому відблиску видно танцюючі постаті й місцевих колоністів, що стоять навколо з своїми гарними жінками та дочками і спостерігають забаву.
Але день, коли ноги індіанців видушують останнє гроно винограду, ще урочистіший. В цей день з Лос-Анджелеса приїжджає мандрівний цирк німця пана Гірша зі своїм звіринцем, що складається з мавп, пум, африканських левів, одного слона і кільканадцяти здитинілих від старості папуг.
І кагуїли віддають свої останні песо, яких вони ще не встигли пропити, щоб побачити не так звірів — їх у Сан-Бернардіно не бракує,— як циркових акторок, борців, клоунів та всякі циркові дива, що здаються їм "великою медициною", тобто чародійством, можливим тільки з допомогою надприродних сил.
Та коли б хтось подумав, що цирк пана Гірша є принадою лише для індіанців, китайців і негрів, той стягнув би на себе його справедливий і — далебі! — небезпечний гнів. Навпаки, коли в Анагеймі з'являється цирк пана Гірша, сюди з'їжджаються не тільки навколишні фермери, а й жителі поблизьких містечок — Вестмінстера, Оранжа та Лос-Нієтоса. Тоді Помаранчева вулиця буває так захаращена бричками й візками, що нею трудно пройти. Сюди збирається все без винятку "великопанське" товариство. Молоденькі стрункі міс із білявими гривками на лобі, сидячи на передках возів, правлять кіньми й весело щебечуть та шкірять зубки; іспанські сеньйорити з Лос-Нієтоса кидають довгі, млосні погляди з-під тюлевих вуалей; навколишні заміжні дами гордо спираються на руки своїх засмаглих фермерів, усе вбрання яких складається зі старого капелюха, репсових штанів та фланелевої сорочки з розхристаним коміром.
Всі ці люди голосно вітаються, перегукуються, пильно оглядають одне одного, наскільки модно хто одягнений, і потихеньку одне одного судять.
Поміж заквітчаними возами, що нагадують величезні букети, гарцюють на мустангах молодики і, перехиляючися з високих мексиканських сідел, крадькома зазирають під дівочі капелюшки. Напівдикі коні, налякані гамором і гуком, поводять налитими кров'ю очима, стають гопки й іржуть, але хвацькі вершники не звертають на це уваги.
Всі говорять про the greatest attraction, тобто про подробиці вечірньої вистави, яка своєю пишністю має перевершити все досі ними бачене. І дійсно, величезні афіші сповіщають про справжні чудеса. Сам директор Гірш, "маестро бича", виступить з найлютішим з усіх знаних досі африканських левів. За програмою, лев кидається на директора, єдиним захистом якого буде бич. Але це звичайне знаряддя перетворюється в чудодійних руках (завжди згідно з програмою) на вогненний меч і щит. Кінець того бича кусатиме, як гримуча змія, мигтітиме, як блискавка, вражатиме, як грім, і триматиме на певній віддалі страховище, яке даремно буде метатися й кидатись на артиста. Та це ще не все: шістнадцятирічний Орсо, "американський Геркулес", син білого й індіанки, носитиме на собі шестеро людей, по троє на кожному плечі; крім того, дирекція обіцяє кожному, "незалежно від кольору шкіри", сто доларів, хто поборе юного атлета. По Анагейму ходить поголос, ніби з гір Сан-Бернардіно навмисне прибув боротися з Орсо славний своєю силою та безстрашний мисливець Грізлі-Кіллер (убивця ведмедів), котрий, відколи існує Каліфорнія, першим наважився вийти з ножем і сокирою проти сірого ведмедя.
Можлива перемога "вбивці ведмедів" над шістнадцятирічним цирковим атлетом збуджує до краю уми всіх жителів Анагейма чоловічої статі, бо якщо Орсо, який досі кидав на землю найдужчих янкі від Атлантичного до Тихого океану, буде переможений, то безсмертна слава окриє всю Каліфорнію. Уми жінок не менше збуджені наступним номером програми: той самий могутній Орсо носитиме на тридцятифутовій жердині маленьку Дженні, "чудо світу", про яку афіша сповіщає, що вона найкраща дівчина, яка жила на землі "від початку християнської ери". Незважаючи на те, що Дженні тільки тринадцять років, директор так само обіцяє сто доларів кожній дівчині, "незалежно від кольору шкіри", яка насмілиться змагатися красою з "повітряним ангелом". Всі міс з Анагейма та його околиць, від дорослих до малих, читаючи цей пункт програми, зневажливо копилили губи й казали, що негідно дівчині з порядної сім'ї ставати на таке змагання. Проте кожна з них ладна була скоріш віддати своє крісло-гойдалку, ніж не піти на вечірню виставу та не побачити тієї малої суперниці, в красу якої, зрештою, в порівнянні, наприклад, з красою сестер Бімпа, жодна не вірить. Дві сестри Бімпа, старша — Рефуджіо й менша — Мерседес, недбало сидячи в чудесному фаетоні, якраз читають афішу. На прекрасних їх обличчях не видно ніякого хвилювання, хоч вони й почувають, що очі всіх жителів Анагейма в цю хвилину дивляться на них ніби з благанням врятувати честь цілої округи і в той же час з патріотичною гордістю та певністю, що над ці дві каліфорнійські квітки нема кращих у всіх горах та каньйонах країни. Ох і гарні ж сестри Рефуджіо й Мерседес! Недарма в жилах їхніх пливе чиста кастильська кров, про що їхня мати невпинно нагадує, демонструючи погорду до всіх кольорових, а також і до світловолосих.