– Ну й правильно зробила, – сказав Микола Миколайович. – Я на твоєму місці теж більше йому не повірив би.
– Дідусю, я подумала, відчула, що коли він до мене доторкнеться, то це буде так боляче, ніби вогнем. Не могла я далі стояти з ним жодної хвилини, і не знала, куди мені йти, і не хотіла нікого бачити… Пішла через чагарі до річки, знайшла старого перевернутого човна, залізла під нього й довго сиділа на холодному й мокрому піску.
– Плакала? – запитав Микола Миколайович.
– Угу, – відповіла Ленка. – На мокрому піску сліз не видно.
– А я тоді геть усе оббігав. Думав: куди зникла дівка?
– Я чула, як ти мене кликав, але я не могла вилізти. Може, я звідти ніколи не вилізла б, коли б до мене не вповз песик. Жалюгідний такий, гірший за мене. Він став лизати мені руки, і я зрозуміла, що він голодний. Отож я вилізла, привела його додому й погодувала.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
– Наступного ранку треба було йти до школи. Канікули закінчилися. Але я сходила додому до Маргарити, дізналася, що вона не приїхала, й не пішла.
Цілий день я просиділа на пристані, дивилася на річку й підстерігала Маргариту. В мене просто очі стомилися від глядіння; прибула одна "Ракета", потім друга, а Маргарити не було та й не було.
Потім я її побачила – світле пальто нарозхрист, під ним весільна сукня, та сама, яку вона облила шампанським. Я мов навіжена кинулася їй назустріч: "Мар-га-ри-то Іванівно!" – наздогнала, схопила за руку.
Вона оглянулась… і виявилася не Маргариток".
Потім нарешті я побачила справжню Маргариту.
Спершу на берег сплигнув чоловік. Він простягнув комусь руку… І з'явилася Маргарита. Вона зійшла з катера, мов королева з роззолоченого трону. Гарна-гарна, вона у сто разів стала гарніша за цей тиждень.
Я дивилася на них, а вони йшли на крутий берег сходами: попереду Маргарита, позаду її чоловік з чемоданом, – і усміхалася до них. Я здалеку помахала Маргариті рукою.
Вони були вже зовсім близько від мене. Я чула, як Маргарита запитала в свого чоловіка, чи не важко йому нести чемодан, а він відповів, що йому не важко, але не цікаво, краще він поніс би на руках її, Маргариту. Вона засміялася. І я засміялася й знову помахала їй рукою, але вони чомусь пройшли повз мене.
Я очманіла: адже я стояла зовсім поруч; але потім здогадалася, що вони просто мене не помітили. Дивилися одне на одного й нічого навкруги не бачили. Я перегнала їх і поволі пішла назустріч…
Тепер вони йшли поруч. Він тримав її під руку й щось шепотів їй на вухо. А вона нахилилася до нього й уважно слухала й усміхалася. Ну, звісно ж, вони знову пройшли повз мене й не помітили.
Так я й провела їх аж додому.
Наступного ранку я таки прийшла до школи. Навмисно ввійшла до класу після дзвінка, слідом за Маргаритою.
Коли я з'явилася в дверях, усі повернули голови в мій бік, немов заводні ляльки. Хтось невидимий смикнув вірьовочку, і вони одночасно повернулися: майнуло до смерті перелякане Димчине обличчя, єхидне – Шмакової, суворе – Залізної Кнопки… А я втупилася в Маргариту.
"Здрастуйте, кажу, Маргарито Іванівно".
А сама чекаю, тремчу, що вона зараз запитає про бойкот. А я їй відповім: "Ви не мене запитуйте, а їх…" Це я так заздалегідь придумала відповідь. І почнеться…
А Маргарита мені:
"Здрастуй, здрастуй, Безсольцева… Чому ти розпочинаєш нову чверть із запізнення? Негарно. Проходь", – і схилилася до журналу.
Я підійшла впритул до учительского столу й зупинилася, чекала, коли вона подавиться на мене.
Нарешті вона звела очі, побачила, що я стою, й запитала:
"Ти щось хочеш сказати?.."
"Я вас так чекала, Маргарито Іванівно", – відповіла я.
"Мене? – здивувалася Маргарита. – Спасибі. Але… чого це раптом?" І, не дочекавшись відповіді, вона підвелася, підійшла до вікна і помахала комусь рукою.
Всі дівчата миттю це помітили і кинулися до вікна.
"Чоловік, чоловік, чоловік", – полинуло класом.
"Маргарито Іванівно, – проспівала Шмакова, – там ваш чоловік сидить на лаві?"
"Так, – відповіла Маргарита. – Мій чоловік".
"Як цікаво, – знову проспівала Шмакова. – А ви нас з ним познайомите?"
"Познайомлю". Маргарита хотіла стримати усмішку, та губи не слухалися її– вони самі заусміхалися.
А я дивилася на неї, дивилася…
"А тепер, каже, візьмімося до діла. – Маргарита перехопила мій погляд. – Ти чого втупилась у мене, Безсольцева?.. Хіба я так змінилася?.."
"Ні, не змінилися… Просто я радію, що ви приїхали", – відповіла я.
Вона мовчала, на обличчі її уже з'явилося нетерпіння – ото, думає, дурка з привітом, причепилася.
А я своєї:
"Ви коли від'їздили, сказали нам: "Ось я повернусь!.." Останні слова я майже вигукнула.
"Тоді я на вас розсердилася", – сказала Маргарита.
Я радісно закивала головою: ну, думаю, почалося…
"А тепер, – Маргарита весело змахнула рукою, – вас уже й так покарано, а хто давнє пом'яне, той лиха не мине!.. – вона засміялася. – Сідай, Безсольцева, на своє місце й розпочнемо навчання".
"Я не сяду!" – вигукнула я.
Маргарита звела брови дугою: мовляв, що це ще за вибрики?
"Я ЇДУ звідси, кажу, назавжди. Просто зайшла попрощатися".
Подивилася на всіх – отже, все-таки вони мене перемогли. – Однаково, подумала, ніколи нічого не скажу сама. Але від цього мені стало сумно. Так хотілося справедливості, а її не було! І щоб не заревти перед ними, вибігла з класу.
"Безсольцева, почекай!" – покликала мене Маргарита.
Проте я не стала її чекати. А навіщо мені було її чекати, коли вони не схотіли в усьому розібратися, коли Димка зрадив мене сто разів і коли я вирішила поїхати геть… Дідусю! Ти ж бачиш, я все витерпіла, все-все!..
– Ти молодець, – сказав Микола Миколайович.
– Вогнище витримала, – вела далі Ленка. – Думала, дочекаюся Маргарити, і настане справедливість. А вона повернулась – і нічого не пам'ятає.
– Заміж вийшла, – сказав Микола Миколайович. – Від щастя геть про все забула.
– А хіба так можна? – запитала Ленка.
– Бідні, бідні люди!.. – Микола Миколайович замовк і прислухався до веселої музики, що й досі долинала від дому Сомових. – Бідні люди!.. Щиро тобі скажу, Олено, мені їх шкода. Вони потім плакатимуть.
– Тільки не Залізна Кнопка і не її дружки, – відповіла Ленка.