"Навіщо?" – злякався він.
"Я хочу зробити зачіску!.. А то все коси та коси.." "Це ти здорово придумала, – зрадів він. – Ходімо. Я тебе проведу".
І ми на очах у Свєтки розвернулись і побігли в місто.
– Ну, а Димка що ж? – майже скрикнув Микола Миколайович. – Він що-небудь сказав про ваших однокласників?
– Чого ти кричиш?-відповіла Ленка. – Звісно… Сказав. Тобто він нічого не сказав… Він тільки заспокоївся.
– Заспокоївся? – перепитав Микола Миколайович. – Яка радість!
– Заспокоївся, – кивнула Ленка, як і до того не помічаючи єхидства Миколи Миколайовича.
"Розумієш, – каже він мені, – я подумав, що вони мені не повірять, коли я зараз одразу признаюся. Скажуть, що я просто тебе виручаю, їх треба підготувати. Краще я зроблю це без тебе. – Він поглянув на мене. – А ти як гадаєш?" – Ну-ну! – сказав Микола Миколайович. – Це вже зовсім цікаво. Що ж ти йому відповіла?
"Я такої ж думки!" – сказала я.
– Дотепна відповідь, – сказав Микола Миколайович. – Ну, а він же що?
– Він був тихий-тихий! Спокійний-спокійний… На мою думку, йому здорово сподобалися мої слова. А я тоді дуже ньому зраділа – отже, я знову, вже вкотре, допомогла йому.
– Нічого собі – тихий-тихий, – раптом обурився Микола Миколайович. – Тебе, розумієш, б'ють, колошматять, а він – анічичирк?!
Він був такий обурений, що навіть підхопився, пробігся по кімнаті й застогнав.
– А чого ти регочеш? – Ленка уважно подивилася на Миколу Миколайовича.
– Я регочу?!-відповів Микола Миколайович. – Я ридаю, до твого відома. Який тихий… Тихісінький хлопчик!.. Цяця! Але з ним будь насторожі. Я це відчуваю! А то він, так і дивись, горло переріже.
– Ти мене засуджуєш за те, що я пожаліла Димку, бо він… зрадник? – запитала Ленка.
– Пробачати – будь ласка!.. Але ж не зрадників, – відповів Микола Миколайович. – Особисто я не люблю негідників.
– Але ж ти сам казав, що треба бути милосердним! – вигукнула Ленка.
– Казав! Казав! – знову скрикнув Микола Миколайович. – І ніколи цього не зречуся! Але ти вважаєш себе милосердною тільки тому, що тобі шкода негідника?.. Це ж смішно!
– Він не негідник! Не негідник! Він тоді ще не був негідником!.. – відказала Ленка і перейшла на шепіт: – Я тоді не могла інакше… Я рада, що допомогла йому…
– А чому ж ти тоді від'їжджаєш? – запитав Микола Миколайович.
Ленка поглянула на нього, наче миша, загнана в пастку. Проте Микола Миколайович так розходився, що вже не міг зупинитися.
– Та ніяка ти не милосердна! Ти тільки Димці усе пробачаєш!.. А решті?..
– А решта вредні! – вигукнула Ленка. – Злі! Вони вовки та лиси – ось хто вони такі! Коли б не вони, то він давно признався б.
– А я не вірю, що у вашому класі всі вредні!-сказав Микола Миколайович. – Бути цього не може.
– Не віриш? – Ленка розлючено глянула на Миколу Миколайовича.
– Не вірю! – твердо відповів той.
Тепер вони стояли одне проти одного, обоє з палаючими від гніву очима, немовби ладні битися. Микола Миколайович наступав на Ленку, а та відступала, поки не вперлася спиною в стінку, – дідусь їй не вірить, і це її приголомшило!
– Не віриш? – тихо перепитала вона й звела на нього очі, ще сподіваючись, що не знайде в його особі підтвердження тих слів, які він вимовив.
Микола Миколайович у відчаї похитав головою: "Не вірю", хоч уже ладен був відмовитися від власних слів од жалощів до неї. А з іншого боку, як йому було діяти? Підтакувати їй у всьому? А до чого ж усе це її привело б? Та ще побігла б до цього малого негідника й пробачила б йому! Саме так, підтакувати теж не можна – має бути чітка позиція. І взагалі що таке "підтакувати" – це ж догідництво?.. Ні, таке не за його звичаєм.
– Вони всі гади на один манір! – скрикнула Ленка. – Ти в цьому швидко пересвідчишся!
– Ніколи не повірю! – Очі в Миколи Миколайовича стали жорстокими й холодними, а рубець на щоці спалахнув блискучою білою смугою. – Ніколи!
– Ти з ними у згоді! Нічого не знаєш і вже проти мене! – вся зіщулилася в клубок Ленка. – Не хочу тебе бачити!.. Поїду геть! Поїду! – І кинулася бігти.
Микола Миколайович кинувся за нею, наздогнав її і вхопив за плече. Думав, що вона почне вириватися, а вона повернулася до нього, і обличчя її, яке щойно було у найяскравішому вогні, зробилося дитинним, прекрасним, немовби їй усього років вісім. Тільки в очах відбувалася мученицька робота – вона про щось напружено думала.
– Ну давай-но заспокоїмося. – Микола Миколайович ніжно пригорнув її до грудей, погладив теплу потилицю. – Ти ж у нас молодчина! – Повів рукою по тоненькій шиї, і це боляче вдарило його. Шия в неї була мов соломинка. – Сядьмо… – Він потягнув за собою Ленку, що пручалася, і всадовив її на диван. – І ти мені все до ладу розповіси, як було далі. Обіцяю не перебивати, а то й насправді я зроблю якісь передчасні висновки… – Він обійняв її, поклавши долоню на гостру кісточку її плеча, і міцно стис. – Хоч я своїх слів і не зрікаюся.
Ленка мовчала.
– Знаєш, мабуть, я поставлю чайник. – Микола Миколайович підвівся. – Вип'ємо чаю. Як каже моя знайома, дуже весела бабуся: "Помічаю, що від чаю багато користі я маю!"
Проте Ленка твердо зупинила його:
– Не хочу чаю!
Микола Миколайович поглянув на неї.
– І розповідати далі не буду, – і вийшла до сусідньої кімнати.
А Микола Миколайович, незважаючи на весь свій похмурий настрій, подумав про Ленку, що вона надзвичайна людина – яка пристрасть, який потяг до справедливості. Як він її у багато чому розуміє. Справді: яке їхало, таке й здибало. І збентежився: йому стало незручно, що він так думав про самого себе.
Щоправда, радів Микола Миколайович передчасно. Ленка, хоч і не втекла з дому, хоч і промовила з ним кілька слів після їхньої бурхливої суперечки, проте потім умостилася з ногами на дивані, причаїлася в куточку й замовкла надовго.
Микола Миколайович жартував, загравав з нею, розповідав різні смішні пригоди – нічого не допомагало. Тоді він тяжко зітхнув, одяг робочу куртку і взявся до повсякденних справ, уважаючи, що в роботі й настрій поліпшиться.
Микола Миколайович приніс з двору оберемок дров і кинув їх з розмаху на підлогу, чого ніколи досі не робив. Поліна загуркотіли, падаючи одне на одне, й розітнули на мить неймовірно гнітючу тишу.