– Як тимурівці! – захихотів Валька.
І Ленка теж захоплено зареготала: їй сподобалося, що Димка такий меткий.
А він уже командував, щоб виходили з класу по двоє. І перший кинувся до дверей. За ним – Ленка. Вона навіть когось відштовхнула, щоб не відстати від Димки.
І тої миті їм у спину вдарив різкий голос Миронової:
– А я в кіно не піду!
– Ти? – перепитав Димка.
– Так, – відповіла Миронова.
– Гляньте, вона проти всіх! – здивувався Димка.
– Проти всіх! – очі Миронової зблиснули.
– А якщо ми тебе відлупцюємо? – запитав Валька.
– Спробуйте, – відповіла Миронова й гордо сіла на своїй парті.
Усі якось одразу примовкли – ніхто не наважувався здійняти руку на Миронову. А Димка раптом засміявся, і Ленка слідом за ним, хоча й не знала, чого він сміється. І багато хто ще засміявся, з надією дивлячись на Димку. Недаремно ж він сміявся. Видно, знайшов вихід із становища.
– А сила в нас навіщо, Кудлатий? – запитав Димка.
– Сила – це головне! – захоплено відповів Кудлатий, підняв Залізну Кнопку на руки й під загальний регіт виніс із класу.
Ленка злякано глянула на Миколу Миколайовича.
Вона щоразу отак злякано поглядала на нього, коли шукала допомоги й підтримки, коли згадувала що-небудь таке, що тепер їй здавалося жахливим. Несміливий швидкий погляд її неспокійних очей говорив Миколі Миколайовичу: яка ж я дурна, нікчемна й жалюгідна… На обличчі в Лени знову жила ні на що не схожа, тільки їй єдиній притаманна, тільки їй єдиній надана усмішка, Ленчина усмішка, яка зараз просила за все пробачення.
А тим часом події розгорнулися трохи інакше, аніж про це знала Ленка.
Річ у тім, що Шмакова й Попов не пішли разом з усіма в кіно, а залишились у класі. Вони причаїлися за шафою з приладами, а коли всі побігли, вийшли із криївки.
І ще на вчительському столі стояла скарбничка, яку забув Димка.
Шмакова, пританцьовуючи, ходила поміж партами – в неї був гарний настрій. А Попов, як завжди, не зводив з неї очей.
– Дивись, Димка забув свою скриню з коштовностями, – Шмакова підняла скарбничку. – Важка. Коли б у мене було стільки монет, я купила б собі колечко. – Вона покрутила рукою, ніби її палець уже прикрашало жадане колечко.
– А я купив би мотоцикл і два шоломи, – бовкнув Попов.
– Невже два? – запитала кокетливо Шмакова. – Навіщо?… –Хоча їй було цілком ясно, чому Попов мріяв про два шоломи.
Попов зніяковів, але не відповів.
– А чому ми не пішли у кіно? – запитав він, намагаючися змінити тему розмови.
– Я не пішла тому, що не захотіла, – сказала Шмакова.
– А я як ти, – засміявся Попов.
– Послухай, Попов… То навіщо ти хотів купити два шоломи? – Вона відчувала над ним свою владу, і їй подобалося ним командувати.
Попов спаленів.
– Ну? – владно запитала Шмакова. – Ну чого ти тягнеш?
– Я…я… – видушив Попов, насмілившись признатися, і раптом він почув чиїсь рятівні кроки й прошепотів: – Хтось іде!
Шмакова орієнтувалася відразу.
– Ховайся!-звеліла вона Попову, й сама залізла під парту.
Попов утиснувся поруч неї.
До класу ввійшла Маргарита Іванівна, здивовано поглянула на дошку – від її оголошення лишився тільки підпис, дві літери: "М. І.".
Вона поволі стерла їх.
– Ми вже перетнули шкільне подвір'я, – розповідала Лена, – коли Димка спохопився, що забув скарбничку.
"Гроші забувати не можна, – сказав Валька. – А то їх можуть тю-тю!"
"Я збігаю!" – захоплено вигукнула я, рвонулася, перечепилася ногою за ногу, гепнулася об асфальт і розбила коліно до крові.
"От нездара, – сказав Димка. – Чекайте на мене за рогом", – і побіг до школи.
"Не догодила", – хихикнув Валька.
"А мені не боляче!" – сказала я на зло Вальці, хоч від образи та болю мало не заревла.
"Ти піди в медпункт", – запропонувала Залізна Кнопка.
Накульгуючи, я пошкандибала до школи. Хтось засміявся мені навздогін – так я шкандибала, а мені було соромно за мою незграбність, і тому я теж засміялася й зашкутильгала ще дужче, щоб посмішити всіх.
Коли я проходила повз фізичний кабінет, то почула голоси Маргарити й Димки і від жаху зупинилася. Виходить, Димка спіймався.
"Ти чому повернувся сам? – запитала Маргарига. – А де ж решта?"
"Пішли, – відповів Димка. – Адже фізичка захворіла".
"Але я ж вам написала, що буде урок літератури".
"Хіба?.. Хтось, видно, стер".
"Ну ж у Димки й витримка", – подумала я.
"Не "хтось", а ви, – гостро відказала Маргарита, голос у неї став чужий. – Не люблю, коли брешуть".
А Димка їй у відповідь, що й він не любить, коли брешуть.
"Тоді признавайся… Куди всі "злиняли"? Так, здається, ви це називаєте?.."
Димка мовчав.
"Боїшся правду сказати?" – не відчеплювалася Маргарита.
Вона його соромила, соромила, лаяла, лаяла… Спершу, що ми жалюгідні людці. Потім – неблагородні й невдячні. І не розуміємо гарного ставлення й людської турботи. Перед самісіньким від'їздом… Прикро… Так прикро!.. Просто ніж у спину! Ну аж ніяк не чекала… А в самої голос тремтів.
Мені її шкода стало. В неї свято – весілля, а ми їй ніж у спину. А потім у неї голос зміцнів. Не знаю, чим він її доконав. Може, зневажливою посмішкою кутиком рота, – в нього така посмішка.
Одне слово, вона його лаяла, а він терпів доти, доки вона назвала його боягузом.
"Я боягуз? – уперше подав голос Димка, він залунав у моїх вухах. – Я-я-я-я?!" Так він голосно крикнув, так обурився, що вона назвала його боягузом.
Адже він не був боягузом. Ти ж пам'ятаєш, як він у Вальки відбивав собак, як бився з його старшим братом, з Петьком. Про Димку в школі легенди розповідали. Він витягнув з палаючого сарая кота тільки тому, що маленька дівчинка плакала, а це був її кіт. Всі її заспокоювали, а в сарай, звісно, ніхто не ліз… Уявляєш, як він обурився! Він котів з вогню витягав, хоча їх зовсім і не любив, але витягав! А вона йому: "Боягуз, жалюгідний, нікчемний боягуз!"
Димка – горда людина. А вона йому: "Жалюгідний, нікчемний боягуз!" Як ляпаса дала. Навідліг – лясь! І ляскіт по всьому класу.
Я стояла за дверима, а схопилася за щоку, ніби мені дали ляпаса.
Микола Миколайович побачив, як Ленка схопилася за щоку, ніби все це з Димкою сталося щойно, цієї миті, і він не витримав:
– Та я знаю, знаю, що було далі! Знаю. Тобі стало шкода Маргарити. Я тебе наскрізь бачу – ти ж благородна душа, ти вскочила в клас і все їй виклала!..