Опришок

Сторінка 17 з 22

Леопольд фон Захер-Мазох

Вона взяла його люльку, підскочила до печі, швиденько вихопила з вогню жаринку і підпалила вишуканий жовтий тютюн із Чегету, а тоді передала люльку Довбушеві. Однак вона так і згасла у його руках. Він не їв, він не пив, він не курив, а тільки дивився на Дзвінку і лише згодом помітив, що вона з усієї сили дмухає на пальці.

— Що тобі? — запитав.

— Нічого!

— Ти попекла собі пальці, коли припалювала люльку.

— То й що?

— Твоя правда, коли обпалиш собі серце, болить зовсім не так.

— Хто би дурний був палити серце, досить уже й пальця. Але Довбуш узяв її пальці і вклав собі до рота, аби

остудити. Вона не перечила, а коли він за деякий час поцілував її руку, вона навіть бровою не повела.

— Дзвінко, — мовив Довбуш. — Я більше не витримаю.

— Що ти таке кажеш?

— Я б хотів, аби ти стала панею і стояла на сходах свого дому у кацабайці та червоних черевичках, я хотів би бути твоїм слугою, якого б ти могла бити та лаяти.

— Ото було б весело!

— Дзвінко, — продовжував Довбуш, — мені крається серце за тобою, вмирає від спраги, не може напитися твоєю красою. Так сарна не може досхочу напитися зі свіжого джерела, в якому скупалися сонце, місяць та зорі...

— То було б великим гріхом! Подумай про Бога, чоловіче... — мовила молодиця.

— Я думаю про Бога... — зітхнув молодий Довбуш. — Але ми прийшли на світ для гріха, а Бог є на світі, щоби змилосердитися над нами...

— Ну то во ім'я Бога я змилосерджуся над тобою, — мовила Дзвінка і рушила до покою, а Довбуш — за нею.

Вона сіла на скриню, накриту червоним сукном, і простягнула ніжку, як це робить наречена у шлюбну ніч, а відважний Довбуш уклякнув перед нею, скидаючи черевички...

Дзвінка не раз опісля приходила до нас ув гори відвідати Довбуша, на вороному коні, гарно вбрана. Він обдаровував її, мов султан. Ми перешіптувалися між собою, що добром це не скінчиться, що жінка із золотаво-рудим волоссям не хто інша, як летавиця, вона обплутала Довбуша золотими сітями, накинувши їх йому на плечі; вона — летюча зірка, шо манить його у бездонне провалля.

Дехто застерігав Довбуша, але він не зважав на них.

Він часто приходив до Дзвінки, а коли знав, що Штефан удома, то брав із собою нас і дівчат, приходили гарні молодиці з Космача, і ми танцювали. Євреї фали на басі, сопілці та цимбалах.

Штефан почав приглядатися до того, чого раніше не помічав. Він чув, як його жінка виспівувала коло печі. Він чув; як вона в саду, під зеленим склепінням фасолиння, закликала місяць, сонце та вітер, котрий чеше гори, привітати милого; і Штефан тільки хитав головою; аби привітати його не конче кликати місяць, і під його ногами не росли троянди. То шо ж то було?

І знову якось вона заспівали тужну пісню про коханого, а коли Штефан глипнув на неї з-під лоба не надто вдоволено, запитала:

— Хіба тобі не подобається пісня?

— Мені не подобається, — була відповідь.

Цей Штефан швендяв по селі, мов лунатик, кожний радо вступався йому з дороги, бо надто вже близько брав він усе собі до серця. А коли якось його дружина скрикнула уві сні, він одразу ж нахилився до неї, сподіваючись, що вона якимось словом зрадить себе. Вона лежала на спині, і її груди, здіймаючись та опускаючись, були схожі на біле шумовиння на гребені хвилі. Вона важко дихала. Урешті промовила: "Я кохаю тебе. Ходи до мене, мій друже!" А коли Штефан нахилився над нею, обвила його шию руками й зітхнула: "Довбуше! Соколе мій!" і поцілувала Штефана, та поцілунок той був, наче укус гадюки. Тепер Штефан знав усе. Він тихо вийшов надвір і гірко заплакав.

Дзвінка пишалася, мов пава, бо хоробрий Довбуш, перед яким тремтів увесь світ, скидав і одягав їй червоні черевички, — тепер у неї були червоні черевички, мов у якоїсь графині. Вона кохала Довбуша, але вона була жінкою. їй шкода було Штефана. Якось, коли Довбуш подався зі своїми товаришами геть з її господи, вона бачила, як Штефан стиснув кулаки і крикнув йому навздогін: "А щоб тебе понесло горами, а кости твої розкидало серед скель!" Однієї суботи вона заходилася коло Штефана, помила йому голову, зачесала кучері. Штефан не пручався, усе дозволив робити із собою, сидів, мов вирізьблений з дерева ідол, мов дерев'яний кльоцок. Може, він оживе, якщо його скубнути за волосся, подумала собі Дзвінка, і шарпнула гребенем. Штефан, наче й не чув.

— Я смикнула за волосся, — мовила вона. — Тобі заболіло?

— Та що мені там волосся, якщо мені рвуть серце із грудей!

— Хто ж тобі рве серце?

— Ти!

— Та що ти кажеш, любчику! Як я можу тобі таке робити?

— Ти мені невірна, жінко!

— З ким же я тобі зраджую?

— З Довбушем. Чи, може, гадаєш, я сліпий?

— Та шо ти верзеш! — вигукнула гордовита жінка розлючено, бо їй залежало на власній честі. — Може, тобі присягнути?

— Присягнися, якщо можеш!

— Присягаюся, шо я тобі вірна, чоловіче!

— Присягнися на своїй душі, а не на камені! — крикнув Штефан і висмикнув камінь їй з-за пояса.12

Дзвінка смертельно зблідла.

— Присягай тепер. Вона мовчала.

— Упіймав я тебе на брехні?

— Добре, твоя правда, — безстрашно відказала гордовита жінка. — Ти змусив мене сказати правду, то й насолоджуйся нею, хоч якою гіркою вона є, ковтни її і вдусися. Так, я, твоя дружина, люблю Довбуша, і щоразу, коли тебе немає вдома, ми чудово проводимо час. Тепер тобі легше?

— Дай мені космацької'соли,13 жінко! Це порятує нас обох, — попросив Штефан.

Дзвінка пересмикнула плечима.

— Нащо? Ти й так мені не страшний. Не дай Боже, я запідозрю тебе у чомусь лихому... Варто мені мовити лиш слово, і тебе запхають головою у мурашину купу або розіпнуть на моїх же воротях. Але я тебе не боюся.

— Кажу тобі, жінко, шо застрелю Довбуша.

— Не зможеш, твоя куля навіть не поранить його. А опришки пов'яжуть тебе, і ти вмреш у важких муках.

— Нехай, зате ти не будеш мати мене за боягуза, — відказав Штефан.

— Ось таким ти мені подобаєшся, — мовила Дзвінка і сказала чисту правду. — Я люблю мужніх чоловіків! Зараз ти говориш, мов справжній опришок. Якби ти завжди був таким мужнім, я б ніколи не дозволила Довбушеві зняти з мене постоли. Ах! Якщо б ти зумів убити того, кого жодна куля не бере, оце було би!.. Але ти не годен цього зробити.