— Чого ти? Ксеню! Не плач.
Обіймав її пружне тепле тіло, чув на руках гарячі сльози. "Хіба так можна прикидатися?" — подумав. "А може, зі страху?" — майнула одразу ж і друга думка.
Спитав:
— Виходиш заміж?
Вона ще міцніше притулилась до його грудей.
— Ти сам казав...
— Правда, казав.
Підвела голову, хотіла побачити вираз його очей. Але в темряві нічого не побачила.
— Розлюбив, віддаєш іншому, сам штовхнув,— заговорила крізь сльози.—Я вірила тобі, як богу, молилась на тебе, вичікувала довгими ночами, а ти... Чи, може, знов яку панну знайшов?
Опришки відійшли, і тільки Іван стояв поблизу, сховавшись за стовбуром бука, щоб в разі чого бути напоготові. Слухав, не пропускаючи ні одного слова.
— Дурне говориш, Ксеню,— промовив з серцем Довбуш.— Ніколи я ніякої панни не шукав і не мав. Моя панна — гостра шабля, яку я здобув у бою і з якою не розлучаюсь. Тебе полюбив, хоч не мав, мабуть, права любити. Стаючи на такий шлях, на який я став, треба прощатись і з домівкою, і з любов'ю. А я не мав сили з усім цим враз покінчити. Прожили ми з тобою кілька років, і бачу, що любов ця вкорочує тобі віку. Ні вдова ти, ні заміжня жінка. І все то через мене. Занадто люблю тебе, щоб дозволити тобі довше отак поневірятись. Тому й сказав тобі правду, сказав, що чоловіком законним не зможу тобі ніколи стати і тобі треба виходити заміж. Тільки скажи ж мені... скажи, чому за Степана? Невже не могла знайти іншого?
— Хіба я знаю?
— Може, хто силував? Дзвінка мовчала.
— Чого ж мовчиш?
— Хочу, щоб ти і далі приходив,— промовила ледве чутно.
Ця відповідь перевернула йому душу. Почав осипати поцілунками гаряче личко, знову зривалися йому з уст солодкі слова кохання, обіцяв любити вічно, до смерті.
Іван Рахівський усе те чув і бачив. Чекав, що буде далі. Розумів, що тепер жінка може зробити з отаманом, що схоче. Ось зараз вона запросить його до хати. Так і сталося. Звала, шепотіла щось, обіцяла. Але Довбуш ще вагався.
— Ходи, милий,— просила, тулячись до його грудей,— нема нікого, не бійся.
— Я не боюсь, але...
— Чому ж не йдеш?
Іван Рахівський вийшов із-за дерева:
— Панові отаману туди йти не можна,— сказав різко.
Несподівана його поява розлютила Довбуша. Рядовий опришок вдруге нав'язує йому свою волю.
— Це ж чому? ^ спитав хрипко.
— Там засідка!
Ці два слова поставили на своє місце всі думки і почуття, Довбуш опам'ятався.
— Звідки ти знаєш? — уже спокійно спитав Івана.
Той розповів, що бачив якогось чоловіка. Він не може заприсягнути, що йому не привиділось. Але ж таки бачив!
— Хто це міг бути? — повернувся Довбуш до Дзвінки.
— Не знаю.
— Степан? Може, й він.
Раптом почувся шелест і кроки. Закричала сова. Це йшов Пугач. Він умів дивовижно наслідувати голос сови. За ним поспішав Мир.
Пугач доповів, що оседок Дзвінки оточили вояки — чоловік десять-дванадцять.
— Ось бачте, — сказав Рахівський.
— А ти до хати запрошувала...— тихо сказав Довбуш.
Ксеня розплакалась.
— Що я винна? — ридала ревне.— Я зі Степаном не бачилась і не знала, що він задумав.
— І ти не знала, що він на мене ніж точить?
— Звідки мені було знати?
— Не говорив тобі?
— Ніколи.
— Іди додому. По дорозі подавай голос, щоб смоля-ки тебе, бува, не прийняли за опришка.
— А ти йдеш?
— Іду.
— Не поцілуєш?
— Ні. Не знаю, хто ти для мене, Але дізнаюсь.., Іди!
Дзвінка зникла в пітьмі.
Цієї ночі опришки не вступили в бій із смоляками. Заважала темрява. Довбуш наказав іти за ним ключем, тримаючись за топірці одне одного. По кільканадцяти хвилинах вивів їх з лісу.
Повіяло простором. Посвітлішало. Люди вільніше зітхнули, але йшли мовчки. Були потомлені і злі на отамана за те, що водив їх так далеко тільки для того, аби побачитися з бабою. Кожен думав про це, але ніхто не наважувався сказати вголос.
Довбуш почував свою провину. На недовгій зупинці раптом сказав:
— Певно, дивуєтесь, що я в такий світ вів вас тільки на те, щоб самому побачитися з любаскою. З бабою я мусив побачитись. Не ходив я до неї в хату, не ховався від вас. Бо ж не тільки для власної втіхи мав її побачити. Думав я йти туди сам-один. Але маю щирих друзів, які забажали мене супроводжувати. А решта ж вас добровільно приєдналась до гурту. Так було?
— Так, так! — закивали головами побратими. Отже, нарікати вам нема чого?
— Та ми не нарікаємо.
— Не нарікаєте, а думаєте недобре... А я довідався на цей раз багато. Переконався, що Дзвінці вірити вже не можна, і це для мене не лише боляче, але й дуже важливо. В її хаті готують пани пастку для мене. Степана примусили з нею оженитись, а її застрашили і приневолили вийти за нього.
— Чи говорила вам? — спитав Мир.
— Не говорила, але не договорювала. З того недоговореного все й видно.
Ніколи ще старі опришки не бачили отамана таким одвертим і таким розжалобленим. Видно, дорого йому коштувала ота правда, що її пізнав сьогодні.
Нарешті озвався Пугач. Довго збирався з духом і таки сказав, що думав:
— Гріш їй ціна, отамане! Таку бабу не шкода б і повісити.
Більше не промовив і слова. Це був один з найвір-ніших і найхоробріших побратимів. Довбуш рахувався з його думкою.
— Може, й так, Даниле, може, й так! — повільно й важко вимовив він.
Спочивали опришки покотом. Утома взяла своє. Вже засипали, коли раптом в боці Жаб'я зачервоніло небо.
— Глянь, отамане, — стрепенувся Пугач. Довбуш встав, хлопці позривалися з місць.
— Що таке?
— Десь горить,— заспокоїв Пугач. — Спочивайте.
— Криворівня або Ясенів,—здогадувались опришки.
— Робота Бойчука,— спокійно сказав Довбуш.
А заграва на небі все ширшала. Видно, палав фільварок з усіма будівлями. Це Бойчук зі своїм загоном чинив правосуддя над панами.
І знову настав важкий для опришків час — осінь. Прийшла вона цього року швидко, несподівано. З другої половини жовтня полили дощі, і здавалось, кінця їм не буде. Ранками і вечорами димилися гори, а вдень ходили по небу важкі олов'яно-сірі хмари і сипали, сипали на мокру землю свої невичерпні запаси непотрібної землі вологи. Гнило в стіжках сіно. Мерзла і ниділа на полонинах худоба. Гуцули поглядали на небо і молили бога, захованого в тих хмарах, про милосердя. Але коли то боги слухали людей!