Ксеня підвела голову. Довбуш вийняв з-за череса разок дорогого намиста із перлів і другий з великих золотих дукатів. Поклав на стіл.
— Тепер давай руку.
Вона простягла руку, і він надів їй на один палець золоту обручку, а на другий — перстень.
— Це тобі як шлюбна зі мною обручка,— сказав, надіваючи обручку,— а перстень і намисто — подарунок на весілля зі Степаном. Хай вони тобі приносять щастя.
Звичайно, Дзвінка не могла знати, яке казкове дістала в подарунок багатство...
У двері тихо постукав і за мить увійшов Фока. Несміливо розглянувся по хаті.
— Може б, нам уже і йти, ватажку,— сказав тихо. Довбуш одразу ж і встав з лави.
— Вірно, брате, перед нами ще далека дорога.
— Як же я вас випущу голодних? — забідкалася Дзвінка.
— Голодних — не страшно, аби тільки живих,— невесело пожартував Фока.
— Ти, Фоко, щось не такий вже зі мною, як колись... Чи забув мене? Розлюбив? — тихо сказала Дзвінка.
Фока опустив очі, але одразу ж і підняв їх на Дзвінку, пильно глянув на неї.
— А вам треба, щоб я любив вас? — спитав визивно. Дзвінка не сподівалася такого питання, та й Довбуш
змішався.
— Я завжди дорожила твоєю... дружбою,— промовила Дзвінка. Хотіла сказати "любов'ю", але затнулася на цьому слові і сказала "дружбою".
— А їх любов'ю дорожите? — спитав хлопець, кивнувши у бік Довбуша.
— Дорожу, Фоко, дорожу, голубе.
— А заміж віддаєтесь за Степана?
По цій мові він одвернувся і пішов до дверей.
— Фоко! — крикнула Дзвінка, але хлопець уже був за дверима.
За хвилину, попрощавшись із Дзвінкою, вийшов і Довбуш.
Осінь надходила швидкими кроками. Трава на полонині пожовкла. З усієї маржини тільки кози ще добували собі поживу на своїх згарах. Але ж то така худоба, що їсть усяке, чого інша і в рот не візьме. Коза обгризатиме кору й на сухій деревині, не погребує сухою галузкою, а пройде байдуже мимо зеленої травички.
Юрчик добре вивчив козячі звичаї, навіть пісню про своїх кіз склав:
Ой ви кози, мої кози, Де мені вас пасти? Усі ріки поздувало, Треба мости класти.
І справді, після останніх дощів потоки перетворилися на бурхливі ріки. Минули погідні літні ранки, коли на тлі чистого синього неба так чітко вимальовуються гострі скелі й лагідні схили зелених верхів. Тепер усе частіше вкривала полонини біла негура, крізь яку й на десять кроків перед собою нічого не видно.
Одного дня вранці прийшли у Федорову стаю мі-шанники. Прийшли на "розлучінє", по свою маржину. Воли й корови мішанник має право забрати, коли сам захоче, а по вівці приходить, коли ватаг покличе. Причому завжди у святковий день. Такий день якраз і настав. Ватаг запросив усіх гостей перед стаю і почав "читати" зі свого "реваша" К
— Котрий має в мене двадцять овець? •—Я,— почувся голос з гурту.
— А які твої знаменєта? 2
— Різані вуха.
— Розлучай!
Мішанник іде в кошару і відбирає свої вівці. Тоді другий, третій.
Коли вже всі по черзі відібрали свої вівці, почалось прощання з ватагом і пастухами.
— Дєкуємо вам, пане ватаг, та й вам, ґречні вівчарики та гайдеї, що-сте так файно маржинку пасли та скорому нам надбали.
1 Р е в а ш — палиця з пам'ятними позначками.
2 Знаменєта — мітки.
Скидали свої заяложені крисані і кланялись у пояс не лише ватагові й вівчарям, а й тій полонині, яка вигодувала їх худобу. Віддавали чолом тим чудовим горам, вкритим лісами, що від дитинства милували їхні очі, що ростили їх і годували,— горам, без яких гуцул не мислить собі життя.
Попрощавшись та наговоривши ватагові й пастухам багато хороших слів і побажань, задоволені селяни погнали свою худобу на доли. Ватаг і пастухи зосталися з маржиною депутата. Такий був звичай. Для цієї худоби ватаг полишив ще на закуску невеличкі, не дуже збиті худобою ділянки паші. На цих ділянках можна було ще деякий час пасти. Крім того, хотів згодувати частину заготовленого на весну сіна, бо мав його цього року багато. Сіно для майбутньої весни заготовлялося на полонинах обов'язково. Бо хто знає, яка вона буде? Буває, що навесні сніг укриє полонину овечкам по коліна, і на той важкий час сіно доконче треба мати.
І ще була одна причина того, що Штола вирішив затриматись на полонині. Чекав опришків. Було домовлено з Довбушем, що той забере частину Дідушкової худоби собі на зимівлю. Після розправи зі старим Діду-шком Довбуш попередив про це його сина. Іван Дідушок від природи не був таким жадібним, як його батько, то й не дуже це переживав.
Одначе справи обернулися так, що молодий Дідушок не зазнав взагалі ніяких втрат. Довбуш не прийшов по товар.
Не знаючи, що у нього трапилось, Штола довго чекав його на полонині. Нарешті почалися нічні приморозки.
Одного разу Штола вночі заглянув до Юринги перевірити, чи не спить старий.
— Я не те що спати, всидіти від холоду не можу,— сказав нічник. — Пора нам додому, пора. Так ми всю худобу поморозимо.
— Не поморозимо,— заспокоював ватаг.
— Не кажіть,— не погоджувався старий.— Якби не ватра, я й сам замерз би, правду кажу. А коліна мені від холоду так ниють, що й ради не можу дати.
Старий говорив правду. Ночі ставали щораз холодніші. Але не в цьому була головна причина того, що він рвався додому. Скучав за молодою дружиною. Скучав і ревнував. Після того як "заприсягнув" її, заспокоївся на деякий час. Але преміювання вівчарів не давали забути того, що сталося. За цілу ніч чого вже, бувало, не передумає...
— Ось що, бадю Миколо,— почав Штола.— Ви ходили з опришками, знаєте їхні порядки, і я їх знаю. Довбуш хоче взяти з Дідушкового ботею1 овець на зиму. Може, й пару корів. Обіцяв, що прийде або пришле своїх хлопців. Як же я можу його обманути?
— То правда,— сказав Юринга.— На зиму м'ясо опришкам доконче треба. Але вони вже не прийдуть,— помовчавши, знову заговорив він.— Раз не прийшли до приморозків, значить, вже не прийдуть. Довбуш має розум! Він знає, що у нас йому небезпечно, то і боїться, мабуть, пастки.
По двох днях після цієї розмови Штола велів збиратися. В стоїщі зранку почався рух. Пастухи носили вівцям і коровам сіно, помагали ватагові в стаї: мили молочний посуд, казани, відра, коновки, миски, цебри, бербениці. Ватаг складав скором, за який мав відзвітуватися перед молодим господарем.