Недарма закоханий в неї і Фока. Недарма не дає їй спокою Степан Дзвінчук. Вона його терпіти не може, і говорить йому про це, і просить, щоб не бив ніг своїх даремно. А він все ходить, та просить, та погоджується на все, навіть бути... другим, тільки б вийшла за нього.
Але не проміняє вона ясного сокола на понуру сову — Степана. Той Степан і старший за неї мало, не вдвічі. Запевняє, бач, що Довбуш з нею жити не буде. Але вона не вірить. А ще він каже, що не годиться такій жінці, як вона, красуні, ґаздині багатій, бути лю-баскою. Хай собі говорить,, що хоче! Його, Степановою, любаскою таки соромно бути, а Довбушевою — честь. Та вона ж і не любаска, а справжня жінка. Бо вони лише одне одного знають і люблять. Тільки що не вінчані попами...
Одного разу Дзвінка сиділа біля вікна і мріяла. Уявляла себе у веселій, світлій хатині, побудованій в недоступних скелях на Чорногорі. Вона прикрасить світлиці килимами, що він, її милий, приноситиме з Угорщини, Молдови, Польщі, килимами, які красувалися до того в княжих палатах. Вистелить підлогу ведмежими шкурами, а ліжко, на якому спатимуть,— дорогими ліжниками та пуховими подушками... Він ходитиме у походи на панів, а вона чекатиме й зустрічатиме його, свого дорогого мужа...
Під вагою чудових мрій її гарна голівка почала клонитися долу у напівсні... Раптом вона здригнулася й опам'яталась.
А що ж тоді станеться з її груником, з її хатиною, з її ґаздівством? Що станеться з її коровою, овечками? Таж тільки вона вийде з дому, як усе розкрадуть, а хату спалять. Адже ворогів вона має" немало, люди заздрісні на її статки, на її незалежне становище. Ні-ні, не треба палаців у горах, ні світлиці, килимами обвішаної, ні підлоги, шкурами встеленої. Оця хата наймиліша їй у світі, бо тут вона зросла у батька, тут, у цій хаті, зазнала перших розкошів кохання. Треба щоб Довбуш спустився' до неї зі своїх гір, а не їй туди йти. Треба доконче, інакше... Вона хоче пригрозити хоч у думці, що розлюбить його, коли не покине свого небезпечного ремесла,, але боїться навіть подумати про таке. Як би вона жила без Олекси? Він, він її захист і оборона, вона здалека чує його сильну руку, якої так бояться вороги. Ні, нізащо вона від нього не відмовиться, нгза?що!.. Треба зробити, щоб Олекса вернув до мирного життя. Доконче треба. Але як його умовити? Вона знов поринула у думи. Міркувала і так і сяк, і нічого придумати не могла. Була чарівна в своїй задумі, і коли лице її лолум'яніло, а очі загорались, і коли блідла й очі гасли, як сонце, що на нього набігла випадкова хмарка.
Мало було імовірного в тому, що Довбуш погодиться осісти на її ґаздівстві. А міг би. Бо ж невразливий для ворожої кулі. Це було його найбільшою принадою в її очах. Пишалася тим, що він інакший, ніж усі смертні, що на ньому печать бога чи чорта. Степан переконував її, що це неправда. Ходив до попа питати, чи є така сила, яка зробила б людину невразливою до куль. І піп сказав, що нема такої сили на світі, що всі люди, в тому числі і Довбуш, смертні і перед кулею його не зробить невразливим ні замовлення, ні чарівне зілля. Але Дзвінка не вірила. Не вірила ні Степанові, ні попові. Адже вони обидва ненавиділи Довбуша.
Вирішила при першій же зустрічі спитати Олексу. Але коли це —буде? І чи є щось на світі важче від чекання! Уже кілька ночей вона довго заснути не може. І удень отак, як зараз, думки не дають спокою. Вони породжують сумніви, а ті доводять мало не до божевілля. Чому не йде? Чи забув про неї, із чорними хлопцями по горах гуляючи? Раніше часто приходив. А що взимку буде? І де він цю зиму зимуватиме? І коли ж його потому чекати? З ким коротати довгі ночі? Ні, ні, все це вона мусить вияснити! Тільки б швидше прийшов!
Раз у раз згадувала Фоку. Куди ж і цей знов заподівся? Завжди був її розрадою. Невже з Довбушем опришкує? А може, вмер? Може, вбили? Він же такий кволий, слабенький. "А як він любив мене,— тепло усміхається вона в темряві.— Готовий був життя віддати. Так, як він, беззавітно, ніхто не любитиме..."
Може, за те любив, що вона ніколи не насміхалася з нього, приймала як рідного, як дорогого гостя, радилася як з найкращим другом, рахувалась з його порадами, залюбки слухала його гру на флоярі, особливо коли вигравав тужні мелодії, що їх сам і складав. Може, за це він любив її, а може, за те, що її просто було важко не полюбити. Мабуть, не було кращої на всю Гу-цульщину,
Хіба не часто так буває в житті, що подумаєш про людину, а вона вже й на порозі? Недарма й прислів'я народ створив: "Про вовка помовка, а вовк суне".
У двері хтось тихо постукав. Сонце давно повернуло на вечір, і в хаті було майже поночі, але Дзвінка ще не світила світла — не хотілось уставати. Так гарно мріялось... І враз — стук у двері, тихий, несміливий. Підійшла до дверей, спитала тихо:
— Хто?
— Я, Ксеню.
Пізнала голос Фоки, зраділа страшенно.
— Голубчику мій! Я ж тільки-но про тебе думала! Відчинила двері, дрижачими руками обняла хлопця,
поцілувала, а він, як та дитина, притулився головою до ЇЇ грудей і заплакав з радощів — так стужився за нею.
— Ти сам? Розповідай же, де Олекса, що з ним, чого не приходить? Чого вас так довго не було?
— А у вас тут безпечно? — раптом спитав він.
— Не знаю. Досі мене не чіпали, наче забули, а яка в них думка зараз — хто може знати. Та кажи ж, де Олекса, що з ним?! Я ж так скучила...
— Він сам те скаже,— почувся голос у сінях, і в світлицю увійшов Довбуш. Як недавно Фока припав до грудей Дзвінчиних, так тепер вона впала з риданням на груди Довбушеві.
Довго не могли розплести обіймів.
— Посидиш хоч трохи? — було її першим питанням.
— Ая, сідай і ти, поговоримо,— промовив Довбуш і оглянувся: — А де ж Фока?
Дзвінка повела очима по хаті.
— Справді, де ж він?
Фоки вже не було. Як тільки Довбуш зайшов до хати, він вислизнув у двері, стояв біля хати, оберігаючи спокій отамана.
— Друг мій вірний,— сказав сердечно Довбуш.— Пішов вартувати, щоб чого злого не сталось. Пам'ятаєш, того разу, це ж він передбачив небезпеку. Мудрий! Має розум пророка...
— Чи надовго ж прийшов, Лесику? — перебила Дзвінка.— Ми ж так давно не бачились, я так уже скучила, і так багато треба тобі сказати.