— Не страшно,— сказав він.— Чого прибули?
— Охороняти весілля.
"Скільки ж то він має грошей, коли може оплатити двадцять солдатів і офіцера тільки за охорону весілля!" — подумав отаман.
— Кажуть, що він півроку готувався,— наче у відповідь на його думки, промовив Палій.— А гостей з'їха-лося не тільки з усієї Галичини, але й з Польщі і, відай, з України.
— Де ж усі помістяться? — цікавились опришки.
— Побудовано нашвидкуруч бараки для приїжджих,
— Чи самі євреї на тому весіллі, чи, може, й пани? — спитав Довбуш.
— Є пани з Косова, з Кут, є і ще звідкись. Багато наїхало шляхтичів.
Довбуш усе зважував, обмірковував.
— А де розмістив вояків? — спитав по хвилині.
— Стоять по хатах, на квартирах. У панському будинку тільки їхній командир і два вояки на сторожі.
Тепер Довбуш шкодував, що розділив свій загін на три групи. Як би зараз придалися вони тут усі! Яке багатство можна було винести звідси! Цими грішми можна б обділити три села! Почав собі дорікати. Стільки часу даремно морочився з отією княгинею, а не бачив, що робиться в найближчих селах.
— Чули, хлопці, що наш побратим Палій розповів? — звернувся він до товаришів, що тісним кільцем обступили розвідника.— То як ви скажете? Чи підемо на Ясенів, чи повернемо на гору Стіг?
— Підемо на Ясенів! — гукнули опришки. І заговорили, перебиваючи один одного:
— Підемо, куди поведеш нас!
— Підемо хоч на Ясенів, хоч на саму Коломию, хоч на край світу!
— Дякую вам файно, братики,— промовив Довбуш.— Думаю, що ми з тими вояками справимось. Не таких бачили. Вони нас не сподіваються, і це головне. Налетимо орлами. Треба щоб господар і гості не спам'яталися, єк заскочимо в хату: заберемо всі гроші — і в гори. Як не буде з їхнього боку спротиву — не убивати нікого. Особливо молодих. З них ще можуть бути люди. Але коли б хто з господарів або гостей зчинив опір або, боронь боже, убив кого з нас — дозволяю спалити все дотла, а з гістьми, з офіцером і Гедалієм дозволяю робити, що схочете. Вам, Даниле,— звернувся до Пугача,—дам повну волю. Тепер порадимось, що хто з вас має робити.
За якісь півгодини опришки рушили в село.
Здалека почули музику, що линула з відкритих вікон великого будинку під горою.
Будинок Гедалі був побудований на зразок панських палаців, розкиданих по великих селах Покуття, Будував його відомий в той час архітектор у стилі або, точніше, з натяком на стиль ренесанс. Мав колони з капітелями, пов'язаними в дуги.
Але всередині все було по-маломістечковому, без найменшого смаку.
Перед будинком було велике подвір'я, вимощене камінними плитами. Тут зараз танцювала єврейська молодь і гуртувались бідніші гості, що не мали доступу в покої. Подвір'я освітлювалося смолоскипами, а кімнати — багатими люстрами з безліччю свічок. Але завдяки снопам світла з вікон у дворі теж було дуже видно. Увесь він, із тимчасовими бараками, лежав перед опришками, мов на долоні. Бачили, що там повно людей. Врізавшись у цей натовп, можна було погубити багато не винних. А то ж була переважно біднота, яку не допустили до покоїв.
— Іти нам туди зараз ніяк не виходить,— сказав, зваживши усе це, Довбуш. — Треба чекати ранку.
— А вранці що? — спитав нетерпеливо Пугач.
— А вранці побачимо.— Довбушеві не хотілося говорити. В голові визрівав план дій. Подумавши хвилину, сказав: — Зараз пошлемо двох хлопців у розвідку. Піде Палій, який уже бував там, і Іван Бойчук. Завдання вам таке,— звернувся він до них,— Вистежити точно, що зараз роблять вояки і скільки їх. Коли погасять смолоскипи і втихне музика, слідкувати за ними, куди підуть відпочивати, скільки їх стане на варту біля дому, хто з гостей на ніч залишиться в домі.
Розвідники пішли. Почалося важке, напружене чекання. Недарма існує в народі приказка, що нема гірше, як чекати і наздоганяти. Довбуш залишався спокійним. Вірив в успіх. Обличчя його в темряві не було видно, але його спокій відчули усі, як відчувається невидимий спокій ночі. Він передався поступово і решті опришків. У ногах отамана примостився Фока. Він дрижав, як дрижать від холоду маленькі діти.
— Вже скоро, Фоко,— сказав Довбуш ласкаво, як батько.
— Пустили б мене в розвідку... Я пройшов би там, де не пройде інший. Мене ніхто не знає,— раптом сказав хлопець.
Довбуш аж стрепенувся. Як же це він не здогадався раніше? Та кращого ж розвідника і придумати важко!
— Ще не пізно,— сказав радо.— Зараз і підеш.
— Я їх дожену,— вигукнув Фока, зриваючись на ноги,— а не дожену, то там з ними зв'яжуся. А вже я все висліджу, все, що ви їм сказали! Мене назад не ждіть. Як тільки наші повернуться і скажуть, що можна йти,— рушайте. Я там на вас чекатиму.
Опришки повеселішали. Щось наче підказувало їм, що ось тепер, напевно, вже все удасться. Фоку поважали. До його порад прислухалися навіть такі, як Пугач.
У напруженому чеканні минуло ще години зо дві. В домі Гедалі почали один по одному гаснути вогні, втихла музика. Подвір'я спустіло.
Нарешті повернулись розвідники. Розповіли, що бачили.
— Військо стоїть на квартирах у селі. А при домі постійно лише двоє вояків. Офіцер ночуватиме в головному будинку. Там він і мешкає. На весілля приїхало багато довколишньої шляхти і панства — переважно господареві боржники. Зараз вони всі ще за столом. Вечерю закінчено, але не все ще випито. Напоїв всіляких — ріка. Як тільки вояки розійдуться по квартирах, Фока відчинить ворота. Взагалі, коли б не він, було б важко про все це дізнатися. Він, непомітний, як дитина, пролазив у всі діри. Був у кухні, був у бараку для гостей, випрошував у них гроші, вдавав дурника. Його обдаровували, ніхто нічого не підозрівав. А тим часом він вивідував усе, що треба. Двоє вояків стоять на варті у різних місцях. їх легко буде зняти поодинці. За це берусь я і Бойчук,— доповідав Палій.
— Коли можна буде обійтися...— почав Довбуш.
— Без убивства...— Палій вже знав, що казатиме Довбуш.— Постараємось. Хоч вони, пане отамане, нас не пожаліли б.
— Вони на службі,— сказав Бойчук.
— Але могли б теж не вбивати,— промовив
Довбуш.— Вони всього-на-всього на службі в короля і панів, а ми на службі в народу. Пам'ятаєте, як про це Фока говорив? Наша служба старша... Ну, то як, готові, хлопці? — закінчив він.