Після наради командирів рушили опришки трьома шляхами на доли.
Не минуло й трьох днів від початку походу, як залунали постріли в різних кінцях округи, зачервоніло небо від заграв. Опришки давали про себе знати. Загін Івана Рахівського дістав дуже важливе завдання. Мав знищити в селі Борщеві панського управителя, який люто знущався з селян. Ще коли Іван, перебраний старцем, ходив у розвідку по селах, селяни скаржились на того Злотницького. Прийшов цей підпанок до села голий-босий, з самою паличкою в руці. Став на службу у пана, втерся до нього в довіру, а через деякий час зробився страшнішим від самого дідича. Недарма ж кажуть: "Не так пани, як підпанки". Селяни мусили скидати перед ним крисані й цілувати руку. А хто не хотів, того брав на ніч до в'язниці, а на день гнав на свої роботи.
Довбуш давно збирався скарати підпанка, та все було ніколи, заважали інші справи. І аж тепер прийшов на те час.
Злотницький боявся Довбуша, як і кожний пан і підпанок, і тому зробив панський дім, у якому мешкав, неприступною фортецею. Обвів його таким високим, стрімким муром, що за ним і дерев, які росли біля дому, не видно було. Посередині муру, при в'їзді, височіла могутня, кована залізом суцільна брама, що відкривалась тільки для виходу на пасовище і повернення з пасовища худоби. Стерегли її озброєні панські слуги. Зайти у двір непоміченим було просто неможливо, а тим більше зразу кільком людям. Сам Злотницький поза браму тої фортеці майже не виходив з того часу, як власні піддані вже двічі важили на його життя.
"Як же здобути цей двір? — думав Іван. — Взяти штурмом?" При всіх подібних операціях опришки вдень ховалися в лісах, що підходили впритул до сіл, або ж у вірних людей, у хатах та стодолах, і нападали ночами.
Але тут Іван побачив, що і вночі не дасть ради. На допомогу прийшов щасливий випадок. Вранці, в своєму жебрацькому одязі, він підійшов під браму, щоб ознайомитись із обстановкою і обдумати план нападу. Коли він був уже кроків за сто від брами, вона раптом відчинилася, і з неї, тиснучись і штовхаючись, ринуло велике стадо: корови, потім вівці. Як та ріка, що з ревінням пробивається крізь тіснину в скелях і, минувши її, розливається мирно на просторі, так зайняла собою увесь майдан перед брамою панська худоба. За нею вийшли з двора гайдеї, вівчарі, підпасичі, за ними — собаки, і брама зачинилась. Іван став осторонь біля дерева, пропускаючи повз себе худобу. Ось тут йому і спав на думку один план, яким він поспішив поділитись з товаришами, що чекали його в лісі.
До вечора опришки відпочивали в укритті, а як тільки стемніло і людська маржина потяглася з гір до села, почали чекати панської худоби. Ось вона, здіймаючи хмари куряви, показалась на дорозі і пішла в бік двору. За умовою з Іваном Рахівським, пастухи, наблизившись до укриття опришків, голосно загейкали на худобу. Опришки вискочили і змішалися з стадом, здіймаючи своїми ногами ще більшу куряву. І так, закриті завісою пилюки, ховаючись за корів, непомітно увійшли в двір.
Миттю роззброїли вартових біля брами, яка так і лишилась відкритою. Іван з двома товаришами кинулись до покоїв. Пан Злотницький, почувши незвичайний рух у домі, хотів дізнатися, в чому справа, вийшов з кімнати в передпокій і там зіткнувся з опришками. В першу хвилину розгубився так, що втратив мову. Рвонувся назад і хотів замкнути за собою двері. Але Іван своєчасно всунув бартку між одвірком і стулкою дверей. Пан кинувся утікати. Почалася гонитва по кімнатах. Як мисливець за цедобитим звіром, біг Іван Ра-хівський за паном. Ніяк не міг наблизитись так, щоб вистрілити, бо пан, знаючи розташування кімнат у домі, петляв по них, як хотів.
Нарешті він вискочив чорним ходом у двір і вже б і сховався, але там стояв на варті опришок Баюрак. Він почастував утікача барткою по голові — і Злотницький розтягнувся на всю свою довжину на землі.
— Я йому відрубаю голову, ватажку,— сказав Баюрак Іванові Рахівському.
— Твоє діло, рубай,— не перечив той, а сам вернувся у покої.
Тут уже господарювала решта опришків.
— Все цінне, що донесете, забирайте! — скомандував Іван.
І в цю хвилину гримнув постріл.
Жінка Злотницького, яку опришки в спальні загнали в прохід між двома ліжками і на яку більше не звертали уваги, зайняті своїм ділом, дістала з-під подушки чоловікового зарядженого пістоля і пальнула, цілячись в Івана. Та він одхилився, і куля потрапила в його товариша Андрія Лаврова. Андрій упав. Іван кинувся до пані. Уже немолода, огрядна, стояла бліда, розпатлана, грізна, як левиця, готова кинутись на ворога. В руках її ще димив ся пістоль.
— Чого стріляла?! — крикнув люто.— Ми ж тебе не рушили!
— Ви вбили мужа!
— Він давно на те заслужив, суко!
— Тому стріляла, що вас ненавиджу,—додала гордо.
— Повісьте її, на неї шкода пороху й кулі,— наказав Іван.
Пані й не здригнулась.
— Думаєте, проситиму пощади? Не дочекаєтесь. Шкодую, що не маю ще одної кулі, щоб всадити її в твій хамський лоб, щоб...
Говорила до Івана Рахівського, а думала, що розмовляє з Довбушем. Та їй не дали закінчити. Два опришки зірвали мотузку зі штори на вікні, зробили зашморг і задушили її на її ж ліжку.
Розгромивши дім, опришки взяли на топірці пораненого товариша і відійшли в ліс. За спиною в них величезним факелом палав двір.
Погоня з дванадцяти смоляків, що прибули із сусіднього села, не знайшла вже й сліду опришків. Та смо-ляки, зрештою, і не дуже горювали. Зустрітися з опришками в горах, де перевага була б завжди на боці опришків, їм не хотілося. Смоляки пограбували те, що залишилося ще в маєтку пана Злотницького, і подалися додому.
А опришки несли на топірцях пораненого товариша, доки стемніло. В дорозі щораз мінялися, та найдовше ніс товариша Іван Рахівський. Казав, що та куля була призначена для нього. Сама пані призналася.
Увійшли у старий смерековий ліс, і навкруги зробилось темно, як у домовині. Праліс чарівний не тільки вдень, але й уночі. Дерева здаються поснулими. Стоять тихі, величні. Але біля їх підніжжя вирує життя. Мільйони живих істот пробуджуються вночі. З-під покрову чатини вилазять комахи, різноманітні кузьки, жуки, гусениці, черв'яки, виходять на промисел миші, землерийки, їжаки, виходять на пошуки корму і дикі коти, рисі, мишкують лиси, бродять вовки, на деревах позасідали і чатують на здобич сови. І все це живе своїм життям, все це створює своєрідний, неповторний гомін нічного лісу. В такий час незвичній людині у лісі робиться страшно. Але опришки зжилися з лісом і не боялися. Ліс став для них хатою, притулком, сховищем, він став їх храмом і твердинею, а кожне дерево — фортецею.