"Невже не помітив козенят? — подумав Довбуш.— Не може бути, щоб не помітив".
Тільки він подумав це, як орел з'явився з другого боку. Козенята гралися собі, як і раніше. Орел описав у повітрі величезне коло, піднявся трохи вище, застиг на мить, розвернувся і з розгону, мов блискавка, вдарив на одно з козенят.
Не встигло спам'ятатися стадо, як козеня вже пливло в небі у залізних кігтях орла.
Тварини позривалися з місць. Самець став у грізну позу, готовий прийняти бій з ворогом. Але ворога вже не було. Летів у бік лісу, якраз туди, де спочивали опришки. Летів низько, бо козеня важило не менше, ніж він сам, і тягнуло додолу. Людей орел не бачив — вони були закриті від його очей галуззям смерек. Дов-бушева рушниця лежала поруч, як завжди, напоготові. Коли птах був якраз над головою, він вистрілив, і орел із своєю здобиччю упав на землю. Постріл протверезив стадо. Почувши його, тварини поскакали в сторону лісу і зникли в хащах. Від пострілу всі, як один, схопилися й опришки.
— Молодці, хлопці, швидко піднялися,— сказав весело Довбуш.— А я тут одному хижакові не дав пообідати.
Опришки не розуміли.
— Он там, бачите? — показав Довбуш рукою.— Котрий молодший, хай принесе, подивимось на короля птахів.
Побіг Палій і скоро приніс орла з козенятком. Кігті хижака як уп'ялися в тіло безборонної тварини, так і заклякли в ньому. Обоє — хижак і його жертва — були мертві. Палій поклав орла перед Довбушем і сказав:
— Хай так, як оцей орел, гинуть під вашими ногами вороги!
Довбуш переступив через орла і, не звертаючи більше на нього уваги, сказав усім збиратися в дорогу.
Будиночок капелана стояв в огорожі поруч з капличкою —власністю панів Яблоновських. Такі каплички, на хвалу богові, що допомагав панам грабувати бідних людей, будувалися в кожному більшому селі. Тримали пани і своїх капеланів, щоб вчили селян покори і обіцяли за неї царство небесне на тому світі, аби пани могли користуватися царством земним. До таких належав і яворівський капелан. Це був випасений, як кабан, чоловік середнього зросту й віку, з великою лисиною через голову, з чималим м'ясистим носом і товстими хтивими губами.
Він уже спав, коли опришки опинилися в загорожі біля його будинку. Спав безтурботно, в одному ліжку зі своєю служницею, і опришки йому й не снилися. А вони блискавкою з'явились в його опочивальні.
Крига одним сильним порухом ковальського ломика виважив вікно і вскочив у кімнату. Ксьондз не встиг ахнути, як і Довбуш уже був там. За ним влізло ще двоє: Іван Рахівський і Пугач. Палій і Мир лишилися зовні на варті.
Ксьондз і його наймичка дивилися на опришків, і їх спотворені страхом обличчя при світлі лампадки, що горіла перед іконою богоматері, здавалися усміхненими.
Довбуш наказав дівці вставати і йти геть. Засоромлена, вона вхопила спідницю і побігла до кухні одягатись. Пугач пішов за нею.
Опришки засвітили лампу, затулили вікна, і тоді Довбуш приступив до розправи над капеланом. Він сів у глибоке попівське крісло, в якому ксьондз звик дрімати після ситного обіду, сперся на топірець і вивчаючим поглядом втупився у ворога. Ксьондз корчився зі страху під цим поглядом, як вуж, притиснутий вилами до землі. Не був спроможний вимовити й слова.
— Що ж, можете вставати, преподобний отче,—* промовив нарешті Довбуш.
Ксьондз заворушився під ковдрою, але не вставав.
— Ну? — підвищив голос Довбуш.— Я не маю часу чекати!
Ксьондз не вставав. Був червоний, як варений рак, і мовчав.
— Одверніться,— нарешті попросив він.
— А то чого? — засміявся Довбуш.— Стидаєтесь? А дівки не стидались?
Піп дійсно соромився. Він був під ковдрою голий.
Пугач підійшов і зірвав з нього ковдру. Дрижачими руками під зневажливими поглядами опришків ксьондз похапцем натягнув на себе нічну сорочку.
— Більше можете не одягатись, ми скоро підемо, то будете ще досипляти,— сказав Довбуш. — Хочу лише спитати у вас, за що ви мене у неділю з амвона проклинали? Мене, правда, не болить і не свербить прокляття отакого святенника, як ви. Але все ж хочу знати — за що? Я вас не чіпав. Я навіть вам допомагаю, бо коли багатих роблю бідними, то ж їм легше буде дійти до царства небесного.
Опришки зареготали. Ксьондз зблід.
— Я вас не проклинав,— пробелькотів він.
— Іване! — покликав Довбуш.— Проклинав чи ні? Чи, може, це не він?
— Він,— сказав Іван Рахівський.—Я б його на дні пекла пізнав. Не тільки проклинав, а називав злодієм, розбійником, душогубцем і визначив нагороду тому, хто вас зловить.
— Ну, то ж треба заплатити за добре слово. Ану, хлопці, дайте йому, скільки донесе!
Важко описати те, що було після цього. Ксьондзова наймичка, яку закликали до кімнати, щоб дивилась на кару, до кінця днів своїх розказувала по секрету рідним та знайомим, як опришки сповідали ксьондза.
Але всі ці оповідання були блідими в порівнянні з тим, що було справді.
Коли після всього ксьондза поклали на ліжко для продовження сну, звичайно, спиною догори, Пугач попросив Довбуша:
— Ватажку, дозвольте вирізати йому язика. Довбуш усміхнувся, але заперечно похитав головою.
— Я б того язика не брав, тільки встромив би йому в інше місце, — просив Пугач.— Тоді він вже не міг би поскаржитись, що зобидили його.
— Він і так не буде скаржитись і не проклинатиме більше. Чи не так, панотче? — звернувся Довбуш до капелана. Але той не міг відповісти — лише тяжко стогнав.
На горі Стіг зійшлися майже рівночасно всі три групи опришків. Відтепер вона стала головним табором і штабом. Дика і неприступна гора була оточена трохи нижчими, вкритими непрохідним лісом. Це було надійне сховище. Тут опришки мали побудовані ще в минулі роки колиби для житла, комору для складу продуктів, загони для волів і овець, що йшли на харчування товариству. Поповнювали склади, як і маржину, тільки за рахунок багатих орендарів, глитаїв та панських полонин і маєтків. Так останнього разу, після "сповіді" польського капелана, хлопці очистили його льохи від старого угорського вина, якого єгомость був великим любителем, а також від багатих запасів борошна, крупи і всякого м'ясива, яким отець духовний вдоволяв свою грішну плоть.
Наступного ранку після збору на горі відбулась велика нарада. Обговорювали звістку про те, що шляхта звернулася по допомогу до коронного гетьмана Йоси-фа Потоцького і що граф надіслав уже на Покуття великі загони коронних військ.