— Ти обіцяв за мою голову крисаню грошей? Може, даси їх мені живому?
Дідушок лупав очима, але все ще не міг говорити,
— То як? Чекати чи самому пошукати?
— Дам,— видавив з себе нарешті Дідушок.
— Оце добра мова, — похвалив Довбуш. — Тільки давай швидше, чекати нам немає часу!
Дідушок устав, очі його помутніли, наче в божевільного. Ще хотів щось сказати, але язик не повертався в роті. Постояв так, тоді витріщив очі й крикнув:
— Не дам! Не дам!
Довбуш зробив знак, і Крига ударом бартки повалив його на землю. Після кулака Криги важко було підвестись, а вже після удару барткою ніхто ніколи не вставав.
Дідушок розкинув руки і сконав. В кутку біля печі тулилася його жінка, ні жива ні мертва.
— Де гроші? — крикнув до неї Крига.
— Там,— показала вона на підлогу під скринею. Відсунувши скриню, зірвали мостину і під нею, у
високій бляшаній банці, знайшли повно срібних і золотих монет. Ледве підняли ту банку.
— Забирайте людську кривду,— сказав Довбуш.— Ці гроші віддамо бідним.
До кімнати ввели сина Дідушкового, Іванка, який ще не зовсім очуняв після Крижиної науки.
— Ти продав мене, Іванку,— сказав Довбуш.— Тобі б такої кари, як твоєму дєді. Але ти молодий, то, може, ще будеш мудрішим від нього. Я тобі дарую життя, але якби ти захотів воювати зі мною, як твій дєдьо, то не сховаєшся від мене й під землею. Чуєш, Дідушку?
Іванко стояв блідий і мовчав.
— Якщо овець і корів на полонині, де Штола ватагує, не дорахуєшся, молодий ґаздо, то не гани Штолу. Вівці беремо ми. Чуєш, Іванку?
— Чую, отамане,— промовив нарешті молодий Дідушок, і його обличчя ожило: зрозумів, що житиме.
— Гляди не хитруй,— сказав Довбуш.— Про те, що я був у вас в гостях, скажеш панові Яблоновському аж
завтра. Не псуй йому сьогодні радості. Хай полюбується із своєю панею. Хотів я спалити ваш оседок, та шкода мені стало твоєї матері. У неї такі очі, як у моєї неньки, і такі ж спрацьовані руки... Вона, як наймичка, робила у твого батька, хоч була його шлюбною жінкою. Дай хоч ти спочити їй на старість. З цим зоставайтесь у спокою.
Довбуш уклонився старій жінці, що все ще немов закам'яніла стояла зігнута під пічкою, і вийшов із хати. За ним рушили опришки.
За хвилину ватага вже зникла в лісі. Із-за кичери виглянув місяць й освітлював їм дорогу.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Перед стаєю Федора Штоли сиділи біля ватри пастухи і слухали оповідань старого нічника Юринги. Крім пастухів, тут був ще й Фока. Розмова точилася довкола походу Довбуша до Дідушкового оседку. Виправа була небезпечна, в селі стояло багато княжого війська, можливо, й хату Дідушка охороняли жовніри.
Найбільш переживав Фока. Він так поривався йти з отаманом. Але Довбуш не схотів його взяти: був заслабкий. А похід мав бути блискавичний: туди й назад.
І от Фока сидів з усіма біля ватри і слухав оповідання старого Юринги про улюбленого отамана, свого вимріяного героя.
— Довбуш не дався б імити, хоч би того війська було скільки хочеш, — повіствував старий.— В нього стріляй не стріляй — не поможе. В нього груди зачаровані. Від них куля відскочить, як від скелі камінець. А в руці в єднім місці він має таку чарівну силу, що як тим місцем дотулиться до якого замка, то хоч який моцний, а зразу ж відімкнеться. Він якби хотів мати гроші, то мав би їх, май, возами. Але він не потребує для себе. Ґаздівства свого не має і про нього не думає. Гроші Довбушеві потрібні, щоб бідним людям роздавати, бо ж він світ рівняє, ає. Скільки вже наш отаман допоміг бідним, гай-гай! І не злічити! А пани як присмирніли! Бояться Довбуша, ає!
— Не присмирніли ще, діду,— заперечив Фока, що ловив кожне слово старого.— Ні, не присмирніли пани,— повторив він,— То доки княгиня сиділа у колибі в отамана, вони боялися зачіпати опришків. Але тепер, коли вона вже знов у палаці, вони будуть мститися. От спитайте хлопців, що їх виміняли за княгиню. Хай скаже Юра Бендейчук чи Андрись Валя. Вони знають, чули. Добре відають, чим князь дише.
Почувши свої імена, Юра й Андрись стрепенулися, їх усе тут цікавило, до всього придивлялися, прислухалися до розмов. Це ж бо починалося їх нове життя.
Тепер і вони заговорили. Розповіли про те, що собаки у замку далеко дорожче ціняться, ніж люди.
— Коли б не Довбуш і опришки, наші тіла, порз^ба-ні на шматки, клювали б сьогодні ворони, жерли б пси. Страшну кару готував нам князь. Але найбільше скаженіла стара княгиня за свого любаса Псовича. А що вже той для нас готував! Казав, що по краплі цідитиме нашу кров та паси дертиме з наших спин. І він це зробив би. Тепер ми їм будемо платити. Я до смерті мститимусь панам! — запально говорив Юра Бендейчук.
Валя був більш урівноважений і спокійний. Син польських Татр, він слабо володів мовою гуцулів, соромився цього і тому більше мовчав. Мріяв тепер повернутися в рідні гори, які не переставали ввижатися йому уві сні, в рідне село. Там, у долині, в княжім замку, мрія ця була вже майже згасла.
Коли Юра закінчив говорити, він сказав:
— У нас в Татрах був колись славний на всю Польщу розбійник Яносик Нендза. Його також боялись пани. Та не такий був, як Довбуш. Грабував для себе. І жив, мов який князь, і батьки його розкошували награбованим. Довбуш не такий, він не грабує. Довбуш дійсно світ рівняє. Але собі не бере. Я не раз хотів дізнатися, хто він, звідки взявся, хто дав йому таку велику си7у.у, хто дав такий розум? Тепер хочу піти в свою вітчизну, під Татри, і прославити там його ім'я.
— А його вже знають і там,— сказав Юринга.— Його знають словаки, чехи, знають польські гуралі, твої, сину, брати. Знають! Слава його, як пташка, на місці не сидить, а літає по світу. А хто він такий, коли хочеш знати, — я тобі розкажу.
Старий набив люльку, поклав зверху жаринку, посмоктав цибуха, аж щось у ньому зашкварчало, і, випустивши з рота синій димок, почав говорити.
— Наш ватажок жив за своїх дитячих літ у великій бідності. Батько його, Василь Довбуш, землі не мав,
а свою маржинку пас на багацьких полонинах за відробіток. Ростив двох синів — Івана й Олексу. Іван був старший, Олекса — молодший...
Старий замовк, задумався. Зринуло чомусь у пам'яті і власне дитинство, злидні вдома, поневіряння по наймах... І коли заговорив далі про Довбуша, раз у раз губив грань між своїм і його життям. І не всім словам його можна було вірити. Але він був переконаний, що говорить тільки про Олексу Довбуша і що говорить правду.