Снідаючи, Довбуш розказував про новини, почуті на долах у Папуци і Дзвінки. Всіх стурбував Дідушок. Виявляється, вони вже знали звідкілясь про його об'яву. Фока навіть потай сподівався, коли Довбуш подався на доли, що отаман цього разу уб'є Д і душка, і тому слухав Довбушеві розповіді трохи розчаровано.
Але Довбуш не думав когось убивати. "Людська кровця — не водиця, розливати не годиться",— бувало, говорив він. Робив це, лише обороняючи власне життя. Міркував так, що всіх панів все одно не повбиваєш, бо
1 С п у з а — попіл, спузар — пастух, що носить воду, підтримує вогнище.
їх занадто багато. Волів карати спершу легше: забирав гроші, достатки. Так вирішив вчинити і з Дідушком.
— Хочу тебе післати до нього, якщо буде твоя згода,— звернувся до Фоки.
Фока був гордий з такої довіри, аж загорівся. Проте чи упорається він з таким дорученням?
— Ти з самим королем упораєшся, не то що з війтом,— сказав Довбуш.— Я так міркую: ті гроші, що він за мою голову призначив, хай пришле мені живому. А я їм вже тут дам раду, правда?
— Ає, ає, ліпше ніхто не придумає, — притакували слухачі.
— Отже, так і скажеш йому, Фоко, що шапку талярів хай принесе нам, але повну, з чубком. А за те, що взагалі мене зачепив, треба йому ще щось придумати. Ось ми тут зараз поміркуємо.
— Хай би харчів прислав,— порадив Штола,— харчі слід заготовляти зарані, бо потім буде пізно.
— Вірно! — погодився Довбуш і почав підраховувати зі Штолою, скільки чого має прислати Дідушок.
Фока записував усе на дощечці вугликом, і коли вони скінчили, повторив усе з дощечки по написаному.
Дивилися на нього з пошаною і любов'ю, як дивляться батьки на своїх талановитих дітей.
— А знаєш, він мене навчив підписуватись, і возний так не вміє,— тепло всміхнувся Довбуш, звертаючись до Штоли. Тоді знов заговорив до Фоки: — Отож візьми, Фоко, цей топірець на знак того, що послав тебе дійсно я,— подав він Фоці свій дорогий, золотом бляхований топірець.— Дідушок мій топірець знає. Переночуй тут, у Федора, а завтра вдосвіта й у путь! І скажи, що коли замислить шукати захисту в князя, то йому це коштуватиме дорожче, ніж шапка талярів. Тоді це буде коштувати і шапки, і голови. Так йому й скажи!
Фока кивнув.
— Іще одно,— додав отаман.— Коли б хотів тебе скривдити, то так само, як би мене скривдив. Це йому скажеш на самому початку.
Довбуш саме скінчив говорити, коли старий пес, якому таки вдалося заснути, зірвався і, люто гавкаючи, помчав на дорогу під лісом.
Довбуш і Штола, вихопивши пістолі, вийшли із стаї. На дорозі з усіх сил оборонявся від собаки якийсь не-
знайомець. Фока відразу пізнав панського лакея Блоху. Був він без зброї, тільки з костуром в руці. Штола відкликав собаку, і переляканий Блоха підійшов до стаї.
На гори, до табору Довбушевого, прибували все нові люди й просилися в опришки. Утікали з різних сіл. Хто від кари буками, хто від голоду, а всі — від панської сваволі. Та не всіх приймав отаман в опришки. З кожним новоприбулим довго розмовляв, кому не зовсім вірив — перевіряв. Коли не підходив йому чоловік, так і казав: іди собі — та й край! Бо приходили й такі, що хотіли легкого хліба.
Прийшов раз на гори й Онищук — сусіда Довбушів. Очам своїм не повірили хлопці, забачивши його. Сам Довбуш не повірив, бо знав його за найсмирнішого чоловіка в селі, що про опришків і слухати боявся. Але коли почули, що трапилося з ним, все стало ясно.
Мав Онищук жінку красуню.
— Любив я її, бо було за що любити,— розповідав сумно,— розумна ж була, вродлива, працьовита. Самі знаєте, що вам казати! Та й знаєте, як жили ми в мирності та любові. Я вітрові не давав на неї подути. Беріг її від важкої роботи, від слабості. Але не вберіг, впала-таки в око Псовичеві. І відтоді трісло те щастя, як банька на воді...
І далі розповів, як унадився панок до хати, як його на панщину гнав, а сам чіплявся до жінки.
— Спершу просив, далі лякав, бив, на панщині знущався. І дійшло до того, що мусила піддатись...
— Піддалась-таки?! — аж сплеснув руками Юринга.
— Але я не піддався! — крикнув люто Онищук і заскреготів зубами, мов жорнами. — Я не піддався! Присягнув криваво помститись! І... помстився...— додав, безнадійно махнувши рукою.
Усі мовчали. Дивувалися, що ж міг зробити цей тихий, смирний чоловік.
— Нагострив я сокиру,— аж затинаючись і дрижачи всім тілом, сказав він глухо,— засів під двірською канцелярією і чекаю... А знав я, що Псович там. Надворі ніч, темно, хоч в око стрель. Чекав я, чекав — утомився. Голова обертом ішла... Чого тільки не передумав! Уже й збирався покинути свою засідку, коли чую голоси... Пізнав я голос мого ворога. Причаївся, не дишу... Рипнули двері...
Онищук знов замовк. Обвів присутніх великими, ви-страшеними очима. На кого падав той погляд, той зразу понурював голову.
— На порозі з'явився чоловік,— заговорив він знову по паузі.— Я розмахнувся, і тільки один крок зробив він з порога — я втопив сокиру по деревище в його груди. А коли упав той чоловік на землю, я почув за собою голос... Псовича.
— Кого ж ти вбив? — аж скрикнув Довбуш.
— Наймита Псовичевого, свого родича, Іванка Зе-ленського з Голов...
Опришки, що сиділи, понахилявшись з цікавості вперед, аж відсахнулися, а хтось аж зойкнув. А Онищук вже швидко-швидко говорив далі:
— Псович завжди перший виходив із канцелярії, а Йванко залишався двері засувати на ніч. Я це не раз бачив... А того разу хитрий пан випустив його першого, неначе прочував щось... І коли я побачив, що вбив не винного,— страх мене огорнув, і страх перед самим собою, великий, нечуваний страх. Усе мені спротивіло зразу: і жінка, і гори, і світ... Залишився тільки страх. Він пригнав мене сюди. Я прибіг до вас, до тебе, отамане, щоб ви допомогли мені помститись. Помщуся — тоді смерть... Але спочатку помсти, помсти!..
Він став на коліна, склав руки, як до молитви, але вже за хвилину зірвався з місця і помчав у ліс, викрикуючи якісь божевільні слова.
Довбуш послав за нещасним двох хлопців.
— Ідіть за ним назирцем,— сказав.— А якщо не очумається, то не бороніть йому знайти собі смерть. Такому тільки смерть порятунок.
— От і помстився! — з жалем зітхнув хтось із опришків.