Темні людські постаті мовчки рухалися поруч з возом. Брязкіт зброї, чорні стіни лісу і зоряна стеля над головою доповнювали картину. І, нарешті, голос... Вона пізнала його відразу — це був голос зухвалого отамана опришків. І зараз він якраз питав про неї. Питав дівчину, що сиділа з нею, чи не опритомніла вона? Отже, вона в полоні у опришків. Але навіщо вони везуть її кудись? Чому не вб'ють одразу? Княгиня Єва знала, що опришки жінок на горах не тримають. Подумала чомусь, що їде з нею Дзвінка, коханка Довбушева, про яку наслухалась так багато, і холодні мурахи пробігли по тілу. Видавалась їй страшнішою, ніж сам Довбуш. Згадалися тортури, нелюдські знущання з опришків, такі звичайні у замку, і вона затряслася від плачу.
А дівчина, що обіймала її, того тільки й чекала. Радісно сповістила отамана, що княгиня опритомніла.
її слова повторили десятки голосів:
— Прокинулась, але плаче...
І не було анітрохи зловтішності в тих голосах, а чулося щире співчуття. Кожний з цих грізних повстанців радий був би заспокоїти жінку, тільки чомусь перед товаришами соромився цього людського почуття. І лише один з них у темряві кинув дотеп:
— Дай їй цицьки, Анничко, хай не плаче!..
Але Анничка й без того давно вже ніжно пестила княгиню Єву і заспокоювала, як мати заплакану дитину.
— Не плачте, панно,— просила тихо,— ніхто вам нічого злого не зробить. Ось мене приставив отаман прислужувати вам.
Стільки ласки було в її голосі, що княгиня Єва на диво швидко заспокоїлась, навіть міцно стиснула руку своїй опікунці.
Поки вийшли з лісу — розвиднілось. Були вже недалеко від Федорового стоїща. В кущах жерепу побачила вози зі зброєю, що прибули сюди годину тому. Біля них стояли вартові з рушницями, а спутані коні паслися в кущах, і здалеку чути було їхній хрумкіт.
— Тепер ми, братчики, не боїмося й тисячі королівського війська,— сказав Довбуш,— тепер ми можемо помірятись із самим королем.
У словах його почувалася така сила, така впевненість, що вірили опришки — так воно і є: коли й з королем зіткнуться, переможуть і його.
До стаї Федора Штоли отаман, з обережності, не заходив. Не хотів, щоб княгиня Єва і Анничка побачили, що зв'язаний зі Штолою. Пастухів відвів убік і, погомонівши з ними, відпустив.
— За те, що мені помогли,— я вам неодмінно оддячу,— сказав на прощання,— але зараз ще не маю чим, самі бачили...
Пастухи знов дякували йому за те, що взяв їх із собою. Для людей, які по півроку жили в горах, це було неабиякою розвагою, тим більше, що всі вони мали за що ненавидіти панів.
Відколи вернули пастухи з походу на замок — стоїще ожило. Тепер щовечора допізна горіла ватра перед ватаговою стаею і вони по черзі розповідали про свої пригоди та переживання під час Довбушевої виправи. Оповідачі здобули велику пошану в товаришів. Вони ж таки відбули похід із самим Довбушем. їм заздрили. Те, що вони побачили в замку, не всякому щастить побачити на своєму віку.
Але найбільше говорили про самого Довбуша.
— Такий все може!
— Він на це народився, аби нарід бідний визволити!
Оповідали з захопленням про красу молодої княгині. Були навіть такі, що нахвалялися піти подивитися на неї, коли б лише дізнатись, куди її Довбуш сховає.
Не забули, звичайно, в розповіді і про дивного коваля, що допомагав опришкам, і про Фоку, котрий ставав у їхніх розповідях могутнім велетнем.
Принесли пастухи й погані новини з долів — про утиски панів, податки, голод, смерть родичів і знайомих, принесли сумну звістку й нічникові, старому Юринзі.
Вівчар Микола Драгирук, стоячи з опришком Палій-чуком на варті коло касарні, довідався від свого брата, який служить у дворі за наймита, що жінка Миколина, Настуня, його зраджує.
Старий Юринга спершу не повірив, бо з нього часто отак жартували. Але на цей раз хлопці були серйозні.
— Того-м си не сподівав по ній,— западкував старий.— Я ж з нею шлюб брав, і присєгала мені... Не сподівава-м си...
Товариші співчували йому, але й дивувалися, чому він не сподівався того? Адже мав понад п'ятдесят років, а жінку двадцятип'ятилітню взяв, ще й красуню писану. Узяв її, правда, бідну, але й сам не був багатим. Ні багатим, ні молодим, ні вродливим. Повинен був зрозуміти. Проте старий розуміти не хотів.
— З ким же хоч спить? — питав, не дбаючи про те, що його запитання може викликати нові посмішки й жарти. Не бачив їх крізь заслону горя.
— Гум енний її контентує,— сказав гайдей Михайло.— За те вона менше панщини робить.
Цілу ніч ходив Микола полониною, курив люльку й думав. А вранці, коли ватаг прокинувся і зайшов до стаї, він почав просити, щоб той пустив його хоч на два дні додому.
— Лиш на два дні, ватажку. Заприсєгну її і — назад. Довго, бігме, не буду.
Федір розумів старого. Навіть не поспавши після безсонної ночі, той рушив у долину. Узяв у дзьобню 1 букату сиру, малая на дорогу, вложив за черес пістоля, в руки узяв топірець і за хвилину вже зник у жерепі за стоїщем. Ішов спершу навмання, скорочуючи собі шлях, по пам'яті, доки не дістався до знайомого пла-їчка, а там пішов швидше, перескакуючи що кілька хвилин через потоки, зупиняючись коло джерел води напитись, і тільки двічі сідав попоїсти. Всю дорогу укладав собі в голові план розмови з жінкою, чув, як вона просить пощади, обіцяє бути вірною, бачив її заплакані сині очі — і... опускалася занесена в уяві рука з канчуком.
Уявляв собі також свого суперника. Бачив, як той в'ється перед ним на колінах, не спускаючи переляканих очей з дула його пістоля.
Аж пізно ввечері опинився в сутках межи плотами — отже, був уже близько села. Тут тільки відчув, як втомився. Дорога була кам'яниста, згружена маржи-ною, часто доводилось перелазити через вориння. Тепер він уже насилу тягнув ноги. Усі плани помсти відійшли кудись набік. Хотілося тільки скорій виспатись. Але ось блиснула, мов живе срібло, річка Пістинь-ка. Був уже в рідному селі.
Перед вікнами своєї хати став уже пізно вночі. Привітав його старий котюга веселим гавканням. Одразу пізнав господаря. Микола підкликав пса до себе, погладив його і сів під вікном на призьбі, а пёс, скулившись, ліг в його ногах. Задумався старий. Хотілося увійти в