Опришки

Сторінка 14 з 86

Гжицький Володимир

І князь Яблоновський почав розгортати цілий план того, як позбавити Довбуша слави визволителя селянства, зробити його в очах гуцулів простим грабіжником і бандитом, оголосивши його поза законом, цебто таким, що його всякий може забити безкарно. Далі князь закинув самій шляхті, що вона взагалі майже не боролась з опришківством досі, а також не жертвувала потрібних коштів для знищення того лиха. А ці ж розбійники загрожують не тільки життю і владі панства польського, але й цивілізації, культурі, прогресу.

— А що ласкаві гості мої, велике панство і шляхта дрібніша поклали свої надії на мене, то я беру ту місію на себе,— закінчив князь Яблоновський.— Клянуся щастям моєї милої дружини, що знищу Довбуша — гершта всіх безчинств і злочинів, пожирача достатків і субстанції польської покутської шляхти — або згину сам.

Гості вдячдр дивилися на князя, від захоплення не можучи вимовити й слова, і аж коли князь Сангушко крикнув: "Vivant audaces! Vivat dux!" — десятки голосів повторили: "Хай живуть відважні! Хай живе вождь! Хай живе князь! Віват!"

Полились вина в кришталеві чари на честь відважного пана молодого, і знов веселощі запанували за столом. Тільки молода чомусь не раділа. Серце нашіптувало їй недобре. Забувши етикет, припала до грудей князя й благала, щоб не клявся, бо ж загинути може. Не знає він ні гір, ні звичаїв тутешніх, ні Довбуша. Не знає, що сила в Довбуша надприродна і що за ним усі гуцули.

Гості на чолі з князем Сангушком приязно кепкували з остраху княгині Єви, а чоловік її заспокоював:

— Не бійся, володарко моя кохана,— говорив так, щоб усі чули,— Я не згину, а Довбуша дістану! Дістану! Повішу того деліквента серед міста за ребро і триматиму на шибениці доти, доки вороння й чорна галич не рознесе його тіло до тих місць, до яких сягають чутки про його чорні розбої, доки вітри й гірські дощі не вибілять його оголених кісток.

Слова князя були для його гостей мов цілюща вода в пустелі. Проте одній людині в цім залі не припали вони до серця. Людина ця не належала до товариства тих, що сиділи за весільним столом. її роль тут була цілком відмінна. Маленький, покривждений, голодний горбань цілий день, мов звір, муштрований і битий в двірських закапелках, мусив тепер веселити цих ситих панів. Уже з годину стояв Фока за портьєрою. Довго не знаходив Псович підходящого моменту, щоб випустити його в зал. І аж коли затривожилась княгиня Єва, він вирішив, що час такий наспів, і пхнув каліку з-за портьєри.

Його, маленького і кволого, помітили не одразу. Тільки коли почав говорити, всі мимоволі звернули на нього увагу, бо ж таке говорив, що панам розширились очі і видався він усім велетнем, втіленням помсти.

— Ні, ти не дістанеш Довбуша, пане,— почав Фока, звертаючись до князя.— Живе він на високих горах, між скелями дикими, живе він з орлами вільними. Мов хмара градова, він падає на доли. І прийде час — не мине й тебе! Пінистим Черемошем, бурею навальною налетить він і твій замок затопить. А ти не зловиш

Довбуша! Дванадцять чарівниць йому сорочку ткало, дванадцять мавок і нічниць її у чорній воді прало, і не беруть отамана кулі! Він руками скелі крушить! Звірі мліють від його погляду, .а ти з ним мірятися хочеш? Ти ж — сова, а він — орел!..

І Фока зайшовся сміхом, від якого мурашки пішли по тілу слухачам. Гостей рівночасно злякав і загіпнотизував цей зловісний промовець. Усі сиділи мовчки й поїдали його очима. Аж коли маршалок стукнув булавою об підлогу, прокинувся від оціпеніння молодий князь. Хотів гукнути слуг, але спазма здавила горло, і він лише жестом дав знак лакеям, щоб забрали хлопця. Та коли лакеї викидали Фоку, той знову так засміявся, аж зал здригнувся.

Княгиня Єва заплакала, і її плач остаточно привів усіх до тями. Заговорили, засипали князя питаннями. Що то за незвичайна поява?

— Це злий дух в тілі потвори,— сказав єзуїт.

Пан Ожга доводив, що це, певне, теж опришок, а княгиня Єва все ще трусилася від плачу й повторювала, що це злий знак, що це на біду.

Княгиня-мати одна в цілім залі знала, звідки взявся тут отой "злий дух". Але довго мовчала, щоб не конфузити свого коханця. Та коли почали говорити про злих духів, про опришків та про злі знаки, вона сказала заспокійливо:

— Доню кохана, не вір знакам! То пан Псович хотів тобі зробити сюрприз і випустив цього дурного блазня. Він думав, що весело буде, а вийшло отак по-дурному. Це не є ніякий знак божий. На знаках я прекрасно розуміюся, а тим часом моє материнське серце цілком спокійне.

Хоч слова княгині й заспокоїли трохи переляканих гостей, проте свято було зіпсоване. Веселощі зникли безповоротно. І хоч їх збуджувано дорогими винами, хоч грала музика — нікому не кортіло ні пити, ні веселитись. Не допоміг і французький балет, що був для гостей сюрпризом. За тих часів балет взагалі був рідкістю, а тим більше в такім гірськім закутку. Але й він не справив бажаного враження. Зображав танок лебедів перед відльотом у вирій та як схопив одну лебідку злий коршун. Княгиня Єва знов заплакала, і довго не вдавалось її заспокоїти. Увесь час повторювала, що серце її чує якесь нещастя. Не помагали ні материні вмовляння, ні пестощі чоловіка. На стіл подавано ще нові страви, та ніхто їх уже їсти не міг. Усім хотілося швидше додому.

Нарешті князь Сангушко підвівся. Маршалок з поклоном запросив його і решту гостей на прогулянку по парку, а потім човнами по ставу. Зашелестіли шовкові сукні, загримотіли стільці. Аж раптом різкий свист за вікнами прикував усіх до місця. Даремно маршалок заспокоював гостей. Тепер уже всі, не тільки молода, прочували лихо. Лише ніхто не зважився назвати його. І аж коли свист повторився ще ближче, пан Ожга, забувши етикет і власний гонор, заволав: "Опришки!" — і в панічному страху побіг до дверей.

Його не могли вже затримати ні посилання князя на палацове військо, що боронить спокій у замку, ні умовляння господині та маршалка. Розпихаючи стільці і людей, пан Ожга продирався до виходу. Одначе вже було пізно. Ще різкіший свист залящав перед самим його носом — і в дверях княжої їдальні з'явився отаман опришків, грізний Довбуш...