— Силою хочеш? — усміхнулась презирливо куточками вуст.— Ти?
— А що, панькатися з тобою? — схопив він її за поперек, зібрав усі сили, хотів кинути на ліжко. Але в ту ж мить йому потемніло в очах від сильного удару в перенісся, і він заточився назад, до середини хати. Дзвінка вибігла надвір.
До вечора сидів Псович над потоком, прикладав мокру хустину до розбитого носа й проклинав Дзвінку, а надвечір рушив до замку. Не в'їхав у двір головною брамою, як завжди,— боявся зустрітися з княгинею, а, об'їхавши замок, заскочив у малі ворота біля кузні, щоб передати коня до стайні. Недалеко від кузні побачив Фоку, якого не думав вже сьогодні знайти. Ця несподівана зустріч розпогодила йому нахмурене чоло, і він вже весело гукнув хлопця.
Фока оглянувся.
— Підійди ближче! — кликав Псович.
Фока завагався на мить, тоді пошкандибав до підстарости, думаючи, що той скаже завести коня до стайні. Але Псович узяв його за плече і, гостро дивлячись в очі, сказав:
— Я знаю, що це ти кинув камінь у возного, і не думай, що я про те забув. Але коли хочеш уникнути кари, мусиш з'явитися завтра до замку.
— А що там маю робити? — спитав несміливо Фока.
— Тоді й скажу. Робота буде неважка: веселитимеш гостей.
Хлопець здивовано витріщив очі на Псовича: чи той здурів, чи жартує. Але пан підстароста говорив спокійно і серйозно.
— Не вмію я панів веселити,— почав Фока.
— Я навчу,— заспокійливо сказав Псович,— то неважко. Поскачеш на одній нозі, скорчиш пику, заіржеш конякою, загавкаєш, скажеш якесь смішне слово. Усе ж це ти вмієш, я прекрасно знаю. Коли все добре піде і ти сподобаєшся гостям — дістанеш нагороду, і забудеться тобі той камінь, а не прийдеш — п'ятдесят буків.
Фока мовчав.
— Отже, прийдеш? Хлопець не озивався.
— Гляди мені, завтра, в цю пору, щоб ти був у мене в канцелярії! — накивав на нього пальцем Псович,— Там буде приготовлене для тебе убрання. Та вмийся, щоб не смердів хлопом.
І, не чекаючи більше відповіді, Псович швидко повів коня до стайні, бо від стодоли наближалися княжі жовніри, що йшли гуляти в село.
Фока звернув убік і сховався в тіні дерев.
Коли Псович увійшов до каплиці, княжі ложі з критими оксамитом фотелями, оздобленими гербами Калі-новських, були вже повні. На чільному місці сиділи княгиня й князь Януш, а за ними — найближчі родичі. Так само заповнені були й крісла для гостей та двірні. Псович пробрався крізь юрбу двораків до свого крісла, але його місце поруч з маршалком Вільчеком уже зайняв хтось із гостей. Щоб не тривожити гостя, він посунув назад, ближче до виходу.
Від дверей до вівтаря стояли двома рядами чоловіки з гостей в парадних кольорових старопольських кунтушах з багатими прикрасами,— стримували натиск юрби, залишаючи вільним прохід, вистелений червоним килимом. Псович протиснувся крізь натовп нижчої служби. У каплиці гуло, мов у вулику. Публіка скорочувала собі нудне чекання розмовами про весілля та про наречену. Але ось усе змовкло, заграли органи. Очі всіх звернулися до дверей, де з'явилася і швидко попрямувала до вівтаря весільна процесія. Спереду йшла чогось дуже сумна княжна Єва між графами Сенським і Фірлеєм, за ними йшов князь Яблоновський між двома паннами, яких Псович не знав. Мабуть, родички, може, навіть сестри молодого.
Коли перші дві трійки пройшли, шеренги панів у кунтушах увігнулися, і натовп присунувся ближче до
вівтаря. Псович загубив молодих з очей. Сам шлюбний обряд його не дуже цікавив, і він більше наперед не пхався. Спершись на колону, думав про зустріч з княгинею, що мала відбутись через кілька хвилин. Ненавидів її сьогодні особливо гостро. Синяк не зійшов ще з-під ока, й ніс болів. Стояв і думав, що сказати, коли спитає, звідки такі прикраси на лиці.
Розбудив його від задуми грім органів, що сповіщав про кінець церемонії. Він квапливо подався перший до виходу, а там через парк побіг до замку, щоб випередити княгиню. Головна алея була прикрашена прапорцями й освітлена лампіонами. Надворі ж було темно, бо місяць ще не сходив, і на чорному оксамитовому тлі ночі парк, освітлений лампіонами, нагадував якусь стару, у дитинстві чуту казку, Псович вже доходив до замку, коли в різних кінцях парку блиснули фейерверки, а на вежі заграли труби. Це був знак, що молоді вийшли з каплиці.
Повернувшись до замку, молоді й гості розійшлися на деякий час по своїх кімнатах відпочити й переодягнутися до вечері, а княгиня-мати використала цей час для прийому Псовича. Хоч і приймала його в своєму будуарі, проте побачення мало бути суто ділове. Сиділа, пихата й важна, в золоченому фотелі, трохи заглад-ка, але ще з помітними слідами давньої краси, через яку її, міщанку, князь Каліновський зробив княгинею. Примруживши очі, з хитрою посмішкою поглядала на двері, що в них мав з'явитися Псович. А ось і він.
— Пан Вижлінський? — спитала княгиня, ніби недобачаючи.
— Я, ваша світлосте,— Псович повалився на коліна, бурмочучи якісь незрозумілі слова. Він взагалі вдавав безумно закоханого, й княгиня цьому вірила.
— Королево! Чарівна королево! — бурмотів він патетично,— У вас стільки величі, стільки блиску, стільки чарів сьогодні, що ви більше, ніж королева, більше, ніж усі королеви світу!..
Княгиня була задоволена. Вона простягнула руку, і Псович припав устами до тої руки жадібно, як спраглий до води. Обсипав поцілунками ту білу, гладку руку, сопучи від удаваної пристрасті. Коли ж він переступив межу дозволеного й почав цілувати руку вище ліктя, княгиня погрозила йому пальчиком:
— Пане Яне, не забувайтесь!
І колишній лакей зробив умить злякане лице й почав просити вибачення. Проте княгиня не довго сердилась. Треба було поспішати до столу, і вона перейшла до головного.
— А чи завжди ви мені такий вірний, паничу? — спитала вона раптом.— Чи тільки мені говорите такі слова?
Псович тепер уже й справді злякався. Не знав, про що буде мова, боявся доносу. Одначе скоро заспокоївся. Виявляється, княгиня мала на увазі тільки Дзвінку.
— Дзвінка! Боже мій! Ота любаска Довбуша? — перепитав, ніби й не знаючи гаразд, про кого мова.— Ота хлопка? Нещасна, мізерна хлопка? Хіба можна згадувати її ім'я поряд з вашим іменем? Та вона перед вашою ясновельможністю, мов лойова свічка перед сонцем! — докінчив він з робленим обуренням.