Як народилася, то в метриці записали Горпиною, проте ніхто її так не звав, навіть батько та мати, бо раптом здалось це ім'я грубим. Та й справді, якось не в'язалося з дівчиною — спершу крихітним немовлям, що мало пухкі ніжки та ручки, а потім уже — зі стрункеньким дівчатком, яке майже завжди мовчало, червоніло, коли до нього звертались.
Коли Груня виходила заміж за Саву Турика, добрі люди казали їй:
— Найшла собі жениха! Ти знаєш їхній рід? У їхньому роду самі тільки хлопці знаходяться! У Турика Дмитра — двоє, у Турика Антона — один, а в найстаршого їхнього брата Миколи аж п'ятеро. Думаєш, Сава далеко одскочив? Той самий корінь і той самий плід, дівчат і не бачитимеш, самі тільки солдати на світ з'являтимуться.
— Е-е, нащо загадувати...— тільки й спромоглася відповісти Груня, і в її великих та сірих, як осіннє небо, очах зблискувало щось добре й іскристе.
— Ото згадаєш наші слова, та пізно буде. Од Туриків нічого доброго не жди, тільки хлопців, бо на те вони й Турики!
Першим у Груні знайшовся Степанко. Вони з Савою так любили первістка, що навіть уві сні за нього боялись. У дитини рано почали рости зуби, вона рано почала ходити, рано й заговорила, тому батько й мати вважали її дуже розумною. "У діда мого вдався",— говорив Сава. Дід зажив слави тим, що не був марнослівний, що за цілий день од нього й звуку не почуєш, зате вже коли скаже слово, то наче з каменю вирубає.
Степанко помер од скарлатини, а через кілька тижнів по тому Саву забрали на фронт. "Що мені робити — жити чи вмирати?" — думала Груня, подовгу сидячи в хаті зі складеними на грудях руками. Може, й не пережила б свого горя, якби не прийшла війна і в їхнє село, якби всім не стало так важко, як і їй. Од Сави не мала ніяких вісток — може, десь убило, а може, за дитину на неї сердився, що не вберегла. Ходила на цвинтар, на могилу,— той горбик землі був для неї протягом кількох років найдорожчий.
Сава таки повернувся, і не поранило його ні разу, і не скалічило, хоч і пройшов усю війну від початку до кінця, з передової майже не вилазив. Не раз на нього падали бомби, двічі присипало, що якби не відкопали, то сам не видряпався б, доводилось і в штикову ходити, коли ворог на тебе біжить, витріщивши баньки, а ти на нього,— й хто кого! Всього було, не забудеш і не перекажеш. Груня слухала чоловіка й усміхалась мовчки: до неї поверталася сила, поверталася віра в життя.
У сорок сьомому голодному році в них знову знайшовся хлопчик — і знову назвали його Степанком. І цей рано навчився ходити та говорити, але чомусь здавався їм не таким, як первісток І любили вони його, і доглядали, але чомусь не такий. Може, тому, що живий? Після Степанка доля подарувала ще двох синів — Льоню й Толю. Справдилось оте, що люди казали Груні перед заміжжям: тільки Турики в неї і жодної Туриківни!
Жилося важко. А з трьома дрібними лобурями й поготів... Проте не всі Савині брати мали дітей. Один з них, Яків, котрий теж воював і теж повернувся неушкоджений, мав уже другу жінку, але дітей не надбав ні од першої, ні від другої. Часто навідувався до Сави, бавив хлопців, приносив їм гостинці. Коли старший підріс і зіп'явся на ноги, то брав його до себе додому, і там Степанко пропадав не днями, а цілими тижнями. А коли повертався до матері, то, дивись, чи нову сорочину йому справили, чи картузик
Груня питала в нього:
— Чи тобі в гостях краще, га, що хати не тримаєшся?
— Краще,— щиро зізнавався Степанко.
— То ти ладен і рідну матір забути?
— Я вас не забуваю,— шепотів.
— А батька?
Степанко заперечливо крутив головою.
— А навіщо приніс оту залізну ложку з собою? Чи знаєш, що дядько Яків з нею всю війну пройшов? З тієї ложки їв, од дощу під нею ховався, голову од снарядів затуляв?
— Е-е, таке скажете,— всміхався Степанко, показуючи щербаті зуби.
— Ні, ти відповідай, навіщо забрав?
— Бо мені дядько Яків подарували!
— Мабуть, випросив, еге?
— І зовсім не випросив! Я тільки дивився на неї, а дядько Яків і кажуть — бери!
Одного разу дядько Яків прийшов до них. Натоптуватий, довгорукий, зупинився посеред подвір'я, розглядаючись довкіл веселими очима.
Сава колов дрова. Білі березові цурупалки лежали навколо нього, як дебела костриця. Він лише скоса позирнув на брата, сокира злетіла догори, хекнув — поліно хруснуло, ніби зітхнуло, але не розпалось навпіл. Яків ступив до брата, взяв за топорище.
— Хто ж так коле? Треба з толком, з поняттям, а ти — наобум.
За якусь мить порубав поліно, ніби розлузав. —Атепер ходімо до хати,—сказав.—Маю діло,—іпоплескав по кишені, з якої виднілась пляшка.
— А може, надворі скажеш?
— Можу й надворі! — легко згодився Яків. Наблизив вилицювате обличчя до братового вуха і проказав півшепо-том: — Оддай свого сина, га? Степана?
— Як же це віддати? — не втямив Сава.— Тобі? Чи кому?
— Та мені ж! Оддай! У тебе їх троє, а в мене — жодного, за сина мені буде! Глядітиму за ним краще, як за рідним.
— Як же це так — віддати? — ніяк не міг отямитися Сава.— Хіба дітей пускають по позичках? Це ж не ночви й не цебер.
— Не позичити, а назавжди!
Сава тільки плечима знизував — не в змозі був що-небудь втямити. На хуторі ніхто ще нікому не віддавав своїх дітей.
Ну, бувало таке по сусідніх селах, що батьки вмирали, то їхніх дітлахів забирали родичі. Але ж там уже невикрут самим дітям, їм якби десь притулитись... Це правда, що вони з Яковом родичі — брати ж! — правда, що Фрорина його не має ні одного. І перша жінка Якова теж не мала. Отак відмовиш, а він затаїть гнів.
— Ти в Груні моєї поспитай. Як вона...
А Груня вже, либонь, почула їхню розмову, бо тільки заїкнулися про це, зразу ж:
— А хіба я їх у капусті познаходила? Якби в капусті надибала, то, може б, і віддала, а так...
Яків нагнув по-волячому голову, ніби ось-ось збирався буцнути когось. Утямив, що тут треба діяти з розумом, хитріше,— і зразу всміхнувся, хоч обличчя його до усмішок не дуже й звикло.
— Давайте посидимо, а тоді вже гомоніти почнемо.
— Од гомону не лишиться спомину,— пробубоніла Груня, але на стіл поставила й огірків, і сала.
— А це вже у кого як вийде,— невідомо на що натякнув Яків.
Сава похнюплений сидів мовчки. По-перше, був не з балакучих, по-друге, що надто вже в делікатну халепу вскочив. Зате Груня не церемонилася. Раптово стала вона лиха, говорила з серцем: