Ольвія

Сторінка 97 з 128

Чемерис Валентин

Ольвія нахилилась, Мілена тремтячими руками хапала її за плечі, гладила їх, гладила волосся, обличчя, задихаючись шепотіла:

– Очі… Люди добрі, дайте мені очі… Боги всемогутні, благаю вас, поверніть мені очі. Хоч на мить… На одну лише мить. Тільки гляну на свою дочку… тільки подивлюся, яка вона… Очі!.. Будьте ви прокляті, поверніть мені очі! Очі!!!

Крикнула, рвонулась Мілена до своєї дочки, захрипіла і впала навзнак.

Зойкнула Ольвія, а мати вже мертва.

– От і зустрілися, мамо…

І поплив перед нею туман, заклякла біля материного тіла. І здавалося їй, що чорна ніч упала на землю. На душі було гірко і порожньо. Чи буде коли у світі господарювати добро? Чи стане коли світ щасливим, а люди – людьми? Як тяжко жити у світі, де навколо стільки зла та звірячого свавілля!..

І боги… всемогутні боги, чому ви не повернули матері хоч на мить очі? Хіба й ви такі жорстокі, боги?.. Чим перед вами завинила мати, що ви так жорстоко її покарали?.. Вона ж хотіла щастя. Вона хотіла тільки щастя. Одного щастя, а ви кинули її за це у рабство, у вічну пітьму.

Примарився їй степ.

Ковила, прадавні могили…

Стоїть вона край дороги, а дорога та чорна-чорна, як вуглина… І йде на ній багато похнюплених, згорьованих людей. І бачить вона серед них Мілену… Сліпа рабиня простує з немовлям на руках…

– Мамо?! – кричить Ольвія.

Мовчить сліпа рабиня.

"То Мілена понесла у світ пращурів свою онуку, – чує вона голос. – Хто йде у той світ, той уже німий, і уста його забули людську мову".

– Мамо?!! – кричить Ольвія. – Ти чуєш мене, мамо?!! Бережи Лікту. Я теж скоро до вас прийду… Там зустрінемося!..

– Господине, господине… – термосить її хтось за плече. – Пора збиратися. Всі вже в кибитках на колесах, пора вирушати в далеку дорогу. Перси близько… Всім, всім треба йти на північ.

Ольвія схоплюється.

– А-а… Мілена де?

– Рабиня вже пішла у світ пращурів.

– По чорній дорозі.

– Кажуть, що туди дорога завжди чорна.

Ольвія хоче йти і не може зробити бодай крок.

– Господине, всі вже зібралися. Тебе чекають. Зараз біле шатро розберемо і поїдемо далеко на північ.

– Я не поїду на північ.

– Господине, скоро тут будуть перси.

А вона все ще не збагне, що з нею.

– Люди… – шепоче вона і нічого перед собою не бачить. – Допоможіть мені поховати мою ма… – І трохи було не вимовила "маму", та вчасно схаменулася. Для чого скіфам знати, що ця мертва сліпа рабиня – її рідна мати? – Допоможіть поховати мою рабиню…

– Рабиню загребуть і без тебе, господине.

– Ні, я хочу сама її поховати.

Поховали Мілену тихо та непомітно.

Бо не до похоронів було, як перська орда вже за кряжем отаборилась. Тут живі душі треба хутчіше рятувати, де вже про покійників дбати. Та й померла, звісно, не знатна жінка, і навіть не скіф'янка вільна, а чужачка. Рабиня. А таких просто заривають у землю, і все.

І не могла Ольвія сказати, що та рабиня її мати, але все ж наполягала, щоб Мілену поховали не як рабиню, а як просту вільну скіф'янку…

– Вона померла у Скіфії, хай буде вона скіф'янкою, – сказала Ольвія. – Вона заслужила на це.

Погукали покійницьку повитуху.

Прийшла стара жінка з чорною бородавкою на носі, з великою мідною сергою у вусі. На Ольвію навіть не глянула, веліла покійницю винести із шатра і покласти на розстелену шкуру бика.

Ольвія сама винесла Мілену, обережно опустила її легке і висохле тіло на шкуру. Востаннє подивилася на матір. Лежала перед нею маленька сухенька жінка із зморшкуватим жовтим личком, тільки чорні стрілки брів вказували на її колишню вроду і молодість. Волосся було білим як сніг: побілила його так пітьма рабства. На обличчі Мілени – жодних слідів мук чи тяжкого, горьованого життя. Лежала спокійна, лагідна.

І Ольвії хоч на мить стало легше, що мати її на тім світі заспокоїлась.

– Благополучної тобі дороги у світ пращурів, мамо…

Звелась і відступила на крок.

Покійницька повитуха, ставши на коліна, швидкими, завченими рухами загорнула Мілену в шкуру, перевертаючи її, наче колоду, туго спеленала труп і зв'язала згорток на ногах і грудях конопляною мотузкою. Вузли затягла зубами і, звівшись, виплюнула волокна від мотузки, задоволено прогуділа:

– Готово! Міцно зв'язала, не втече ваша рабиня із того світу. Можете брати.

Слуги поклали згорток на візок, запряжений парою комолих волів, взялися за батоги.

Покійницька повитуха веліла Ольвії надіти чорне плаття і низько, аж по самі очі, запнутися чорною хусткою. Перевдягання так пояснила:

– Щоб душа померлої не впізнала тебе у всьому чорному і не шкодила тобі потім… Вона подумає, що жінка у чорному – то не Ольвія, її господиня, а чужачка.

– Мілена ніколи не буде мені мстити, – сказала Ольвія.

– Такий звичай, – зло сказала повитуха. – Душі мертвих мстиві і небезпечні. Не вбережешся від них – лиха потім не обберешся. Все тобі пригадають. А ця, – кивнула на згорток, – була рабинею, лиха зазнала у Скіфії чимало, тож буде мстить.

Ольвія більше нічого не сказала, мовчки перевдяглася у чорне, низько, по брови, запнулась чорною хусткою.

– У люстерко не заглядай, – застерегла покійницька повитуха. – Через люстерко тебе може побачити душа померлої. І впізнає, хоч ти і вбралася у все чорне.

Ольвії дуже хотілося, щоб на неї бодай і через бронзове люстерко поглянула востаннє Мілена, та повитуха покійницька заквапила її:

– Швидше, господине, бо на обрії вже багато диму. Треба вирушати на північ, і так забарилися із цією рабинею.

– Гей, рябі, гей!.. – загукали погоничі, ляскаючи батогами, повозка заскрипіла, і похоронна процесія рушила.

– Гей, волики, гей! – вигукували погоничі і тривожно позирали на захід, де здіймалися дими. – Швидше, рябі, швидше! Бо перси як наскочать, то всім нам доведеться на той світ іти.

Ольвія йшла за повозкою, а позад неї троє жінок замітали полиновими віниками сліди від коліс і людських ніг. Це робилося для того, щоб душа покійної не знайшла назад дороги та не повернулася до живих мстити за рабське життя.

І зникала стара рабиня із цього світу без слідів.

Погоничі покрикували на волів, жінки шаргали віниками, а високі дерев'яні колеса надривно скрипіли, ніби хотіли запитати: як же так? Прожила людина, і сліду від неї не лишиться?