Попереду, аж до далекого звідси заходу, простилалися типчакові рівнини…
Розділ дев'ятий
Царська рада в Геррах
Борисфен – четверта, за Геродотом, ріка Скіфії.[23]
Четверта, але найбільша серед усіх восьми.
Найбільша, і найкраща, і найславетніша.
Могутня ріка Борисфен бурлила, як море, велика, як світ, із сонячною джерельною водою, багата на рибу, на чудові пасовиська, що привільно розкинулись по її берегах. Ніхто не зрівняється із четвертою рікою скіфів!
Ні перша ріка Істр, ні друга Тірас, ні третя Гіпаніс, ні п'ята Пантікап, ні шоста Гіпокіріс, ні сьома Герр, ні, зрештою, восьма Танаїс, ні десятки інших малих річок і річечок та озер, разом узятих, не в змозі зрівнятися красою і величчю з Борисфеном, якого скіфи врочисто називали Арпоксаєм: цар-ріка.
Священна ріка Арпоксай для скіфів!
Мати-годувальниця їхніх безмежних степів, мати-родоначальниця скіфських племен і роду скіфського.
Багато легенд у Скіфії. Особливо про те, як, та коли, та звідки узявся їхній рід. Одна з тих легенд розповідає, що саме дочка Борисфена народила першого скіфа. А вже від нього і пішли скіфи. І кочували вони тоді у землі Герр – колисці скіфського роду
Вона й розділяє землі скіфів – кочівників і царських скіфів, які поставлені самими богами над усіма племенами у цих краях. А чому земля Герр – свята? Та тому, що в тій землі під великими курганами сплять вічним сном царі Скіфії.
Сюди, в землю Герр, на Велику царську раду почали з'їжджатися вожді племен та родів, старійшини, знатні воїни і мужі, ватаги військ. Всіх їх згукали гінці у чорних плащах. А чорний плащ у гінця – ознака великої біди і лиха. Отож гінці у чорних плащах на найпрудкіших конях зненацька розлетілися по всіх степах, як ті ворони… А який вождь чи ватаг буде баритися, коли до нього на білому од мила коні примчить гонець чорний, як ворон, і хрипко крикне: "На царську раду в Герри!.." Що ж тут баритися? Запасайся хутчіше ячменем для коней, м'ясом та сиром для себе, і гайда. Адже коли прилітає гонець у чорнім плащі – то перша ознака, що вісті лихі і чорні. Швидше до владики, швидше у землю Герр! Бо давно вже не мчали степами чорні гінці.
А попереду чорнокрилих гінців з недобрими вістями, обганяючи їх, сіючи тривогу і сум'яття, летить "велике вухо". Не встигне гонець на коня скочити, а "велике вухо" вже в сусідньому кочів'ї будоражить пастухів, летить далі, від колодязя до колодязя, від дороги до дороги, від ріки до ріки, від табору до табору.
"Чули?.. Лихі вісті у наших степах. Владика розіслав гінців у чорних плащах. Нещастя велике. Гінці каркають воронами. Гінці всіх збирають у священну землю Герр!.."
Кожний вільний скіф, якщо він опоясаний акінаком і має біля вуздечки свого коня здерті чуби з ворожих голів, а на поясі у мішечку чашу із черепа ворожої голови, коли він, одне слово, справжній воїн, має право прибути у священну землю Герр на царську раду і навіть висловити свої думки. Якщо його й не запрошували особисто. І багато таких знатних воїнів, вільних скіфів, при повному озброєнні помчали у землю Герр.
Летить попереду чорних гінців стоязике і стокриле "велике вухо", будить степи… Ніхто нічого ще не знає, але всі вже не знаходять собі місця, всі хапаються за зброю, точать на чорному камінні акінаки і наконечники списів, готують коней… Ой, не для добра гінці вирядилися у чорні плащі!
Вже зринуло коротке слово:
– Перси!..
Де перси і чому перси – ніхто нічого не знав, але акінаки і наконечники списів точили на чорних каменях завзято. Так точили, що аж іскри сипали навсібіч. Торкнеш лезо – шкура репається…
Вже відчувається в повітрі запах битв, вже старі воїни пригадують минулі походи, діляться спогадами, навчають молодих, які ще не чули свисту ворожої стріли…
Всі сходились на тому, що владика Іданфірс збирає вільних скіфів для походу на персів у далекі-предалекі краї, за Кавказькі гори, туди, куди вже ходили скіфи шарпати Ассирію, Мідію та інші країни і племена.
Навіть найменші кочів'я на сім-десять юрт і ті заворушилися, ячменем запасаються, харчем… І хоча царського повеління зібратися всім чоловікам Скіфії ще не було, та "велике вухо" вже підняло на ноги Скіфію. Всі з тривогою чекали, що скаже владика на раді вождів у священній землі Герр.
Мчав чорнокрилий гонець і в кочовище Тапура. Поли його чорного плаща маяли за спиною і справді, як два великих чорних крила. Він ще не вигулькнув навіть з-за обрію, як "велике вухо" вже обігнало його і всюди рознесло вість, що чорний гонець скаче до Тапура.
І збудоражило те "вухо" кочовище, залементували жінки, злякавшись, заплакали діти й поховалися, бо їх за непослух завжди страхали чорним гінцем царя ("Ось примчить чорний гонець і забере тебе! І будеш знати, як не слухати!"), відчуваючи біду, заскімлили собаки. Чоловіки вже збиралися в гурти, гадали так і сяк, і всі сходились на одному: після царської ради у Геррах буде похід. Адже владика завжди перед великим походом збирає вождів на раду.
Чим більше було дітей у юрті чи кибитці, тим голосніше кричала-голосила господиня:
– Ой, та й не всі ж із походів повертаються! Ой, діточок у мене дванадцятеро, та всі одне одного менші. Ой, як поїде годувальник мій у далекі краї та не вернеться – що ж я робитиму з дітками малими, із горем великим?
Кочовище гуло, як розтривожене осине гніздо.
Тапур міряв кроками шатро і слухав свого ватага Анахаріса.
– Мій вождь! Кращі вершники із кращих твоїх загонів, міняючи коней, промчали аж до самого моря: Ольвії ніде немає.
– Чи встигла вона першою проскочити до свого міста?
– Ольвія зникла вночі, можливо, пізно увечері, а погоня кинулась вранці. Ольвія у спішці сіла на першого-ліпшого коня, а погоня – на найкращих. Не могла вона першою примчати до моря. Погоня наздогнала б її щонайпізніше, як в обід наступного дня.
Анахаріс вмовк.
Тапур, не дивлячись на нього, все ходив і ходив по шатру, м'яв у кулаці бороду, думав… Не змогла ж Ольвія на крилах полетіти додому? І крізь землю не могла провалитися? Тоді де ж вона?
Так, він згоден із своїм ватагом: погоня на прудких конях наздогнала б її у перший день втечі.
Чому?
Де поділася Ольвія?
Тапур все ходив і ходив по шатру, і, здавалося, забув про присутність ватага.