Хитнувшись вперед, Ольвія мимовільно вхопилася за гриву коня, глянула вниз, потім поперед себе і тихо та радісно ойкнула:
– Ой мамочко, як же гарно!..
Вони стояли на високій, стрімкій кручі, на якій чуприною маяла тирса, а далеко внизу, в широкій привільній долині, серед вербових гаїв, зелених островів і жовтих прибережних пісків, серед неосяжних просторів, під високим і бездонним небом неквапливо плинув на південь, до Гостинного моря, могутній Борисфен.
І над його голубизною, над зеленню островів і жовтизною пісків літали білі чайки.
І було тихо і благословенно над усім білим-білим світом.
І зітхнула Ольвія так легко, наче після довгої-предовгої мандрівки нарешті дісталася до порога отчого дому.
– Борисфен! – крикнула вона збуджено, і на просвітлених її очах заблищали сльози. – Борисфен! – закричала вона і, зірвавши з голови башлик, замахала ним, вигукуючи: – Борисфен!! Борисфен!!
– …сфен… сфен… – понеслося над долиною, а вона, плачучи й сміючись, все вигукувала і вигукувала:
– Борисфен!! Борисфен!! Борисфен!!
І дивно було їй, і бентежно, і аж не вірилось, що ця велика і славна ріка несе голубі води до її рідного краю.
– Лікто, донечко… – збуджено торохтіла Ольвія до дитини. – Поглянь, уже Борисфен… Поглянь, поглянь, ти ще ні разу не бачила Борисфену. Це наша ріка, вона тече до мого краю.
По той бік ріки аж ген-ген простилалась широка долина, спершу за водою жовтіли піски, за ними зеленою стіною вставали діброви і гаї, а ще далі здіймалися гори. І потойбіч на крутих горах стовпами стояли дими скіфських кочовищ. І там, за горами, за димами, був її рідний край.
Той, хто знищує вовків, зняв малахай, підставив сиву закудлану голову Борисфеновим вітрам.
– Арпоксай… – прошепотів він сам до себе. – Батько наш…
І по хвилі додав якимось іншим, у ту мить неглухим, голосом:
– Немає у скіфів іншої такої ріки, як Арпоксай. Багато у Скіфії рік і річок, а другого такого Арпоксаю немає… Він, як батько, один…
Від ріки віяв свіжий і чистий вітер, дихалось легко, і втоми більше не було, і горе у ту мить забулося, і забулися злигодні останніх днів, утеча, вовки, відчай… Все-все у ту мить забулося, і здавалося Ольвії, що вона вже вдома, і стоїть на кручі, і дивиться в далину…
Та нараз заплакала Лікта, і Той, хто знищує вовків, опам'ятавшись, поспішно натягнув аж на лоба малахай і буркнув до неї своїм звичайним глухим голосом:
– Досить стовбичити на видноті, у ці краї забродять недобрі люди. Звідти, – показав він рукою на північ, – рибу ловлять і… людей. Котрі їм на очі потрапляють.
Круто повернув коня від кручі і помчав у степ. Назад од Борисфену. Нічого не розуміючи, Ольвія поїхала за ним слідом, і за мить вони знову були серед безмежної степової рівнини, і здавалося, що й не було тут ніколи Борисфену. Тільки коли озиралася назад, то над тим місцем, де за кручею внизу плинула ріка, більш од звичайного голубіло небо.
Та ось мисливець повернув коня вбік і став круто спускатися в балку. Ольвіїн кінь теж круто пішов униз, і вона, однією рукою притримуючи дочку на грудях, другою вперлась йому в гриву й трохи відкинулась назад. Спустились у зелену балку, боки якої геть були всіяні жовтими кетягами безсмертників і золотисто-жовтими суцвіттями звіробою, на дні в густих і зелених травах поспішав у бік Борисфену жвавий струмок. Поїхали над струмком, чимдалі, тим балка глибшала, круті боки її ставали прямовисними і здіймалися все вище і вище. Потяглися глинища – голі, вогкі. Тільки високо над головою тяглася смужка неба. Так і їхали якийсь час яром, вогким і задушливим, аж доки за одним із поворотів не хлюпнула в очі блакить, не дихнуло в обличчя свіжим вітром. Глиняні бескиди обірвалися враз, розступилися, і вони виїхали на сухий, аж білий, прибережний пісок.
Ліворуч і праворуч тяглися гаї, очерети, а прямо перед ними було плесо чистої води, і за ним, за плесом, шумів Борисфен, і пронизливо, ніби жаліючись на свої долі, кричали чайки.
Коли під'їхали ближче, на прибережних вербах загаласували сороки. Той, хто знищує вовків, спинивши коня, прислухався до сорочого скрекоту і буркнув:
– Не подобається мені їхній галас!
– Чому?
– Сороки просто так кричати не будуть. – І зняв з плеча лук, поклав його на шию коня, ближче підтягнув сагайдак із стрілами, для чогось погладив руків'я меча.
– То сороки нас побачили і стрекочуть, – спробувала його заспокоїти Ольвія, але він щось невиразно буркнув і, відвернувши край малахая, прислухався якийсь час… Та ось сороки почали затихати, і він, уважно оглянувши навколо прибережний пісок, мовчки махнув їй рукою, і вони рушили до плеса. Під вербами, біля самої води, на трав'янім моріжку спинилися і спішились. Було тихо, тільки про щось своє, потаємне, шушукався очерет, та за плесом шумів Борисфен, та кричали чайки… Коней розгнуздали і пустили напитися, вони кинулися у воду, забрели по коліна і, повитягавши шиї, пирхаючи, самими губами розпробували воду, а вже тоді почали жадібно пити.
Верескнула Лікта, і Той, хто знищує вовків, рвучко повернувшись до Ольвії, невдоволено сказав:
– Краще, аби вона мовчала. Менше крику – більше удачі.
Ольвія поспішно затрясла дочку, і дитина враз затихла. Мисливець, оглянувшись, пірнув в очерет і ніби зник. Коні, понапивавшись, стояли у воді, відпочивали, і з їхніх мокрих губ падали краплі і лунко вдарялись об воду: лусь, лусь, лусь… І Ольвія насторожено прислухалась до того лункого лускання, але навколо одноманітно і заспокійливо шумів очерет, на воді відбивалися сонячні зайчики, було тихо та мирно, і вона потроху заспокоїлась…
Почувся легкий плескіт, з-за очерету виплив мисливець на якійсь колоді із сяк-так зрубаним гіллям, в корі. Він правував довгою тичиною.
Підпливши до берега, безшумно зістрибнув у воду і жестом поманив до себе Ольвію. Вона забрела у теплу воду, стара колода була всередині видовбана і добре-таки вичовгана, бо, мабуть, служила не одному рибалці чи перевізнику. Він притримав хистку колоду, вона сіла, притискуючи до грудей дитину, і подумала, що тут, на тихому плесі, нічого, а як доведеться плисти у цій колоді на середині Борисфену, де і вітер, і хвилі добрячі. Та й течія…