– Тарпани! – не повертаючи голови, кинув мисливець.
Наче з-під землі виринув у степу табун низькорослих, мишастого кольору коней з чорними смугами на спинах. Попереду мчав великий широкогрудий і тонконогий кінь, певно, вожак табуна, за ним – жеребці, потім кобили з лошатами, замикали табун знову жеребці.
– Вовки їх полохають, – пояснив супутник Ольвії.
Почулося протяжне виття, слідом за табуном вискочила сіра зграя і кинулась навперейми тарпанам.
– Шкода коней, – вихопилося в Ольвії.
Той, хто знищує вовків, нічого не сказавши, зупинив коня, пильно слідкуючи за тарпанами.
Зграя, намагаючись розколоти табун, розпорошити його по степу, заходила півколом. Але коні трималися купи. Ось вожак побіг по колу, тарпани потяглися за ним і зрештою замкнули коло: всередині опинилися кобили з лошатами. Жеребці по краях повернулися до нападників крупами. Вовки раз у раз кидались на табун, але всюди їх зустрічали копита. Якийсь нетерплячий вовк надто вихопився наперед, один з тарпанів дав задки, і сіроманець полетів з розтрощеним черепом.
Вожак заіржав, табун, наче велетенське колесо, покотився степом і зник за могилами. А за ним подалися і вовки.
– Ха-ха-ха!!! – зареготав Той, хто знищує вовків, і крикнув: – Ей ти, вовчий царю! Я сміюся з тебе! Не займай ліпше тарпанів, бо не одному розтрощать черепи.
Коли сонце піднялося високо і стало над головою, Той, хто знищує вовків, повернувши праворуч, почав спускатися у балку. Ольвія прямувала за ним. По схилах балки дерся вербняк, на дні, в неширокій долині, серед зеленої густої трави тихо жебонів струмок… Ольвія аж тепер відчула спрагу, її супутник, зіскочивши з коня, пустив його пастися.
– Почекай мене тут, – мовив не повертаючись, – я вполюю дрохву.
І зник з балки.
Ольвія спішилась, пустила й свого коня пастися, поклала на траву Лікту в кубельці, а сама пішла до струмка. Ставши на коліна, довго і жадібно пила воду, аж до болю в шлунку. Із струмка на неї дивилася чужа жінка з худим, гострим лицем, з темними колами під очима… Ольвія вмилась, відчувши приємну свіжість, трохи збадьорилась і, аби не дивитися на своє відображення у струмку, збовтала воду.
– То не я, – сказала до струмка. – То – чужа жінка!
І пішла годувати Лікту.
Насмоктавшись, Лікта затихла, засопіла умиротворено і почала дрімати. Ольвія перепеленала її, попрала пелюшки у струмку й розіклала їх сушитися на траві. Сівши біля дочки, обхопила голову руками… І відразу ж світ завертівся перед нею: пологи, розпачливий крик Тапура, ніч, втеча, вовки… І, зрештою, Той, хто знищує вовків… На душі було важко і гнітюче. Сум здавив груди. Думала про Тапура, чи справді він би продав її у рабство? Губилася в думках… Чула, як повернувся її супутник, щось кинув на землю, потім трощив хмиз, зрештою витер вогонь. І теж ніби зітхав. Ольвія звела голову, біля неї лежала барвиста дрохва.
– По обличчю твоєму бачу, що ти не сколотка, – озвався він, роздмухуючи вогонь. – Хто ти?
– Гречанка.
– А батько хто? – кивнув він малахаєм на Лікту.
– Тапур.
Він глянув на неї з більшою повагою.
– Сам Тапур?..
– Сам… – невесело посміхнулася вона.
– Мабуть, дочка?
Ольвія зітхнула і нічого не відповіла.
Він хотів ще щось запитати, але стримався.
– У мене був син… – перегодя озвався глухо і наче застогнав: – Який син був…
Багаття розгорілося, він узяв дрохву, ніж і пішов до струмка потрошити птаху, потім довго її обмазував глиною, аж доки вона не стала схожою на вальок, з якого стирчали кінчики пір'їн. Повернувшись до багаття, загріб її у жар, зверху наклав хмизу.
– Був син… – зітхнув, дивлячись у вогонь.
Сидів горблячись, не скидаючи вовчого хутра, ще більше насунувши на лоба кудлатий малахай. Тільки іноді бликав на Ольвію бляклими, сумними очима, що визирали з його густої щетини, наче два затравлених звірка із схованки.
– Повідай про своє горе… – м'яко мовила Ольвія. – Я, на жаль, нічим не зможу тобі допомогти, бо сама шукаю допомоги і захистку, але тобі легше стане.
– О, так, мужня жінко, – по хвилі згодився він. – Я вже й забув, коли й балакав до людей у цій пустці. Ніхто не цікавиться моїм горем. Може, тому, що у світі багато горя і в кожного є своє?
– Ти живеш у цих степах?
– Там!.. – махнув він рукою на північ. – Землянка там у мене. Але я рідко буваю в землянці. Я живу всюди в степу. Мене знають, як найбільшого вовчого полювальника. О, я знищую сірих щодня, а голови їхні складаю під дубом. Мене бояться не тільки вовки, а й скіфи. Кажуть, що я не людина, а злий дух степів. Тому уникають зі мною зустрічатися.
"Він і справді схожий на якесь страховисько, – подумала Ольвія. – Може, саме таким, у вовчих хутрах, і уявляють скіфи злого духа степів?.."
– Боги свідки, що я не злий дух, – сам собі казав він. – Я людина і людям не заподіяв ніякого зла. Хоч вони й бояться мене. У жодне кочовище не впускають. Собаками цькують… Я кричу: не бійтеся… Я – Той, хто знищує вовків. Я – такий скіф, як і ви.
Він вмовк, важко дихаючи.
– Ти справді людина, – сказала Ольвія.
– Спасибі тобі, – глухо мовив він. – Я ніколи тебе не забуду, мужня і сердечна жінко, хай щасливою буде твоя дорога.
Запахло тушкованим м'ясом, спершу ледь-ледь, тоненькою цівкою потягло із багаття, а далі густіше, смачніше. Ольвія ковтнула слину, відчуваючи, як голод смокче під ложечкою. Навіть коні запирхали від того запаху і довго вертіли головами та з шумом втягували повітря, не тямлячи, звідки це раптом потягло таким пахом.
Скіф голими руками розворушив жар, витяг здоровенну грудку запеченої потрісканої глини, перекидав її з руки на руку, остуджуючи, а тоді заходився ламати глину. Вона відколювалась шматтям разом з пір'ям, оголюючи ніжне паруюче м'ясо. Обібравши всю глину і пір'я, мисливець розірвав тушку на дві половинки, більшу простягнув Ольвії, а меншу лишив собі. Вони мовчки впорались із смачним м'ясом, так же мовчки напилися з струмка.
– Я чув про Тапура, – зненацька озвався він.
Ольвія здригнулась і опустила голову.
– Це великий і славний вождь! – сказав він. – О, Тапур хижий, як найхижіший вовк! – Це прозвучало в його устах як найбільша похвала. – Кажуть, він навіть самого владику Іданфірса не боїться. Коли Тапур стане владикою Скіфії, грім буде гриміти у цих степах.