Ольвія

Сторінка 127 з 128

Чемерис Валентин

Щось бринить у його душі, невловиме, не знане досі: він любив і любить. І вона йому рідна. І від цього йому легше прощатися з нею. Адже він став іншим. Тому іншим, що в нього була вона. Була і буде. Хоч у снах буде.

Скрипить сумний повіз.

З кожним обертом коліс все ближчає і ближчає і вічна домівка Ольвії, а отже, і мить прощання…

Яму викопали глибоку. Сонце висушило її, і стіни затверділи. А вже потім стіни вимурували камінням, а на дах поклали міцні дубові колоди, які напиляли біля Борисфену. Мусять вони віками тримати на собі важкий курган. В гробницю Ольвії ведуть маленькі двері. Посередині гробниці вже стоїть високе ложе, накрите пурпуровим покривалом, на кінцях якого тихо подзвонюють золоті бляшки…

Тапур не вірить, що це вже – все.

Не вірить, що віднині вона буде приходити до нього тільки у сни… Він заплющує очі, стоїть, ледь похитуючись. А коли глянув – на ложі вже був саркофаг із кипарисового дерева…

У саркофазі – Ольвія.

Наче жива, тільки зблідла і мовби чимось здивована. Тапур знає, чому вона здивована. Коли перська стріла її клюнула в груди, вона здивовано вигукнула: "За віщо?.." І так і пішла у той світ з німим подивом на блідому обличчі: за віщо?.. І зараз на її обличчі застиг той вічний подив, і все ж вона видається йому живою. Вкотре відганяє він думку про її смерть… Лежить Ольвія м'яко і спокійно, наче задрімала перед ранком. На вигляд – трохи втомлена, навіть зморена. Тому й прилягла відпочити…

Дихнеш – на ній ворухнеться легке біле шовкове плаття… Хвилясте каштанове волосся перев'язане золотою стрічкою, на голові сяє діадема із золота і коштовного каміння. У вухах блищать золоті серги, на руках – золоті браслети. Мовби на свято вирядилася Ольвія.

"Вона жива… жива… жива, – думає Тапур. – Ось зараз вона встане, ми вийдемо звідси, скочимо на коней і помчимо у степ".

Але вона не встає, і він тяжко зітхає…

Біля лівої руки Ольвії поклали бронзове дзеркало із золотою ручкою та золотий гребінь, на якому зображені сцени із скіфського життя, а також поставили лекіф з парфумами. Вздовж правої руки лежить меч у золотих піхвах. Так велів Тапур. Щоб на знак її звитяги поклали меч. А ще поставили у гробниці золоту чашу, в кутку – скриню з одягом, щоб на тім світі вона мала у чім ходити. Золота для Ольвії він не шкодував. Більше золота – легше житиметься їй на тім світі.

Поклали і вийшли.

І лишився Тапур сам.

З нею удвох…

Досі Ольвія, хоч і мертвою, а була поруч з ним, нині він прощається з нею назавжди… А серце не вірить і вірити не хоче…

– Ольвіє?! – зненацька вигукує Тапур, і голос у гробниці лунає глухо і тяжко.

– Ольвіє? – голосніше повторив Тапур. – Озвися до мене востаннє, бо мушу йти. Озвися, щоб я поніс у білий світ твій голос.

Дзеленькнула бляшка на пурпуровім покривалі.

Тапур кинувся до саркофага.

– Ольвіє? – крикнув збуджено. – Ти подала мені знак. Знаю, що смерть онімила твої вуста на цім світі. Слухай мої останні слова, доки я не зачинив гробницю. Я тебе любив. І люблю. Але "любов" – то не те слово. Я щасливий, що ти в мене була, будеш і є. Що ти назавжди залишишся у моїм серці. А тому моє серце і не порожнє. Воно наповнене тобою, як степ сонцем, як далина небом. Прощай, Ольвіє. Спасибі тобі за те, що ти була.

І зробив два кроки до виходу.

Але щось ніби його спинило, і він здригнувся. І прислухався. І здалося йому, що знову тоненько задзвеніла золота бляшка.

– Ольвіє…

Він повернувся до саркофага.

– Ольвіє… – повторив він і відчув, як тупий біль полосонув серце. – Ти не гнівайся, що покидаю тебе. Як мені не тяжко, але мушу йти. І я йду… – Проте він не йшов, а стояв і все дивився на неї, дивився. – Ось ще трохи подивлюся на тебе і піду. І зачиню двері. Вони заскриплять тужно і потім все життя скрипітимуть в моїй душі. Я зачиню двері, Ольвіє, навіки. Їх завалять камінням, щоб ніхто не міг потривожити твого вічного сну. А потім… Потім мої люди всю ніч палитимуть багаття і співатимуть прощальних пісень. А вранці до твоєї гробниці потягнуться повозки із скіфською землею. Їх буде багато, багато… І всі вони везтимуть землю… На твою могилу. День возитимуть землю, два, три, десять днів… Багато-багато днів возитимуть вони землю і зсипатимуть її на твою домівку. І доти зсипатимуть, доки не виросте над тобою найвища могила. Така висока, що її видно буде усій Скіфії… А ще потім… Що ж буде потім?.. – Він задумався і довго мовчав, звісивши голову. – А потім будуть віки… Багато-багато віків пропливе над твоєю могилою. І виросте на ній ковила чи гіркий полин… Дощі шумітимуть над тобою, і грози гримітимуть, і сонце сяятиме… І може, коли прилетить від твого Гостинного моря біла чайка на твою могилу і нагадає тобі про твій край…

Прощай, Ольвіє!

Тільки частіше приходь у мої сни. Я буду чекати тебе цієї ночі, приходь у мій сон. Я так тебе чекатиму у сні… Живою приходь і радісною… Я так тебе чекатиму вві сні. Так чекатиму…

Тапур повернувся і вийшов, з пронизливим скрипом зачинив за собою важкі дубові двері Ольвіїної могили. Зачинив навіки…

Примітки

1

Колаксай – цар-сонце (скіф.).

2

Арпоксай – владика, повелитель вод (скіф.).

3

Наприкінці II – на початку І тисячоліття до н. є. Північне Причорномор'я населяли найдавніші з відомих під власною назвою племен – кіммерійці. За Геродотом скіфи жили в Середній Азії, їх потіснили массагети – одне з найсильніших скіфських племен, і вони, прибувши в Північне Причорномор'я, захопили кіммерійські землі. Сталося те, якщо вірити письмовим джерелам, у VII ст. до н. є.

4

Саями називали себе царські скіфи (давньопер.).

5

Як свідчить історик Страбон, скіфи називали себе сколотами. Слово ж "скіф" означає "блукач", "вічний мандрівник".

6

Гіппемологи – букв, ті, що доять кобил, назва одного із скіфських племен.

7

Кожний скіфський рід чи плем'я мали бойові кличі, по яких воїни впізнавали своїх.

8

Горгона – жіноче чудовисько, погляд якого всіх, хто дивився на неї, перетворювала в камінь (грец.).

9

Мегера – уособлення гніву і мстивості, зображувалась жахливою жінкою із зміями замість волосся (грец.).

10

Ламія – фантастичне чудовисько, що пожирає дітей і живиться їхньою кров'ю. Ламією лякали дітей (грец.).