— Ну, що ж. Так і буде.
— Ходімо тим часом викупаємось добре.
Пішли до ставка.
Ідуть селом, розглядають, а село старе, бідне, стародавнє. Похилені хатки, ліса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах — терниця, сани, мотовило визирає із-під стріхи — все дерев'яне, ветхе... Не село — музей старовини. Хлопцям чогось пригадались поганські часи, що про них читали в школі. Бракувало тільки посеред села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване абияк і аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень або два. А ось і кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сільрада хилиться з гори, червона зірочка над дверима, така самітна, мов її буйним вітром занесло з Києва.
— Оце так село! Куди воно годиться? — бубонів Вітя. — Немов тупим ножем усе вистругане. Викупались, розім'ялись. Вернулись до двору. До дверей — замкнуті.
— Ага! Де він казав ключ?
Кость виймає записку, читає: "У ступі".
— А що ж воно за ступа?
— А морока його знає.
— І ти, Валю, не знаєш?
— Ні.
— От так штука! Що ж його робити?
Ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, стоїть горщик і ще щось рушником накрите. Хотіли одчинить вікно — на защіпці.
— Давайте шибку виймемо, — радив Вітя.
— Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.
Вернулись знову у клуню. Посідали хто де, позіхають. А після купання їсти аж-аж...
— Невже оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже, мабуть, і обідати час.
— От так оказія!
Сидять, нудяться, ковтають слину.
На порозі в клуні виринули двоє малюсіньких хлоп'ят, одно трохи більше, другий зовсім як качан: обоє в сорочках. Очі як гудзики — цікаві-цікаві. Держаться за руки, дивляться.
— А що, хлопці, скажете?
Нічого хлопці не казали, тільки боязко відступили. Проте зовсім тікати не мали охоти.
— Як вас, хлопці, зовуть?
Не мавши що робити, почали розмову з дітьми. Діти соромливо перезираються, мовчать. А очей не зводять і на позиціях стоять твердо.
Вітя, щось згадавши, раптово схопився з місця, до старшенького:
— А скажи мені, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всі заворушились: — ага! ану!
— Ги! — засміявся хлопчик, лукаво, спідлоба позирнувши на киян. Оченята засвітились: "Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа".
Товариші обступили, всі разом почали допитуватись, лагідно, улесливо:
— Скажи, дамо копійку! Та скажи ж!
Хлопчики одвертались, червоніли і сміялись-сміялись — брали за жарт. Напослідок старший осмілів і несподівано товстим голосом, виразно, слово за словом вичитав, звертаючись до Костя:
— А ти ж ото на чому сидів — хіба не на ступі? Кость зирк — під боком якесь химерне приладдя, що раніш не звернув уваги.
— Та це ж, мабуть, вона й є!
Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця закручена в кільце, на другому теліпається залізна платівочка.
— А це, мабуть, і ключ.
Знову до хлопчика:
— А правда ж, що це ключ?
Хлопець засміявся дужче:
— А то ж хіба що?
Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.
— Що ж із ним робити?
Хлопчик, видимо, зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім, і в нього розумно засвітились оченята.
— Ось ходімте, я вам покажу.
Привів до хати, до дверей. Указує:
— Стломляйте в оту ділку. Ні! Ні! Не тим кінцем! — І обоє маленьких зареготали: "Звідкіля, мовляв, ці чудні люди!"
— Дайте, я вам одчиню.
Взяло ключ, не достане до дірки. Командує — підніміть. Підставили дране відро. Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.
— Уже!
Двері відчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати і одмикати. Сміються.
— Ну й справа!
Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печі знову не зводять допитливих серйозних оченят.
IX
Гарячі жнива... Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі — рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип'яті пасуться коні; під возами — колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.
...Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги — самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер... тепер — на тім світі. Озираються, все лічать нав'язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:
— А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:
— Та, мо, й буде.
— Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! — невблаганно гукає Настя.
— Ану, женці-молодці! Ану, робітники! — в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спільній ниві.
Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями. Сам жне, а очі сміються. Все погукує:
— Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? — Або: — А хто ж то на ту руку перевесло крутить!
Пішов пити воду, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув — перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:
— Це так по-київському?
— Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи — навчаться! — оступається за киян Бондариха. Зв'язала свій сніп, переходить на постать до хлопців.
— Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! — Перев'язує їм снопи, крутить перевесла, учить.
Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:
— Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:
— Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.
— А одначе? Чи не отого кучерявого? — накивує Кирило оком на Вітю.