Олюнька

Та Дмитро здогадався, що мама в небезпеці. Він скочив у потік, переплив йо­го, забрів по пояс у воді до хати і став кликати маму. Костиха злізла з поду, а за нею дочка. Дмитро висадив сестру собі на плечі, маму взяв за руку і пустився

назад. Води за той час уже прибуло. По дорозі причепилася до нього ще й пла­чуча вдова-сусідка.

— Ой, Дмитре, Дмитрусю! Ради бога, не дай грішній душі без сповіді заги­бати! Нехай і я причеплюся до тебе! — і з тими словами вона вхопила Дмитра за сорочку з тою божевільною силою, з якою потопаючий хапається стеб­линки.

Дмитро пустився далі. Він мусив придержуватися плота, та хвиля була рвуч­ка — мало що з ніг не звалила його. Поки йшли вузькою вулицею, було ще пів­біди. Аж прийшли над стрімкий потік. Про плавання не можна було й думати з таким тягарем на плечах, як мав Дмитро. Сестра сплела ноги коло його шиї й держалася руками за голову. Крім того, обидві жінки, що були нижчі ростом від Дмитра, почіплялися судорожно за його плечі, поспиралися на нього й таким чином змогли вдержатися поверх води.

Дмитро пустився сміло через потік. Він набрав у себе повітря, скільки міг. Вода закрила його цілком, а як глибоко був у воді, видно було по тім, що сестрі, яка сиділа на його карку, сягала вода аж під пахви. Дівчина почала кричати, баби й собі заводили. Кілька людей поспішило на поміч. Один учепився довгої жердки, котру інші притримували за кінець, і став хутко ступати в воду, поки не прибрів до Дмитра. Схопив його за руку наосліп і став швидко вертатися до берега. Люди щосили тягнули за жердку. Дмитрова голова стала хутко пока­зуватися поверх води, і він дихнув глибоко. Тепер були вже всі на березі і просто пішли до хати Шевка, наскрізь промоклі.

На подвір'ї Шевка стояло повно всякої худоби, бо в стайні і стодолі не було вже місця. Шевкові наймити понакладали сіна всюди попід стріху, де лиш було трохи сухого місця. Худоба всуміш з кіньми гризла завзято сіно, хоч тряслася від студені й сльоти. Та й хата була повна людей. У сінях, у кімнаті, в пекарні — ніде було голці впасти. Шевкова відкрила скриню і роздавала шляхтянкам на обидва боки свої сорочки і спідниці, поки стало запасу. Кожна, що дістала суху сорочку, стала переодягатися. В такій прикрій пригоді ніхто не думав про сором.

Сюди потрапила й Костиха. Шевкова казала їй залізти на теплу піч у пекар­ні. Там Костиха надягла суху сорочку й зогрілася.

Андрії мешкали з Олюнькою в долішній частині села. Андрій, почувши наказ префекта, хотів зараз перебратися на горбок, він боявся тим більше, що його хата була стара і спорохнявіла, отже, могла під напором повені легко розлеті­тися. Однак Ганна, котра чомусь не любила префекта, не хотіла про те навіть слухати.

— Ти, боягузе! — каже до чоловіка.— Боїшся, аби собі п'яти не замочив? Не бійся нічого! Я вже не одну воду виділа, та й нічого мені не сталося. Підемо з хати під ніч, то буде злодіям празник... От лягай спати, а як буде треба, то зберемося разом.

Андрій уступив жінці, як завжди. Але випросив у неї бодай стільки, що зве­чора попереносив увесь дріб і скриню та попереганяв худобу до сусідів на горбок.

Як лише вартові наробили крику, що вода наближається, Андрії замету­шилися у хаті. Ганна випровадила чимскоріше заспаних дітей до свого брата, а Олюньку послала на під скидати всячину. Олюнька поскидала, а Ганна зв'я­зала у два великі клунки. Один схопила сама, другий наказала нести чоловікові.

Олюнька стала cкopo злазити по драбині з поду і хотіла йти разом. Але Ганна крикнула на неї:

— Лишися в хаті і пильнуй, щоб хто чого не вкрав... Дідько тебе не візьме! З тими словами зачинила хату й замкнула на ключ та, підіпнувшися, стала чалапати швидко до сусідів. Олюнька гримала кулаками у двері і стала кричати. Андрій пішов був зі своїм клунком уперед і нічого не бачив.

— А де ж Олюнька? — запитав, коли жінка наздогнала його.

— Я лишила її в хаті, нехай пильнує, щоб хто чого не вкрав, — каже Ганна, держачись плота.

— Та-бо, Ганно, не можна таки лишити її... Я вернуся...

— Не руш! Нічого їй не станеться. Як замочити ноги, то полізе на піч, а хати вода не зрушить...

— Чому би ні? Хата вже стара й спорохнявіла!

— А ти старий дурень! Не знаєш, що стара хата сидить твердо в землі, і скорі­ше нова попливе з водою, ніж такий старий гриб...

— Нехай би й так, але дівчина може перестрашитися!— вмовляв Андрій жінку.

— То сорочку їй роздереш та зженеш страх углями, й зараз виздоровіє! — воркотіла злісно Ганна й тягнула чоловіка за руку.— Не подумай мені верну­тись!

Андрій не посмів більше сперечатися з жінкою, і пішли далі.

На обійсті Ганниного брата було теж немало людей, що туди повтікали.

За хвилю помітив хтось, що Олюньки нема.

— А де ж Олюнька? — спитало кілька голосів разом.

Ганна не дала своєму чоловікові отямитися й сама скоренько заговорила:

— Або ж то вона дитина, щоб її пантрувати? Десь, певно, вже тут є, може, сидить на печі...

Люди метнулися до хати, але ні на печі, ні в хаті Олюньки не було. Тепер Андрій не втерпів і обізвався:

— Та що тут крутити, коли Олюнька залишилася в хаті...

— А ви ж мали серце там її лишати? — каже одна шляхтянка.— Таж дів­чина там загине!

— Нічого їй не станеться, не бійтесь,— відповіла Ганна, — хоч би трошки і змокла...

— Але перестрашиться,— наполягала шляхтянка, — її конче треба звідти ви­рятувати!

Ганна все ще упиралася, що Олюньці нічого не станеться, аж один шляхтич відізвався:

— Е, бо то, видите, пані Єнджейова має в тім свій інтерес, якби Олюнька вто­пилася... Двадцять п'ять моргів грунту пішки не ходить... Але за те може бути велика біда...

Тепер Ганна зміркувала, що її план викрився. Вона таки добре настраши­лася.

Вона раптом зібралася на плач.

— Та що ж я, нещасна, пораджу? Тут можна голову втратити в такім не­щастю... та хто ж її, сирітку, тепер врятує? — І жінка стала голосити, як по вмерлому.

Люди, що були на обійсті Ганниного брата, повибігали над потік і стали розповідати, що Лукашева Олюнька лишилася на долині в хаті.

Над потічком стояла купка людей, межи ними — Шевко і Дмитро, який щойно своїх із води повитягав.

— Ану, панове каваліри, на вас тепер черга! — звернувся Шевко до па­рубків, що тут стояли.— Хто відважиться піти дівчину врятувати, може, оженить­ся з нею. Посаг гарний.