— Гарна, добра дитино! Якийсь невідомий віщий голос говорить мені, що тебе жде велика слава. Будеш княгинею! А в твоїх ясних оченятах читаю, що будеш мудра та розумна. Так говорить мені голос божий.
Минули літа. Оля виросла вже на гарну дівчину, а батько та ненька її
[36] Жальник — поганський цвинтар, що на ньому хоронено урни (горщики) з попелом із спалених тіл мерців.
постарілися. Бабусю вже похоронили на жальнику36...
Гаряче літо... Оля сидить перед хатою й думає над сном своїм. А снився їй дивний сон. Десь вона ніби в лісі на леваді, а з неба зорі спадають і спадають. Вона ловить їх у подолок. Аж тут де не взявся старець сивий, той самий, що гостив у них, як ще вона малою була. Він став перед нею й сказаав: "Ольго, твій час прийшов". Вона дивиться, а то перед нею вже не старець стоїть, а молодий гарний лицар у зброї блискучій, золотистій. Узяв її в обійми та каже: "Ти моя!" Тут вона й проснулася. Через те вона з самого ранку якась, неспокійна...
Аж тут із села подруги йдуть до неї.
— Олю, Олечко, ходи з нами зілля збирати на Купала.37
— Зілля на Купала? Ах, правда; треба йти!
Швидко зібралася. Пішли. Весело. Забула Оля про сон. Пісень співають купальських. Бо то вечір Купала святкуватимуть, багаття палити, танки купальські виводити.
[37] Купало — це в наших поганських предків буг бог сонця та животворного тепла. Свято Купала обходили в часі найбільшої сили сонця з вечора 23 на 24 червня, отже напередодні св. Івана Хрестителя.
А в лісі так гарно, на полянках стільки квіток! Аж за очі хапають, а пахощі які!..
Дівчата збирають зілля, саме купальське... Уже кожна має повний оберемок. Тоді стали плести віночки. Треба ж буде ввечорі на воду пускати, своєї долі питати. Кожна сплела собі віночок і, щоб не попсувався, на голову позакладали...
Гарно дівчатам у віночках. Мов русалки тії, пливуть високою квітчастою травою та проміж зелені кущі ліщини й калини червоної. А вже з усіх найкраща таки Ольга перевізниківна. Дівчата так і звуть її княгинею своєю.
— Чуєте, дівчатка, — каже котрась, — хтось у ріг трубить...
— А справді! — кажуть дівчата...
Дівчата позривалися з місць, наслухують... А голос щораз голосніше чути...
— До нас наближається голос, — каже Ольга.
— Це по тебе, Олю, княгине наша, князь їде колісницею38
[38] Колісниця — віз на двох колесах.
золотою, — каже жартом, із сміхом дзвінким, чорнява Калина.
В Ольги біле личко залилося соромливим румянцем:
— Чи ця збиточниця вгадує мої сни, мрії мої? — подумала, а голосно сказала:
— То мабуть, по тебе їде, Калино, бо ти багата. Твій батько
[39] Кметь — княжий дружинник, ли-цар, вільний, визначний громадянин.
кметь,39 а мій що, — бідний перевізник.
— Е, що там багатство! Судженого конем не об'їдеш, долі не минеш! — сказала інша. — Тобі, Олю, княгинею бути...
— А так, а так! — засміялися дзвінким реготом дівчата...
— Також щось вигадали! — боронилася Оля...
Так розмовляли дівчата та не стямилися, як із-за куща лицар виїхав на сивому коні, увесь у зброї золотистій. Побачив дівчат і простісінько до них їде... Дівчата, як побачили його, аж жахнули враз із дива дивного, а потім тікати хотіли.
Та лицар спинив їх:
— Не тікайте, дівчатка, я ж не вовк! Краще покажіть мені дорогу в оселю яку, де міг би я заночувати з дружиною моєю...
— Там за лісом, за рікою село, — сказала Оля.
— Гаразд! Попровадьте ж нас, дівчата, — сказав інший лицар, бо тимчасом більше лицарів виїхало на поляну.
І пустилися дівчата з зіллям купальським наперед, а лицарі за ними...
Незабаром і над річкою стали... Річка була широка та глибока.
— Що це за ріка? — питає той лицар, що перший побачив дівчат.
— Річка Велика, — відповіла Ольга.
— Треба нам на другий бік перевезтися. Хто тут перевізник?
— Мій батько, — відповіла Ольга. — Та він тепер недужий, то я сама перевезу вас.
— Ти, кралечко, сама?! Гаразд, гарну перевізницю матиму! — сказав лицар, що, як видно було з поведінки з ним інших лицарів, був старший між ними. Лицарі князем звали його...
І князь перший скочив у човен.
— Перевези першого мене! — сказав до Ольги.
— Добре, княже! — відповіла сміливо Ольга, передала подругам зілля, взяла весло в руки й увійшла в човен...
Вона веслує, а князь від неї очей не відірве. Розмову з нею завів, а наприкінці каже:
— Гарна й мудра ти дівчина! Заведи мене до хати твоїх батьків, я в вас ночуватиму.
Як усі перевезлися й пустилися в село, каже чорнява Калина до подруг:
— А що, не казала я, що це князь по Олю приїхав...
Оля не чула цього, бо повела князя до хати батьків своїх...
Князь мав їхати на другий день, та не поїхав... Ввечорі взяв участь у купальських ігрищах.
Увесь тиждень сидів у батьків Ольжиних, а вкінці сказав:
— Батьку, ненько, дайте мені вашу Ольгу за жінку! Уже знаете, хто я? Я київський князь — Ігор.
А старий Мирослав каже:
— Не сподівався й не мріяв я, княже, про таке щастя для нашої Олечки. Та коли, така воля Божа та твоя, ласкавий і могутній княже, то віддамо тобі її. Бери її, Олю нашу, та зроби її щасливою.
А мати плакала слізьми радости.
Так Ольга перевізниківна стала жінкою Ігоря, великого князя київського.