Серце схвильовано забилося, він знову кинув погляд услід зграйці дівчаток, яка з веселим сміхом помчала схилом узгірка. Він силкується пригадати риси обличчя цієї дівчинки, а перед очима постає образ Люби…
Одягаючись, він помітив за озерцем на узгірку жінку. Вона з’явилася, коли Бекір милувався горами. Він устав і, тримаючи в руці шкарпетку, яку не встиг надіти, дивився в її бік. Жінка, зупинившись на узбіччі дороги, дивилася на нього. Бекірове серце забилось сильніше. Жінка стягнула з голови хустку, перекинувши косу на груди:
— Борько… — вигукнула вона, простягнувши руки.
Бекір босий, перестрибнувши через джерельце, ледве дихаючи, вибіг на узгірок. Поспішав, боячись, щоб вона не зникла. Ухопив її руки своїми, припав губами спочатку до одної, потім до другої. Любині очі не змінилися, тільки голубизна трохи потьмяніла, ніби до них долили джерельної води, а довкола з’явилася "павутинка" зморщечок. Волосся зачесане і заплетене; у косах з’явилися волосинки, схожі на білі ниточки.
Люба обняла Бекіра за шию зі словами:
— Мені Раїса сказала. Відразу сюди примчала. Я знала, що ти обов’язково приїдеш сюди.
Бекір, не промовивши жодного слова, гладив її плечі. Звичайно, він повинен був бути тут, де ж іще?! Його бажання піти туди, до старого млина, і те, що Люба, почувши про приїзд Бекіра, залишила свою бригаду і прибігла сюди, про таке кажуть — в один час народились.
Люба відступила на крок. Її сміх не змінився, губи трохи зблякли, брови, як і раніше, грайливі.
Бекір узяв її під руку, вони потихеньку зійшли з узгірка, обійшли джерело, попрямували до колись улюблених місць. До їхньої зустрічі Бекірів піджак був розстелений саме в цьому місці. Помітивши його, Люба скоса зиркнула на Бекіра і подумала: "Отже, він давно прийшов сюди, згадав далеке минуле". Люба сіла на піджак і, скинувши з голови хустку, прикрила нею оголені коліна.
Коли Бекір трохи отямився від несподіваної зустрічі, помітив, що він босий і холоші його штанів мокрі. Та Люба на це навіть не звернула уваги. Бекір, усміхнувшись, сів поруч з нею.
Люба зморщилась, ніби її діймав біль, запитала в Бекіра:
— Де ти був досі?
— Дуже далеко, Любо…
— Про мене, звичайно, забув?
— Дуже довго не міг забути, дуже довго…
— А чого звісточку не прислав?
— Якби була можливість, повідомив би…
— Ну, як жив, де бував?
— Ні, спочатку з тебе почнемо. Наскільки я зрозумів, у тебе є доросла дочка?.. — Бекір помітив, що Люба здригнулась.
Вона опустила голову. Її натруджені руки погладили хустку, що лежала на колінах. Люба довго сиділа мовчки. Бекір ждав. Тяжко зітхнувши, вона сказала:
— Звичайно, я повинна тобі усе розказати, повинна пояснити…
— Ти мені нічого не винна, — сказав Бекір, але, відчувши, що вийшло якось грубувато, додав: — Якщо тобі важко про це говорити, можеш не говорити.
— Ні, ні, я повинна розказати тобі усе, як є, — сказала Люба, нагадавши ту вперту Любу, яку він знав раніше. — Я повинна розказати. Слухай.
Люба неспішно говорить, інколи замов-кає, намагаючись взяти себе в руки. А перед Бекіровими очима постав той нещасливий осінній день сорок третього року, що докорінно змінив їхні долі…
* * *
…Незважаючи на те, що був тільки полудень, ліс поринув у тишу, ніби потемнів. Якби Люба з Бекіром не розбалакували і не сміялись, а, зібравши хмиз, відразу вернулись додому, може, й не сталося б того жахливого випадку. Самі не помітили, як з уже безлистих дерев вони, захопившись, наламали стільки сухого гілляччя, що дай, Боже, сили донести ті дрова додому. Коли почав накрапати дощ, вони заквапились. Бекір зробив дві в’язанки хмизу. Закинувши дрова за спину, вони швидко попрямували до дороги через ділянку лісу, засаджену фундуком. На щастя, покрапавши, дощ припинився, і сонячні промені пробивалися крізь дерева, лиш верхівки сосен були темними. Під ногами шерхотіло опале листя. А від дороги долинало поскрипування коліс, що означало: вони йдуть у правильному напрямку, — дорога близько.
— Не стомилася? — запитав Бекір, обернувшись до Люби, яка йшла за ним, — якщо стомилася, давай відпочинемо трохи.
— Вийдемо на дорогу, потім відпочинемо, — відповіла Люба.
Обігнавши Бекіра, вона пішла попереду. Інколи зупинялася на якусь мить, щоб якомога вище підтягнути в’язанку, що сповзала по спині донизу, нагиналася вперед, і тоді в неї трохи піднімалася догори спідниця, оголюючи сильні, засмаглі ноги, від яких Бекір не міг відірвати погляду.
З боку дороги долинув шум. Люба, скинувши зі спини на землю ношу, витерла рукавом розпашіле обличчя. Може, якби Бекір так само, як і Люба, з вигуком "ух-х-х!" поклав в’язанку на землю і сів на неї, усе було б по-іншому. Треба ж було йому виходити на дорогу?!
Коли Бекір, розсунувши руками кущі, що росли понад дорогою, вийшов на неї, просто остовпів. За два кроки від себе побачив Михайла, який на другий день після приходу німців у село почав прислужувати їм, одягнувши уніформу поліцая. А попереду нього, понуривши голови, йшли кілька молодих людей з торбинками за спиною. Бекір не відразу впізнав в них односільчан: вони були бліді і пригнічені. Три чи чотири німецькі солдати з автоматами напереваги кудись їх вели. Один поліцай з гвинтівкою на шиї вів за вуздечку коня, запряженого у віз, на якому лежали мішки, ящики, вузли.
Серед тих, кого вели, першим помітив Бекіра Костер. Бекір упізнав його за яскраво рудим чубом. Костер зробив рукою жест, мовляв, утікай геть, та, помітивши, що Бекір стоїть, мов укопаний, не витримав, закричав:
— Утікай! Облава!
Спочатку Михайло розгубився, а потім, отямившись, зняв з плеча гвинтівку. Бекір, кинувши на землю дрова, шмигнув у кущі.
— Тримайте його, собаку! — зарепетував Михайло.
Пролунали постріли. Бекір чув лиш потріскування сушняку, лайку — за ним гналися. Праворуч, серед молодого сосняку, то з’являється, то зникає біла Любина блузка. Аби привернути до себе увагу тих, хто гнався за нею, Бекір, обдираючи руки й обличчя об гілки кущів, різко повернув праворуч. Спіткнувшись через пеньок, упав і тільки-но хотів підвестися, як хтось вдарив його по голові твердим предметом. Два чи три чоловіки навалилися на нього і, викрутивши руки за спину, зв’язали.