Олексій Корнієнко

Сторінка 97 з 131

Чайковський Андрій

Жінка клячала начеб в якімсь душевнім захопленню так, як малюють святих мучеників. Дивилася в небо, не турбуючись тим, що довкруги неї діялось.

1 Скажи мені, брате, що значить це збіговисько? (Лат.)

2 Здається, що ця жінка божевільна (лат.).

Олексієві стало жаль бідної. Хотів уговорити товпу, та нагадав осторогу гетьмана і Красовського, щоб з польщи-ною не виривався, а латини товпа не зрозуміє. Хотів попрохати про це кармеліта, та в цій хвилі якийсь дужий драбута вдарив нещасну каменюкою по голові так, що розбив череп, і жінка повалилася на землю нежива.

Тепер кинулася на неї товпа, стала бити чобітьми та шарпати, мов стадо голодних шакалів.

Та ось продирається крізь товпу марне бідне дівча. Воно шукає за мамою та от і знайшло її труп.

З несамовитим зойком припала до трупа матері та й голосить:

— Мамо, моя бідна мамо, чого ти сюди йшла між тих звірюк? Відрана за тобою шукаю усюди... Боже мій! Тепер я кругла сирота.

Від того розпучливого голосіння товпа на часок припинилась, та не знайшлося ні одно чуле серце, щоб над сиротою зжалілось. Тепер дівчина встала, випрямилась у весь ріст та, затискаючи немічні кулаки марненьких рученят, стала кричати:

— Кари на вас, бузувіри, вбивці, нелюди! Підождіть! Коли моя матуся була чарівниця, то я ще більша буду і всіх вас у собак перекину.

Ця погроза припечатала її долю. Той самий драбуга хопивТі за волосся, кинув на землю і з цілої сили копнув ногою. Інші пішли слідом за ним і так скопали нещасну жертву, що зробили з неї спотворену масу.

Олексій з закривавленим серцем протиснувся крізь товпу і йшов швидко на Бляхарську вулицю. Напроти нього надійшов зі святими дарами православний священик до хворого. Та лиш показався у ринку, та сама товпа кинулась на нього з криком: "Піп! Шизматик, пес!"

Олексій оглянувся і завернув назад. Товпа окружила священика, рвала на нім ризи, била, шарпала за бороду. Дари впали на землю і розсипались. Піп припав до землі і став згортати. Тоді товпа з пекельним вереском стала його копати ногами і місити по нім. Олексій скипів увесь. Хотів іти обороняти, та нагадав, що нічого сам не вдіє, а лише себе зрадить. Завернувся знову, поспішаючи щосили.

Додому прибіг блідий, мов полотно. У нього захоплювало дух, не міг промовити слова. Прикляк перед іконою богородиці і, закривши лице долонями, став гірко плакати. Плакав так, що ціле тіло дрижало, корчилося, мов у судорогах. Уся сім'я Красовського збіглася до нього, не знаючи, що йому сталось. А він страшно плакав. Згодом прийшов до себе, отер заплакане лице і розказав усе, що лиш бачив.

— Це бідна Варвара,— каже Красовський.— Вона справді божевільна. Братство удержувало її з дівчиною в домі убогих, що при нашій Ставропігії.

— Хіба ж вона справді була любовницею Кривоноса?

Куди пак! Вона Кривоноса навіч на бачила. То вдова по шевцеві, нашому братчикові, жінка чесна, та потім таке на неї прийшло. А цей піп, то таки" від нашої, братської церкви отець Дем'ян. Він все такий був, що йшов усюди, куди його закликали, незважаючи на небезпеку, хоч ми його остерігали. І от поліг воїн христовий. Вічна йому пам'ять! Треба буде послати людей, щоб забрати тіло та похоронити як слід.

Може, йому помочі треба, може, ще живий,— каже. Олексій.

Ого! Сину, з-під копит львівської товпи живим не виходять.

Я не мав поняття, щоб так хрещені над хрещеними знущалися!

Хіба ляхи вважають нас за хрещених? Ану, перейди на їхню віру, чи не охрестять тебе вдруге? А те, що діється, то наш хліб щоденний. Нам і до українського повстання було зле, а тепер ляхи посатаніли, начеб ми тут, у Львові, були в тому винуваті, що козаки повстання піднесли. Одинока наша надія — то батько Хмельницький. Він, певно, город візьме, а тоді ми самі помстимося за нашу кривду і заплатимо їм тою самою міркою.

Олексій розказував далі, що чув на казанні і в ратуші.

— Не кажу ж я, що вони подуріли? Нова халепа. Та що їм з того прийде, що спалять передмістя? Це їх не врятує, а тільки усякого добра пустять з димом, а бідних, людей на голодову смерть дадуть. Я там маю свояків, і треба буде їх остерегти, щоб рятували заздалегідь свою мізерію. Треба зараз когось туди післати.

Він узяв шапку і вийшов.

IV

ПІДПАЛ

Поміж городським шумовинням знайшлося двох сміль-чаків, котрі за добру заплату приймилися перекрастися на передмістя і підкласти вогонь.

Перепустили їх єзуїтською хвірткою, й вони перелізли під вечір через вали. Йшли хильцем попід оплітками з огневим приладдям і зараз розпочали свою злочинну роботу. Передміщани не знали ні про що. Сиділи по' хатах, бережучись перед татарами, котрі частенько забігали сюди і крали. Та вони тим дуже не бентежилися, бо таке саме робили і кварцяні жовніри, що було туди переходили. Татар вони не дуже-то боялись, бо почували за собою батька Хмельницького, що не дасть їм кривди зробити. Вони не раз бачили, як на крик людей прибігали на конях козаки і розганяли напасників нагаями.

Аж відразу того нещасного вечора загоріло в кількох місцях. Почувся тривожний оклик: "Горить!" По церквах ударили в дзвони. Люди вибігали з хат і бралися рятувати. Та не знати було, звідкіля зачинати, бо вогонь вибухав у щораз іншому місці. Люди зміркували, що це не припадкова пожежа. Зразу гадали, що це татари, поки не побачили злочинців, які бігали з вогнем від одної будівлі до другої.

— Ось де злодії! Хто їх надіслав? Ловіть їх. В огонь з ними!

Тепер злочинці побачили, що не жарти, і давай втікати. Одному довелося перебігти місток на Полтві і втекти на вали, другого зачепив хтось гаком від огню за ногу і він упав. Люди схопили його, мов чорти душу, і поволокли до горящої домівки.

— Хто тебе наслав, злодію?

Панове райці нас наслали і підпалити наказали, пустіть мене зараз, а то не мине вас кара.

Та ти, собачий сину, вже того не будеш бачити! — кричав якийсь старший чоловік. Двох дужих людей піймали за руки і ноги, піднесли вгору, розгойдали і кинули в середину полум'я. Він схопився і хотів з вогню втекти, хоч на ньому відразу загорілась одежа, та люди штовхала його дрючками в огонь. Він упав і вже не піднявся більше.

Була погідна днина. Дахи висохли від сонця, вогонь поширювався щораз далі, захоплюючи щораз нові будівлі. До того ще взявся вітер, сипав іскрами, кидав горючими сніпками та ґонтами аж у другий кінець передмістя, під Святоюрську гору. Вітер шалів щораз більше, вогонь розлився в одно огненне море... Тріщали крокви та сволоки і западалися всередину, звідкіля кожним разом стріляв угору високий стовп полум'я, розкидаючи іскрами на всі сторони. Стало ясно, мов удень...