Олексій Корнієнко

Сторінка 74 з 131

Чайковський Андрій

Та козацтво було так схвильоване, що Хмельницький став сам за себе побоюватись. Ще маленька.іскорка, а запалиться ця бочка з порохом, на якій сидів, і розірве його на шматки, а навіть старшини того боялись.

— Годі, пане гетьмане, зволікати. Не комісіями та письмами добудемо волю, а шаблею і вогнем. Рушаймо вперед, а то всі пропадемо. Козацтво гуде, мов бджоли під рійку, нічим не здержимо.

І Виговський, якому все хотілося йти на переговори, дораджував:

— Годі, пане гетьмане, рушаймо, а то розбурхана хвиля переплине через нас.

На раді настав великий гамір. Гетьман стукнув кулаком до стола, щоб затиіпи'іись, і сказав:

— Піддаюсь волі ради... завтра рушаємо далі. Ти, пане обозний, подбай і впорядкуй усе. Тепер козацтво повинно би заспокоїтись.

А Кисіль не міг діждати повороту своїх послів до Хмельницького і рішився їхати далі.

Щодалі стрічав страшніші картини. По деревах висіли, мов доспілі грушки, мов шульки кукурудзи, пани, ксьондзи, жиди з висолопленими язиками та витріщеними очима. Із декого здирано шкуру, вирізувано паси, лежали трупи повбиваних панів, жінок та дітей. Дивлячись на те, кров леденіла в жилах.

— Коли б ми добилися до моєї Гущі,— потішав Кисіль,— тоді спочинемо і гінців моїх підождемо.

Коли б її лише застати цілою,— говорив Обухович.

Та чей же мене православного пощадять...

Не вгадав, бо як лиш в'їхали у маєтності Кисіля, то застали таку самісіньку руїну, як і всюди.

Кисіль нетерпеливився і підганяв візників, щоб швидше. Ось за цею горбовиною й Гуща лежить.

Та в цю хвилю піднявся з-за гори великий чорний стовп диму. То якраз Гущу підпалили. Фірман гнав щосили, конвой пустився чвалом, і Кисіль мусив тепер дивитися, як з його горящої палати виносили козаки усяке добро і складали на вози.

Він трохи не заплакав, а Обухович договорював:

— І православна віра вашмосці не врятувала...

Вони станули під ліском відпочити, бо вже коням не ставало духу. На них наскочила чета кінних козаків.

— А дивіть, хлопці, цих ми не помітили, і вони ще цілі, а ну-ко з коней,— говорив ватажок.

Кисіль вийшов з карети і пішов їм відважно назустріч.

Ми королівські комісари, в посольстві до пана Хмельницького їдемо.

Заки ви доберетеся до пана Хмельницького, то десять разів повиснете на сухій гілляці...

В їх обороні виступив один козак:

Стійте, хлопці, так не можна, послів требе вшанувати, а то пан гетьман не простив би нам того.

Наших послів у Варшаві на кіл настромили,— каже ватажок.

Це неправда,— крикнув Кисіль,— хто вам такого наговорив? Ваші посли вернули живі і здорові, а одного з них ми веземо з собою.

І справді один козацький посол вийшов з повозки і зблизився до гуртка.

Не вірте тому, товариші, з нами у Варшаві поводилися гарно, там нема Яремів.

Як так, то й так,— каже ватажок,— будьте ж нашими гостями. Пішліть до пана Хмельницького, щоб для вас призначив охорону. Між нами ви безпечні, від інших козаків теж, та небезпечно вам пускатися в дорогу, щоб на який татарський загін не наскочити, а тих іде з Хмельницьким велика орда.

А де ж тепер пан Хмельницький буде? — питає Кисіль.

Того вам не скажемо: та ви напишіть письмо, а ми певно передамо.

Кисіль тепер осмілився:

Нащо ви, козаки, моє добро понищили?

А хіба ж ми знали, чиє воно? Сказано, панське, а панське треба нищити, бо то з нашої праці добуте.

Чи так пан Хмельницький велів вам робити?

А Хмельницькому до того яке діло? — засміявся козак.— Він рад би усе те зупинити, та до цього десяти Хмельницьких замало. У такому ділі, то кожний козак сам собі Хмельницький.

Із того говорення довідався Кисіль, що Хмельницький живий, та що він не має руїнницьких замислів, навпаки, з ним можна буде помиритись, а навіть при його помочі присмирити гультяйство.

IX

ТЯМ, ЛЯШЕ: ПО СЛУЧ НАШЕ!

Хмельницький розпоряджав військом у, 150 тисяч. В тому було 80 тисяч кінноти, а окремо артилерія і великий обоз. Він тому був великий, бо, крім муніції і воєнних припасів, треба було возити з собою ще й харчі для такої сили війська. У Хмельницького була зразково наладжена інтендантура. Гетьман тямив про те, що такої сили жодна околиця виживити не в силі, а не буде харчів, то військо стане грабувати населення, а того він не хотів. Тим-то козацьке військо різнилося від польського, котре живилося стаціями, й тому населення його зненавиділо. Розум гетьмана уладив інтендантуру так, що ніколи в обозі харчів не бракло. У трені везли на возах доволі борошна, сала, смаженої в салі каші, гнали цілі стада волів на м'ясо, везли бочки горілки, котрої ніхто не посмів без дозволу гетьмана рушити. А коли гетьман сказав: "Не вільно!", то всі мусили слухатися, а то неслухняних карав дуже строго.

Отож такий великий табір нелегко було рушити з місця...

Мимо такої чисельності війська гетьман не почував себе певно і тому посилав листи на всі сторони, просячи підмоги.

Він знав добре бойову вартість свого війська. Вишколеного не мав більше як ЗО тисяч. Тих держав гетьман, як залізну гвардію і для вдержання порядку серед черні, яка хотіла теж стати козацтвом, а не знала того, що козакові вміти треба. її узброєння було невистарчаюче. З усіх сторін збігалися під Білу Церкву до нього панські підданці, узброєні чим попало, хоч би косою, сокирою, списом, а то й ломакою. Та їм хоч би й роздав зброю, то невеликий був би з того хосен...

Військо рушило на Гончариху і тут стрінули Хмельницького посли, що вернули з Варшави, цілі та здорові. їх поява втихомирила розбурхану фальшивими вістками масу й піднесла повагу Хмельницького, бо так вийшло, як він говорив. З послами приїхав і Вольський з листами до козаків. Хмельницький не хотів прочитати тих листів перед військом, щоб роз'ярена їх змістом чернь не скарала на смерть посла. Прочитано листи на раді самих старшин.

Лист від сойму був такий: "Нема вам що й говорити про ваші злі вчинки. Самі знаєте, що ви пішли проти присяги перед Богом, проти всіх християнських обов'язків, відважившися підняти шаблю на християн..."

— А вони підняли на нас, християн, киї та канчуки,— докинув полковник Ганжа.

"Та ще поєдналися на згубу християн з невірними..."

— Поєднаємося й з самим сатаною з рогами, щоб лише лядське ярмо скинути...