Маю просити вашмосці о одну ласку,— каже раз до Корнієнка.
Оскільки буде цс н моїй силі вам зробити, не відмовлюсь.
Знаєш, вашмосці,, що мені предстоїть далека дорога у Крим. Не знаю, чи моя рідня спроможеться на те, щоб за мене дати окуп, і по знаю, чи я взагалі з тої неволі, вернусь. Позволь, вашмосць, піти мені в церкву висповідатись і запричаститись...
— Хіба ж, вашмосць, православний?
—— А хіба ж київський могилянський академік може бути неправославний?
Корнієнко дуже зрадів. Виговський узяв його за сердечну струну.
— Невже ж? Дуже радію, що знайшов товариша, хоч не з тих літ.— А в душі подумав зараз: "Чи не хитрить він часом?" — Я би рад з щирої душі, та це противне виразному наказові пана гетьмана. Я маю вас сторожити, вам не вільно з ким сходитись і говорити. Як вашій милості треба сповіді, то я пришлю сюди священика.
Виговський зітхнув:
— Я вже-так давно не був на службі божій... Корнієнкові зробилося жаль бідолахи:
Як мені, вашмосць, даси шляхетське слово, що говориш щиро і не маєш думки втекти, то я сам поведу тебе до церкви.
Спасибі, вашмосці. Не лише слово даю, але й забожусь, що говорю щиро, та не маю нічого іншого на умі, як задовольнити бажання моєї душі. Я пробував би втікати аж тоді, коли б мене татари в ясир гнали... А втім, мій любий, знай про те, що я вирішив неодмінно піти слідом Кречовського і пристати до вас. Що я досі був по тім боці, то причина в цьому така, що мене народний рух заскочив несподівано, і я не мав часу нагадатись. Тепер я мав час надуматись і бачу, що інакше не може бути. Тепер я одної думки з паном Хмельницьким і я того певний, що по кількох словах ми зговоримось і погодимось. Тільки ти, вашмосць, будь ласкав звернути пану Хмельницькому увагу на мене, бо хоч ми знайомі, то він, може, й не знає, що я тут. Це, гадаю, можеш зробити.
Тільки, що я не знаю, чи швидко пан Хмельницький сюди приїде...
Можна написати...
Я так і зроблю, таки зараз, нині.
Корнієнко додержав слова і післав листа до гетьмана під Корсунь. Та післанець вже туди не доїхав, бо стрінув Хмельницького в дорозі на Чигирин з Білої Церкви.
Хмельницький дуже зрадів, прочитавши листа. Вигов-ського він знав давніше, що той прихильно ставився до козацтва. Про полон Виговського довідався лише тепер.
— Вертай, козаче, у Чигирин і скажи, що я туди їду. Козак вертав стрілою, а по дорозі розказував стрічним
людям, що пан гетьман саме в Чигирин їде.
Чигиринці заворушились. Серпанка скликав раду і заявив їм радісну вістку, що давно вижиданий гість леда хвиля у город прибуде.
Як Корнієнко сказав це Виговському, той стиснув кріп-ко його руку.
Відтепер віддаю усі мої сили на службу козацтву, свому народові і своїй церкві.
Тепер я поміщу, вашмосць, деінде. Ваші товариші не повинні знати, що з вашмосцем станеться.
Виговський пішов зараз до полонених: • — Прощавайте, вашмосці, мене забирають звідсіля..,
— Чому, куди?
— Не знаю. Такий наказ прийшов від пана Хмельницького.
А що буде з нами?
І цього не знаю.
Пани затривожились. Чого доброго, Хмельницький віддасть їх під козацький суд, а то для них — неминуча смерть.
Корнієнко примістив Виговського в домі Хмельницького, хоч додав йому сторожу...
Онацький розставив своїх міліціянтів на шляху від Білої Церква Вони мали заздалегідь звістити, як гетьман наблизиться.
Як надбіг козак з вісткою, що гетьман наближається, вдарили по церквах у всі дзвони. Народ покинув роботу і біг у город. Хіба недужі та немічні старці остали дома, а то й малих діток брали матері на руки, щоб подивилися на свого козацького гетьмана.
Із церкви виходили попи в ризах, несли коругви. Серпанка виступив з цілою радою, держачи на срібному підносі хліб-сіль. У старого дрижали руки і голос, як заговорив до гетьмана:
— Спасибі, пане гетьмане, що не забув у своїй славі на твоїх приятелів — чигиринців та загостив до нас. Ти наш душею й тілом. Одним повітрям ми віддихали, в одній церкві богу молилися за гаразд і кращу долю нашої; віками томленої бідної України. Ми, чигиринці, вітаємо тебе щирим серцем і радісною сльозою. Хай почате так славно тобою діло довершиться, як зачалось. Жий нам, пане гетьмане, много літ на добро і спасіння України, нашої церкви і народу!
Зараз заспівав хор: "Сей день, его же сотвори, господь, возрадуемся і возвеселимся в онь". А на замку гримнули гармати.
Хмельницький, сидячи на коні, підніс вгору булаву. Усе затихло.
Чигиринці! — говорив гетьман грімким голосом.— Брати мої рідні! Як то господь у своїй премудрості запорядив. Недавно ще у тім" Чигирині гонили за мною ляхи, мов за скаженою собакою, замикали в тюрму і лагодились мене погубити. А сьогодні я виїжджаю до того дорогого моєму серцю Чигирина, як побідник над тими самими моїми ворогами. За це хай буде Всевишньому господеві наша сердечна дяка, честь і слава! При його помочі осягнули ми дві важні гцобіди. Ляхи розбиті, а їх гетьмани, що йшли розбити серце козацького тіла, Запорозьку Січ, мандрують тепер у сирівцях у Крим. А тут, у Чигирині, де ляхи так розпаніли, що нам і просвітку не було, тепер і духу панського не чути. Є в' бозі надія, що незадовго буде так по всій Україні. Проженемо панів зжидовою і єзуїтами, виметемо ненависну унію'і запануємо в своїй хаті своїм життям.
Амінь! — гукнув народ. На замку знову озвалися гармати. Похід рушив у город і попрямував до домика Хмельницького. Тут Хмельницький розпрощався з тим-и, що його супроводжували.
Годі описати, з яким почуванням переступав поріг свого дому недавній утікач, .ізгой, скиталець.
. Йому настрічу вийшла стара няня Горпина. Вона пла-
кала на радощах. • ".-•
. — Чи можна.мені старій обняти гетьманську голову та
поблагословити старечими руками мого пестунчика Бог-
дана? • —
— Можна, няню, можна,— каже гетьман зворушеним голосом, цілуючи її, в руку.— Для тебе, няню, остану я все тим самим Богданком, котрого ти колись колисала та пісеньок йому співала...
, Старушка обняла його голову й пригорнула до своїх грудей.
— Мій соколе, моє сонце ясне, от якого щастя .я діждала на старості літ.
• Козацька старшина дивилася залюбки на цю щиру любов. їх суворі лиця зворушилися дб сліз..;