А був там Хмельницький? — питає Сапіга, іронічно всміхаючись.— Я вам, панове, кажу, що козацтво було досі львом з ослячою головою, тепер на тім карку виросла голова лиса, а то вже тяжча справа. Хмельницький — мудра голова і хитрий, а до того він став легендарною особою. Треба признати, що між нами нема такого, хто б йому спростав... Вивелись...
Так сварились частенько.
Як прийшов Корнієнко до них удруге, Шемберг питає тривожно:
— Чи справді Кречовський зрадив?
Я гадаю, що він не зрадив, бо він український шляхтич і співчуває королівським замислам...
Рани боске! 1 — скрикнув Шемберг.— Хіба вже буде кінець світу...
Ні, кінця світу ще не буде, а буде кінець магнатській сваволі, а може, кінець Польщі.
Пани поглянули на нього так, що мало його не з'їли очима...
1 Рани боске! (Пол.) — Рани божі!
— Чого, вашмосці, сердитесь на мене? Хіба ж не самі пани польські зложили по смерті гетьмана Конецполь-ського пророцтво, що це значить конец Польскі, finis Poloniae. Я цього не вигадав, а я знаю, що коли б ви могли, казали б мені за ці слова язика врізати. Я собі міркую так: коли польський король не значить у магнатів віхтя соломи, коли його наказів ніхто не слухає, коли кожний магнат вважає себе самого королем і необмеженим паном, коли нема права і справедливості, а панує сваволя, то скажіть мені, панове, чи така держава може довго устоятись? Козацтво потрясе Польщею в її основах, а тоді, як лиш подуне вітер (збоку, будівля завалиться. Хіба ви того не бачите?
То вже Хмельницький з вашмосці говорить,— каже Чарнецький.— Польща ще велика і сильна, і мусите їй коритись.
Я це знаю не від пана Хмельницького, а трохи вчився історії. На саму силу нема що так дуже покладатися, бо гуси вола поконають. Розбурханої хвилі вже ніхто не здержить, навіть сам Хмельницький ні, бо втопився би. А панове дуже помиляєтесь, що Хмельницький із жадоби помсти викликав повстання. Його викликали магнати, ті кресові королики своїми звірствами над усім українським народом. Гляньте, панове, на мене: я попович і маю вищу освіту, а як мій батько вмер, то пан князь Ярема хотів мене завернути у підданство і зробити своїм надворним блазнем, щоб я його веселив, а за невдалі жарти канчуки брав.
До того він не мав права,— каже Сапіга,— бо духовний стан і його наслідники вільні від підданства.
Я це знаю. А чи котрий кресовий магнат дивиться на закон? Я мав дістатися в підданство найбільшого лотра на Україні, і я мусив втікати. Я чув, як панове перед хвилею величали того пана оборонцем віри...
— Бо він на це заслуговує,— каже Чарнецький.
То ваша милість так кажете. Але, може би, так не сказав пан.Казановський, котрому князь Ярема збройним розбишацьким наїздом забрав Ромен. Не сказали би так і ті сироти Вишневецькі, котрим той оборонець віри на сфальшованім завіщанні майно заграбив. Певно не сказав би того і пан хорунжий Конецпольський, котрому пан Ярема відібрав Гадяч... От бачите, ваша милість, яких богів ставите на престолі і молитесь до кумира, хочете, щоб господь такої поганської біжниці не спалив вогнем.
Подивляю елоквенцію вашмосці,— каже Чарнецький,— але тут ми говорили лише про лицарські цноти пана князя, тих ніхто не може йому відмовити.
A defensor fidei? Як ваша милість такі слабкі викрутні резони ставите у відповідь на мої нагі факти, то шкода говорити,— він вийшов схвильований.
— То Хмельницького школа,— каже Шемберг.
— А може, якраз Кречовського,— каже Сапіга..
Олексій, поки не запевнився, що бранців добре стережуть, не мав часу побігти у город, щоб привітати знайомих. Пішов поперед усього до няні Горпини.
Вона аж помолодшала, така була рада. ' — А не казала я, Олексію, що господь пішле кару на ляхів... Якби ти був бачив, як з Чигирина все втікало!.. А що там Богдан, чи здоровий, чи зараз навідається до нас?
Здоровий, няню, велів" вас поздоровити. Ми розбили ляхів дощенту, а ось я привів панських бранців і мушу пильнувати. Не мав хвилинки часу, щоб до вас навідатись.
Але у Серпанків уже був, правда?
Ні, няню, не ходив нікуди. А втім, нема у Серпанків того, до чого моє серце тягне.
Є вже. Катрусю привезли з Києва здоровісіньку, ще краща, як була раніше. Я її в церкві бачила...
Невже ж? — скрикнув Олексій.— Бог би вас, няню, за це слово милував. Зараз-таки там побіжу, бо в мене часу мало.
На моє лишенько я тобі це сказала, був би ти ще часочок у мене посидів.
Другим разом, няню, не сердьтеся на мене, далебі, не видержу.
Нічого, синку. Не маю совісті здержувати тебе, йди з Богом, повеселись, а мене старої,не забувай. Я тебе так люблю, як Богдана і Тимоша... А знаєш... Приходила Чаплінська... Він її покинув і, втікаючи, не схотів її з собою брати.
Пан гетьман радіти буде...
Нема чого радіти, бо з нею не буде йому радості. Як вона так з легким серцем могла жити з другим, то вона повія, а не жінка. Я все Богданові говорила: не женись сину з ляшкою... Не послухав і через неї стільки натерпівсь...
Корніенко вже далі не слухав. Йому пильно було до Серпанківної. Та зараз на вулиці нагадав собі про свої обов'язки. Не на женихання прислали його сюди, а на службу гетьманові у важному ділі. А коли б так у часі, як його не буде, бранці втекли? Йому стало лячно, і він поспішав щосили на замок. По дорозі стрінув Онацького. Його поставила городська старшина старшим над го-родською міліцією, що пильнувала порядку в городі.
Зразу Олексій його не пізнав. Онацький скинув гайдуцьку шкуру і переодягнувся по-козацьки.
— Здоров, Олексію, що ти тут робиш?
— Далебі, що це Онацький,' не пізнав тебе, брате. Здоров! Та мені ніколи. Ходи зо мною, підведи мене на замок, усе по дорозі розкажу'.
Узяв Онацького під руку і тяг за собою, і став розказувати, пощо сюди приїхав.
— Я тепер старшую над міліцією. Багато гайдуків перейшли на наш бік.
Олексій розказав йому за свої побоювання щодо бранців.
Ти, певно, міркуєш собі: як утік Хмельницький, то можуть і інші втекти? Ні, це не те. Хмельницький не був би втік,, коли б я його не випустив.
Це правда, але Хмельницького прикували до стіни ланцюгом і держали в льоху, а мої бранці сидять на замку і ходять свобідно без кайданів.