На той зазив зійшлось сюди кілька десятків знатніших козаків. Це було в балці, котру обставили довкруги сторожними.
Хмельницький став при горючому багатті з королівською грамотою в руках і говорив:
— Немає в Польщі правди. Я не хочу говорити про кривду, яку мені заподіяли пани, бо ви всі її добре знаєте, та й я боюсь, щоб дехто не подумав, що я це для себе роблю, щоб помститися. Але я не можу замовчати кривди, яку терпить увесь православний український народ від панів-гнобителів. Треба цьому вже раз покласти край,. Знаєте, брати, що всі ті права, які нам обіцяв польський король, не хоче признати нам польський сейм. Ми щораз у більше ярмо влазимо, з якого нас ніхто не визволить, хіба ми самі. Я говорив з самим королем про те, а він вказав мені на шаблю: "Як вона не виборе вам волі,— каже"— то ие надійтесь ні' на кого". Чи ще й далі маємо терпіти знущання? Та то не лише тут, у нас, таке твориться. Я переїхав від Варшави по Київ — і всюди та сама біда: гніт, неволя. Бідний гноблений народ благає нашої помочі без різниці, чи він український, чи польський. Всі кажуть: ви, козаки, лише зачніть, а ми всі до вас пристанемо.
Зараз загуло в громаді, начеб в улію, наче в хмарі перед громовицею. Кожний мав щось сказати, щораз щось страшніше, а те все більше роз'ярувало уми зібраних.
— Що з нами роблять? Який реєстр затверджено за гетьмана Сагайдачного, а як його потім обкроєно самоволею панів. Та й тим, що в реєстр попали, негаразд живеться. А тих інших, що кров свою проливали за Польщу, тих лицарів завернено у підданство. Вони мусять тепер тому самому панові, що з ними в тісноті братався, підлещував, щоб за його плечима перед турецькими кулями сховатися, в грубі палити. А панського канчука нікому не жаліють. Та коли б лише панові, а то панським посіпакам та жидові ти кланяйся та в дугу гнися, а то тебе канчуками почастує.
Другий говорив:
А хіба ж ми маємо свою виборну старшину? Шляхта понаставляла нам комісарів, полковників, а то й сотників, не питаючи за нашу згоду на те. А ця старшина вживає вільних козаків у себе до роботи, а плата, призначена на козака по ЗО злотих, йде в його кишеню. Як козак у поході здобуде на ворогові коня, то це не його, як би воно по-воєнному праву слідувало, це старшина для себе забирає. А як козак з нараженням свого життя візьме бранця, то полковник посилає його від себе до гетьмана і затаїть заслугу козака. Вони для дурної примхи посилають без потреби козаків у степ, невважаючи на те, що, сердега, може в татарські пута попастися. Пропав козак, та їм байдуже.
Говориться тут про реєстрових козаків. їм живеться ще півбіди, дивлячись на те, що терплять посполиті. За найменшу провину люто карають, та не лише їх, але й безвинних жінок та діток. До того ще наших жінок та дочок насилують, і нікому не пожалітись. Подарунки жидів затягли панам очі полудою. Пани віддали бідолашний народ жидові, що живиться його кров'ю. Падлюка жид розживається, панськими каретами їздить, а на це видумує різні відбутки: поголовщину, та дутки, та осип, та сухі мірочки, плату із жорен та очкове, то подимне і чортзна-що ще таке... 1
— А як вони нашу православну віру гноблять та до унії народ примушують! Руйнують храми божі, продають із наших церков святий посуд, зневажають наших попів, виганяють архієреїв, церкви наші жидам орендують, а жид-орендар здирає з народу,' скільки йому завгодно...
Тоді відізвалися голоси:
— Несила далі терпіти, останній час взятись за шаблю і скинути з себе панське ярмо...
А були тут й такі, "що оглядалися на задні колеса". То були ті, що жили під панським боком, сімейні і мали причину боятися, що при такім зриві вени перші впадуть жертвою панського гніву.
— Братись за зброю, кажете, а де ж та зброя? Наші гармати забрали старости та їхні урядовці, а самими шаблями та палицями нічого не вдієш. Шляхти православної на наш бік не перетягнемо, нізвідки нам помочі не сподіватися. Покликати татар? Та то наші споконвічні вороги. Вони нам не поможуть, та раді будуть, коли нас пани розгромлять, бо тоді нікому буде заступати їм дорогу на Україну і в Польщу.
На таке каже Хмельницький:
1 Не треба думати, що магнати на Україні заставляли своїх підданців "працювати на ріллі, так як у нас за панщини. Польової роботи на Україні було найменше на панських ланах. Магнати, посівши королівським наданням велетенські простори, не могли й не хотіли їх обробляти для хліба. Вони користувались багатством української землі таким побитом, що вели грабункову господарку нищили ліси, випалювали поташ, котрий вивозили за межі Польщі. А крім того, вибирали з своїх податі в натурі, скільки кому подобалося. Брали віск, мед, хліб, скот, шкури — все, що від мужика-підданця можна було взяти. Брали теж з-поміж підданців цілі сотні слуг, з котрими поводились, як з невільниками. До того, щоб з підданців якнайбільше здерти, вживали пани жидів, котрі без милосердя здирали з мужика для панів і для себе. У той час напливали жиди на Вкраїну з усього 'світу, мов до обіцяного краю, і тут дуже багатіли. Вони ставали у панів орендарями коршем, де шинкували панською горілкою й медом. Вони були теж поборцями податей, економами й довіреними. Особливо князь Ярема Вишневецький любився, в жидах. Це було причиною того страшного гніву народу проти жидів, котрих у всіх повстаннях, а особливо в часі Хмельниччини стільки вимордовано.—Авт.
— Поговірка говорить: два рази перемір, заки уріжеш. Всі ми раді йти зі зброєю в руках на панів та скинути із себе панське ярмо. Та чи встоїмось власними силами? Хто нам поможе, над тим би нам подумати. Маємо сусідів,"та не на всіх нам покладатися. Ті менші сусіди, що від
Польщі терплять, нам не поможуть. Лишаються нам москвини та татари. Москвини одної з нами віри, і вони повинні б нам помогти. Вони ще не забули війни з Польщею, не забули втрати Смоленська. Та вони ще не вилічились із ран, які їм та війна завдала. Отож лишається нам татарська орда. Та з ними ми жили повсякчас у ворожнечі. Ми не лише, що відбивали їм набрану в Польщі здобич, та ми йшли на них ще вогнем і мечем. А далі нам би поміркувати, чи гарно воно буде, коли б ми поруч з поганцями воювали християнських магнатів... Та йому перебив зараз Іван Чорнота: